День тягнувся страшенно довго. Інколи мені здавалося, що час зовсім зупинився. Я безцільно тинялась по своїй кімнаті, інколи зазираючи у телефон, наче очікувала побачити в ньому щось таке, що могло б повернути все моє життя до вихідної точки. Але не знаходячи в яскравому екрані нічого, окрім годинника і дати, я відкладала телефон у бік.

Простір резиденції був сповнений вакуумною тишею. Жоден звук ззовні не потрапляв у черево сплячого чудовиська. Якби я на власні очі не бачила обслуговуючий персонал, то вирішила, що знаходжусь тут зовсім сама.

Намагаючись не думати про погане, я старанно перемкнула всі свої думки і увагу на повсякденні, але не менш важливі проблеми. Всі мої речі, які я привезла з Лондону, залишилися у хрещеної. З собою у мене були лише документи, телефон із зарядним пристроєм і деякі дрібниці. Відклавши цей момент в окремий куток своєї пам’яті, я вирішила, що повинна додати це до розмови зі Златопольським. Мені був потрібен змінний одяг і чіткий план, що стосувався мого подальшого навчання. Часу в мене ще було достатньо. В університет я повернуся лише після Нового року. Але що мені робити до повернення? Я залишуся тут? Чи мене переселять в інше місце?

Запитань виявилось занадто багато. Вчора, коли я з усіх сил бажала потрапити до Златопольського на аудієнцію, я не думала про всі ці важливі дрібниці. Але тепер, коли все відносно заспокоїлося, я із жахом усвідомила, що моє життя зруйноване. Залишився лише міцний фундамент і деякі цеглинки. Ані вікон, ані дверей, ані тим паче даху у будиночку мого життя на даний момент не існувало.

Втома, яка лише частково була знешкоджена нічним сном, знову нанесла свій удар після полудня. Тривожні думки щодо мого близького майбутнього, змусили слабкий біль стиснути скроні. Я лягла на заправлене ліжко, згорнулась у позу ембріона і не помітила, як знову провалилась у сон. Схоже, мозок з усіх сил намагався захистити мене від божевільного потрясіння і зберегти розум.

Прокинулась я, коли сонце вже сховалося за обрієм. У небі на декілька хвилин ще застигла розбавлена червона акварель минулого зимнього дня. Потім і вона розтанула, поступившись місцем темній вечірній синяві.

В кімнаті було тепло, а мені чомусь стало шалено холодно, наче я спала в обіймах з льодовиком. Перевернувшись на спину, я розтерла свої онімілі через незручну позу руки, потім сівши, ступні.

Темрява у спальні, розрізана світлом вуличних ліхтарів, раптом здалася мені зловісною і застиглою. Так завмирає хижак перед тим, як зробити смертельний стрибок убік беззахисної здобичі. Я подивилась на вікно і тихенько зраділа, що важкі штори, які працювали автоматично, не відрізали собою шлях для зовнішнього освітлення.

Піднявшись з ліжка, я трохи зіщулилась і вийшла зі спальні. Навкруги теж панувала тиша. Але на відміну від моєї спальні, в коридорі, на сходах і в їдальні було ввімкнуто світло. В їдальні на мене очікував вже давно охолонутий обід. Я прислухалась до своїх відчуттів і відмітивши, що апетит досі не повернувся, вирішила залишити їжу.

Чи повернувся Златопольський додому чи ні, я не знала, більше того, не знала, як це можна було перевірити, щоб отримати чітку відповідь. Але Всесвіт, ніби відчув мій неприємний стан невідомості, поквапився допомогти. Коли я збиралась повернутися до себе в кімнату, мене зустрів Начальник Охорони.

Він спускався сходами, немиготливий погляд був спрямований у мій бік. Цей погляд дивився на мене так, наче я зараз була якимось важливим об’єктом, ціллю чи завданням, як потрібно негайно виконати. Я мимоволі втягнула голову в плечі, тому що те, з якою непохитною цілеспрямованістю до мене наближався начальник, було схоже на кулю, яку випустили з дула пістолета.

Та контрастність у ранковій і вечірній поведінці Начальника Охорони плутала всі мої думки й відчуття. Я просто не знала, чого очікувати наступної миті.

— Йдіть за мною, — звернувся чоловік, зупинившись рівно за крок від мене.

Я лише кивнула.

Ми могли скористатися ліфтом, але Начальник попрямував до сходів. Мене ця дрібниця трохи здивувала, але, коли охоронець знову заговорив, все стало зрозумілим. Цей шлях давав більше часу для того, щоб все мені пояснити.

— Завтра за вами закріплять вашого особистого охоронця. Залишати територію резиденції ви зможете тільки тоді, коли попередньо узгодите шлях пересування. На будь-які запитання, які можу поставити я, будь-який інший охоронець чи пан Златопольський, потрібно відповідати чітко і беззаперечно. Будь-які рішення, прийняті мною чи паном Златопольським оскарженню чи обговоренню не підлягають.

Начальник казав швидко, чітко і без зайвих емоцій. Дивлячись на його широку рівну спину, обтягнуту чорною тканиною піджаку, я кивала на всі почуті інструкції.

Я відганяла від себе думку про те, що слова Начальника Охорони виглядали так, наче мене вирішили зробити полонянкою.

— Ви не полонянка, — наче почувши мої думки, заявив він. — Ви тут гостя. Я лише забезпечую відповідний захист, щоб уникнути порушення порядку.

Я побіжно знала, як працює служба безпеки. В мого батька теж була охорона. Щоправда, більше скромна і не цілодобова. Тато, зазвичай, користувався її послугами під час важливих зустрічей чи тривалих перельотів. У інших випадках вона була непотрібна.

Коли показався вже знайомий коридор, що вів до дверей, за якими приховувався кабінет Златопольського, я трохи розслабилась. Цього разу розмова із ним мене вже зовсім не лякала.

Начальник Охорони пропустив мене в кабінет, потім зайшов сам. Він безшумно підійшов до Златопольського, який сидів за столом і став позаду, зсунувшись трохи в правий бік.

«Наче тінь», — миттю мимо волі пронеслось у мене в голові.

— Сергію, ти надав інструкції? — спитав Златопольський, зосереджено вдивляючись у плоский екран свого сучасного комп’ютеру.

— Так, — коротко відповів Сергій.

Тепер я знала ім’я начальника охорони, і в моїй свідомості цей чоловік припинив бути безіменною бездушною оболонкою. Хоча, і роботам теж дають імена, якщо я не помиляюсь. Задля зручності? Чи через звичку?

— Сідайте, — Сергій вказав поглядом на шкіряний диван.

Я присіла і склала руки на колінах. Златопольський так і не звернув на мене свою увагу, повністю занурений у роботу. Підібгавши пальці на ногах, я терпляче очікувала, чудово пам’ятаючи, що це мені потрібна допомога Златопольського і що саме я зацікавлена у нашому співробітництві. Тому квапити його чи демонструвати своє невдоволення тим, що хазяїн резиденції відверто ігнорує мене, не збиралась.

Коли  у двері кабінету постукали і на порозі виник Яків Степанович з чашкою ароматної кави, я здогадалась, що з роботою, судячи з усього, на сьогодні Златопольський нарешті закінчив. Яків Степанович безшумно пішов геть, а Златопольський помасажував заплющені повіки, взяв чашку і вимкнув комп’ютер.

З тієї точки кабінету, в якій я знаходилась, мені було добре видно профіль Златопольського. Такі прийнято називати царськими, тому що цю лінію чола, носу і підборіддя інакше і не опишеш.

Златопольський трохи насупив брови, втягнув кавовий аромат, а потім зробив невеликий ковток. Він не просто пив, а насолоджувався. Так акуратно і неквапливо, що мені самій раптом захотілося спробувати, що ж це за кава така, якщо Златопольський не поспішав переходити до наступних справ.

— Твого батька дійсно отруїли, — раптом спокійним упевненим тоном заявив Златопольський і залишив чашку на маленькому блюдці.

Жоден м’яз на цьому розслабленому обличчі не напружився. Навіть лінії зморшок ніде не поглибилися. Златопольський промовив жахливі слова таким тоном, наче попереджав мене, що назавтра обіцяють зливу і я повинна обов’язково прихопити з собою парасольку.

Я розуміла, що сподіватися на чарівне татове воскресіння — найвища ступінь дурості. Але незважаючи на те, біль у грудній клітці спалахнув з новою силою. Я опустила погляд на свої коліна і міцно-міцно стиснула пальці. Маленькі круглі кісточки кулаків загрозливо побіліли.

— Ймовірно, хтось підкупив персонал у лікарні. Аристарх, як я розумію, лікувався лише в одній певній клініці?

— Так, — тихо відповіла я.

— В такому випадку, все логічно, — Златопольський зробив ще один ковток.

— Я… Я зможу приїхати на похорон? — Зовсім слабким голосом спитала я, намагаючись сильно глибоко не дихати, тому що здавалося, якщо вдихну, то біль неодмінно одразу ж розкришить кожне ребро.

— Так, але виключно з охороною, — байдуже відповів Златопольський.

— З міркувань безпеки, — пояснив Сергій.

Златопольський провів кінчиками пальців по своїй короткій акуратній бороді, задумливо вдивляючись кудись крізь простір кабінету.

— Сергію, принеси речі, — дав розпорядження він і ковтнув ще трохи кави.

Я не зрозуміла про які саме речі мовилося, поки начальник охорони не приніс два непримітні чорні пакети. Обидва були пухкими через одяг, що лежав у них. Сергій залишив пакети біля дверей і повернувся на своє місце — за спину Златопольського.

— Завтра можеш звернутися до Якова, і він дасть розпорядження, щоб тобі придбали все необхідне: одяг, засоби особистої гігієни і таке інше. Можеш сама владнати цю побутову проблему. Хрещена, сподіваюся, не дурна жінка і розуміє, що нікому нічого про тебе не повинна розповідати? — Златопольський вперше за весь той час, що я знаходилась у його кабінеті, подивився на мене.

Подивився прямо і начебто оцінюючи мій емоційний і фізичний стан. Колір його очей нагадав мені колір вод озера Пейто. Воно розташоване у Канаді в Національному парку Банф. У батька була робоча поїздка до Канади, і він узяв мене з собою. В свої тринадцять я вперше побачила це чарівне озеро, форма якого нагадувала голову величезного вовка. Лише через декілька років я зрозуміла, що тато не просто так узяв мене тоді з собою. Зазвичай, він розділяв роботу і родину, а потім раптом чомусь вирішив поєднати дві грані свого життя. Тато це зробив для того, щоб відволікти мене, загоїти мої рани, нанесені втратою матері, за допомогою дивовижних картин, турботливо створених Матінкою-Природою.

І зараз, роздивляючись очі Златопольського, я бачила в цих райдужках саме води озера Пейто. Холодні бірюзові води талих льодовиків.

— Вона нікому нічого не розповість, — твердо відповіла я.

— Коли настане час вирішувати твої проблеми, тоді і повернемося до оформлення шлюбу, а поки просто не заважай, зрозуміло? — Златопольський трохи повернув корпус свого тіла в мій бік і опустив ліву долоню на гладеньку поліровану поверхню письмового столу.

— Так. Але… Я б хотіла дізнатися, що мені робити з навчанням? Воно розпочнеться у наступному семестрі, і…

— От в наступному семестрі і вирішимо, — не дав мені закінчити Златопольський. — Вільна.

Розуміючи, що на цьому розмова закінчена, я не зробила жодної спроби продовжити її. Мені хотілося повернутися у пітьму спальні, яка тепер не здавалась мені такою вже зловісною і знову згорнутися у позу ембріона.

— Пакети, — кинув наостанок Сергій. — Там речі. Вашого батька.

Я на мить завмерла, потім все ж таки змусила свої ноги рухатися. Підхопивши крижаними пальцями ручки пакетів, вийшла з кабінету. Опинившись у спальні, я знайшла вмикач. Коли спалахнуло біле світло, яка часто можна побачити в лікарнях, я з печаллю відмітила, що тепер кімната стала ще більше нагадувати палату.

Відпустивши ручки пакетів, я повільно проковтнула колючий шершавий клубок у горлі і стиснула зубами нижню губу. Втиснувши пальці у заплющені повіки, я постаралась тепер зробити якомога глибший вдих, а потім повільно повний видих. Дивовижно, але ніякий біль не перетворив на пил мої ребра. Блокуючи будь-які емоції, пов’язані з втратою батька, я відшукала в собі мужність зазирнути в пакети.

В одному, найбільшому, лежала згорнута в рулон татова шкіряна чорна куртка з хутряним оздобленням. Розгорнувши її, я витягнула руки, щоб краще роздивитися куртку. Напевно, саме в ній тато приїхав до лікарні. Потім я різко притягнула куртку до себе і притиснулась носом до м’якого коміру. Він досі зберігав у собі аромат татових парфумів. Тато полюбляв добре пахнути. У ванній на полиці у нього завжди рівним рядом стояло з десяток флаконів з різноманітними ароматами. Кожен з них я давно вже встигла вивчити і міцно пов’язати з образом тата.

Вдихаючи важкий і трохи різкуватий запах, мені здавалося, що батько досі живий, досі стоїть поруч зі мною. Очі боляче обпекли сльози, що раптово підступили.

Прибравши нарешті через декілька хвилин комір куртки від обличчя, я акуратно повісила її у гардеробній поруч зі своєю курткою. Потім знову повернулась до пакетів. Я знайшла ще шапку. Тато ніколи у холодну погоду не виходив без шапки, незважаючи на те що пересувався в місті в комфортній машині з клімат-контролем. Потім знайшла комплект одягу: сорочку і штани. Все було чисте і, схоже, жодного разу невдягнене татом, але привезене до лікарні. Напевно, на той випадок, коли він повинен був виписуватися, але цього так і не сталося.

Все з такою ж ретельною акуратністю я віднесла одяг до гардеробної і розклала його на полицях. Я не зовсім розуміла, навіщо це робила, але відчувала, що повинна вичинити саме так. Потім на самому дні другого пакета я знайшла татів гаманець. В ньому досі зберігалась деяка готівка. Зазвичай, він її залишав «на чай» для офіціантів.

Ковтаючи сльози, я побачила маленьку фотографію, яку тато завжди носив у своєму гаманці. На цій фотографії були: він, я і мама. Я не пам’ятала, коли саме була зроблена ця фотографія. Мені тут не більше трьох років і навряд чи я була здатна запам’ятати цей момент.

Тато тримав мене в лівій руці, а правою обнімав маму. Вона ніжно припала до його грудей і з усмішкою дивилась в об’єктив фотоапарату. Тато завжди казав, що я її точнісінька копія. Після смерті мами я сховала якомога подалі від себе всі наші сімейні альбоми. Не могла на них дивитися. Занадто болючим випробуванням це було для дванадцятирічної дівчинки.

І ось я знову подивилась на свою матір. Так, ми дійсно були дуже схожі. Те ж густе пряме чорне волосся. Ті ж великі блакитні, як травневе небо, очі. Я вважала, що і у Златопольського вони теж блакитні. Але як сьогодні з’ясувалося, при різному освітленні їх відтінок теж ставав різним. А мої… мої завжди були просто блакитними. Не дуже насиченими чи вражаючими своєю особливістю.

В маленькій кишеньці для дріб’язку я знайшла татову обручку. Після смерті мами він її жодного разу не зняв з пальця. На моєму тонкому золотому ланцюжку була така ж обручка, але трохи менша за розміром. Мамина. Я рідко з нею надовго розлучалась. Розстібнувши тремтячими пальцями ланцюжок, я нанизала на нього татову обручку і знову застібнула.

Знову опинившись на ліжку, я дістала з гаманця фотографію, поклала її на розкриту долоню і притиснула її до щоки. Так багато і довго я ще ніколи раніше не плакала. Після сліз не було нічого, окрім спустошення. Я провалилась у небуття, а коли насилу розплющила очі, побачила Якова Степановича.

Він натиснув на кнопку маленького пульту і важкі штори роз’їхалися. Дивно, вчора я їх не чіпала. Напевно, хтось увійшов у спальню і не турбуючи мене, завісив вікна, щоб зовнішнє світло не заважало спати.

— Доброго ранку, — привітався зі мною керуючий резиденцією.

— Доброго, — трохи хрипким після сну голосом відповіла я.

— Прокидайтеся. Сніданок на столі. Ваш охоронець вже прибув. Очікує на розпорядження щодо покупок.

Коли я сонна спускалась в хол, очікувала побачити охоронця, схожого на Сергія. Такого ж високого, суворого і з вишколеною поставою. Але мене зустріла жінка, одягнена в чоловічий чорний костюм. Тримаючи руки за спиною, вона незворушно чекала, коли з’явиться її об’єкт охорони, тобто я.

Її світле волосся було стягнуте в тугий вузол на потилиці. На обличчі ані граму косметики. Втім, вона її зовсім не була потрібна. Бліда шкіра була позбавлена будь-якого навіть найкрихітнішого дефекту. У виразних карих очах палали зібраність і рішучість.

Жінка була високою, але доволі худорлявою. Ніяких бугристих м’язів під одягом не було видно.

— Доброго рану, Даніела Аристархівна, — привіталась зі мною жінка, як тільки я спустилась в хол.

Рівний спокійний голос звучав сильно.

— Мене звати Інга. Від сьогодні я — ваш особистий охоронець. Чи будуть які-небудь розпорядження?

Мені знадобилося декілька секунд, щоб прийняти і засвоїти щойно отриману інформацію. Я вперше бачила перед собою жінку, яка виконувала обов’язки охоронця. Для мене це було трохи дивно і навіть дивакувато через певні ярлики, які були змушені носити жінки в патріархальному суспільстві.

— Так, мені потрібно придбати деякі речі.

— Я можу розпорядитися і все привезуть сюди, — заявив Яків Степанович.

— Дякую, але я б хотіла сама все зробити. Це можливо? — я подивилась на керуючого, потім на свого новоспеченого охоронця.

— Потрібно уточнити у Полкана, — рішуче заявила Інга і дістала з внутрішньої кишені піджаку телефон.

Полканом, напевно, був Сергій. Адже за маршрут пересування об’єктів під охороною відповідав саме він.

Яків Степанович просто кивнув і пішов.

Я хотела вибратися з резиденції з багатьох причин. По-перше, мені потрібно було свіже повітря і хоча б короткочасна зміна обстановки. За ці декілька днів у моєму житті трапилося стільки подій, що я ризикувала просто з’їхати з глузду, якщо не виберуся з «пащі». По-друге, я не хотіла, щоб хтось сторонній банально обирав для мене спідню білизну. Мені було просто соромно. І нехай цей сором був суцільною дрібницею у порівняні з тим жахом, що я зараз зазнала, але мені потрібні були хоча б якісь емоції. Звичайні емоції, звичайні потреби. Ця «звичність» могла допомогти втримати мій розум на місці і не дозволити йому розбитися.

— Дозвіл отримано, — відрапортувала Інга, завершивши коротку телефону розмову.

Я кивнула, повністю готова зустріти перший день у своєму тепер вже новому житті.