Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Драч Марія
Навчи мене кохати

Зміст книги: 40 розділів

Спочатку:
Розділ 1.
113 дн. тому
Розділ 2.
113 дн. тому
Розділ 3.
113 дн. тому
Розділ 4.
113 дн. тому
Розділ 5.
113 дн. тому
Розділ 6.
113 дн. тому
Розділ 7.
113 дн. тому
Розділ 8.
113 дн. тому
Розділ 9.
113 дн. тому
Розділ 10.
113 дн. тому
Розділ 11.
112 дн. тому
Розділ 12.
112 дн. тому
Розділ 13.
112 дн. тому
Розділ 14.
112 дн. тому
Розділ 15.
112 дн. тому
Розділ 16.
112 дн. тому
Розділ 17.
112 дн. тому
Розділ 18.
112 дн. тому
Розділ 19.
112 дн. тому
Розділ 20.
112 дн. тому
Розділ 21.
112 дн. тому
Розділ 22.
112 дн. тому
Розділ 23.
112 дн. тому
Розділ 24.
112 дн. тому
Розділ 25.
112 дн. тому
Розділ 26.
112 дн. тому
Розділ 27.
112 дн. тому
Розділ 28.
112 дн. тому
Розділ 29.
112 дн. тому
Розділ 30.
112 дн. тому
Розділ 31.
112 дн. тому
Розділ 32.
112 дн. тому
Розділ 33.
112 дн. тому
Розділ 34.
112 дн. тому
Розділ 35.
112 дн. тому
Розділ 36.
112 дн. тому
Розділ 37.
112 дн. тому
Розділ 38.
112 дн. тому
Розділ 39.
112 дн. тому
Розділ 40.
112 дн. тому

Рахівник увесь цей час очікував на мене біля дверей кабінету. Він ніяк не відреагував на мої сльози і спокійно кивнув убік ліфту. Витерши долонею вологі щоки, я тихенько попрямувала за чоловіком.

Ми спустились на другий поверх. На ньому не було нічого, окрім декількох дверей. Схоже, тут розташовувалась виключно спальна зона. Мої здогадки підтвердились, як тільки Рахівник відчинив одну з найдальших дверей.

За ними приховувалась середніх розмірів спальня. В ній знаходилося найнеобхідніше, без надлишків: підлога, встелена світлим щільним килимом; велике двоспальне ліжко; туалетний столик з пуфом; окрема гардеробна і ванна кімната. Кольори сталі й першого снігу, у яких була виконана кімната, візуально робили її холодною, стерильною і непривітною. На ліжку вже лежала моя сумка, і я ані трохи б не здивувалась, побач свою куртку на окремій вішалці у гардеробній. Все вже було передбачено.

— Ваша кімната, — пояснив Рахівник. — Завтра вранці чекаю на перерахунок ваших уподобань у їжі.

Я кивнула і перш ніж оговталась, чоловік вже вийшов зі спальні. Я навіть не встигла спитати, як його звуть і як краще мені до нього звертатися.

Ватна тиша спальні неприємно стиснула мої барабанні перетинки. Декілька секунд я нерухомо стояла за два кроки від дверей, а потім наче згадавши, що досі вмію рухатися, підійшла до ліжка.

Я відчувала себе виснаженою. Цей день забрав у мене всі внутрішні сили, з якими я так довго вранці збиралась, щоб вирушити на аудієнцію до Златопольського. Все, на що мене вистачило — зняти вологі джинси і лягти під важку теплу ковдру.

Варто було б для початку помитися, але я фізично не змогла б дійти до ванної кімнати. Згорнувшись клубочком, я сховала голову під ковдрою і міцно-міцно замружилась. Здавалося, що сріблясті крапки тільки спалахнули, але, коли я розплющила очі, за вікном вже був ранок.

Ліниве зимове сонце зазирнуло до мене в кімнату, прикрасивши холодну металеву білизну стін своїм тьмяним золотом. Я повільно перевернулась на спину, намагаючись крізь досі ватну тишину, дослухатися до самої себе.

Всередині мене панувала чорна порожнеча. Я була впевнена, що на ранок мої рани оголяться і гірка скорбота обплутає своїм липким, міцним павутинням. Але ні. Резиденція начебто увібрала в себе мої емоції. Але мене це ані трохи не злякало. Нехай так. Нехай краще панує порожнеча, ніж величезна потворна яма, доверху наповнена моїм болем.

Замружившись, я насилу відігнала від себе відлуння спогадів, у яких відчайдушно ридала, сидячи в машині хрещеної. Тепер я не могла собі дозволити повернутися до цього стану. І на це було багато вагомих причин.

По-перше, я повинна зберігати здоровий глузд, щоб чітко розуміти, як і куди віднині рухатимуся. До того ж це вбереже мене від додаткових проблем.

По-друге, Златопольському не потрібні ані мої сльози, ані соплі. Він сам про це вчора відверто сказав. Піддавати його слова сумнівам мені не хотілося.

По-третє, невтішність нічого не принесе, окрім проблем зі здоров’ям.

Якщо травмуючий досвід, пов’язаний із втратою матері, мій мозок зміг пом’якшити, завуалювати і сховати далеко у підсвідомості, то тепер я не була впевнена, що такий фокус зі мною знову спрацює. Урешті, мені вже давно не дванадцять років.

Єдине, чим я могла себе підбадьорити, так це усміхненим татовим обличчям, що мені запам’яталося. Для мене він залишиться саме таким. Завжди оптимістично налаштованою людиною, яка шалено полюбляла дотепні жарти. Але десь у найвіддаленішому куточку свідомості жила і пульсувала крихітна надія на те, що тато досі живий. Може, він у критичному стані, але ЖИВИЙ. Історія з лікарнею і зупинкою серця досі здавалась мені сюрреалістичною. Нереальною. Неможливим фрагментом у ідеальній картинці мого життя, яку для мене старанно створив батько, щоб заглушити нашу спільну тугу за матір’ю. Я ж тата не бачила. Але і хрещена ні за що в житті мені б не збрехала. Після тата вона була моєю другою найближчою людиною. Може, і її обдурили? Але це теж сумнівне припущення, тому що вона особисто була в морзі.

Усвідомивши, що думки несуть мене у неправильному напрямку, я постаралася їх якомога швидше заблокувати і піднятися з ліжка. Що мені готував сьогоднішній день — я не знала. Тому вирішила початки від простого і поступово перейти до складного.

Зі списку простих завдань був душ. Ванна кімната поруч зі спальнею, виявилась просторою, але також позбавленою будь-яких непотрібних предметів. Душова кабіна, біла овальної форми ванна. Велике дзеркало з підсвіткою. Декілька полиць з нерозпакованими засобами особистої гігієни, виконані за принципом флаконів, що надає п’ятизірковий готель у своїх номерах. Раковина. Унітаз і біде.

Завдяки перламутровій плитці ванна кімната виглядала трохи затишнішою, ніж спальня. Акуратно роздягнувшись і склавши свій одяг, я зайшла до просторої квадратної душової кабіни. Тугі гарячі струмені води допомогли моїм напруженим м’язам спини, рук і ніг розслабитися.

Але скутість спала не тільки фізична, але і емоційна. Пообіцявши собі не плакати і бути сильною, я все ж таки розплакалась прямісінько у душі. Врешті-решт, моїх сліз все одно не було видно, а шум води майстерно замаскував задушені схлипи.

Загорнувшись у великий пухнастий рушник, я зібрала свої речі і повернулась до спальні. З досадою зазначивши, що варто було б вчора повісити джинси сушитися, я втиснула свої сідниці в досі трохи вологу щільну тканину.

Вчора мені важко було думати про такі прості речі, як сушка вологого через сніг одягу. Вдягнувши ліфчик, я відчула, як між лопаток сильно заболіло. Я підійшла до туалетного столику з вмонтованим овальним дзеркалом, повернулась до нього спиною і побачила величезну буру пляму. Це було зовсім не дивно, враховуючи те, з якою силою мене вчора вдавили в землю.

Акуратно одягнувши светр, я підійшла до вікна. Воно виходило на задню частину прилеглих до резиденції територій. Все навкруги було турботливо вкрито білосніжною щільною ковдрою пухнастого снігу. Декілька робітників швидко й спритно розчищали доріжки, але як тільки з невеличкого будинку, що знаходився з правого від основної будівлі боку, вийшла людина лише в одних плавальних шортах і чоботах, робітники одразу пішли.

Опустивши долоні на глянцеве підвіконня, я придивилась і впізнала у масивній фігурі сміливця Златопольського. Здається, його зовсім не турбувало те, що на вулиці мінусова температура. Він не тремтів і не стискався, але його кроки були широкими й швидкими. Він зупинився біля невеликої сніжної купки, зачерпнув двома руками сніг і почав їм обтиратися.

Я ледве відчутно здригнулася, на мить уявивши як холодний сніг торкнувся моєї оголеної шкіри. Златопольський уклався у хвилину, може, трохи більше, а потім попрямував убік дому. До нього назустріч вже вийшов Начальник Охорони. Вони перекинулися кількома фразами і разом зникли.

Я не знала, що мені робити: виходити зі свого тимчасового притулку чи залишитися на місці. Насправді мені дуже хотілося сховатися у якій-небудь мушлі, де буде тихо й темно. Сховатися і більше ніколи в житті з неї не виходити. Але розуміючи, що це неможливо, я глибоко зітхнула і потягнулась до своєї сумки.

Діставши телефон і відмітивши, що він майже розряджений, я дістала зарядний пристрій і підключившись до нього, прогорнула список неприйнятих дзвінків. Хрещена телефонувала мені п’ять разів і надіслала декілька повідомлень, у яких прохала обов’язково їй зателефонувати, як тільки випаде така нагода.

Провівши декілька разів пальцем по сенсору, я подумки спробувала стиснути у кулак хвилювання, що вже підкочувалося до горла. Хрещена відповіла майже одразу:

— Дані, ти як? Дівчинко моя, з тобою усе добре? Я всю ніч на телефоні була, чекала на твій дзвінок.

Заплющивши очі, я наморщилась. Укол совісті неприємно стиснув грудну клітку. Мені потрібно було одразу ж після розмови зі Златопольським зателефонувати хрещеній, але безсилля виявилося занадто величезним, щоб протистояти йому.

— Так, все добре. Будь ласка, не хвилюйся. Я у повному порядку.

— Де ти?

— У резиденції Златопольського, — розплющивши очі, я обвела поглядом спальню і знову спіймала себе на думці, що вона все така ж незатишна і стерильна.

— Тобі вдалося? Дані, він тебе вислухав?

— Так. Вислухав.

Я не хотіла думками повертатися до вчорашнього дня. Не хотіла змушувати хрещену турбуватися ще більше, аніж раніше. Я коротко пояснила всю ситуацію і одразу почула відповідь:

— Я боялась, що нічого не вдасться. Але Бог тобі допоміг. Те, що Златопольський зібрав про тебе всю інформацію до того, як ви побалакали — нормально й логічно. Він просто повинен був сам у всьому переконатися. Головне, що ти зараз знаходишся на його території. А остаточну відповідь він обов’язково дасть. Такі люди марно нічого не обіцяють і у невизначеності довго не живуть.

— Тож, чекатиму, — я провела пальцем по тонкому провідку зарядного пристрою, потім прибрала за вухо пасмо ще не розчесаного і досі трохи вологого волосся. — Тато… Він… Дійсно мертвий?

Це було вкрай дурне запитання. Наче хтось дійсно міг влаштувати такий жорстокий розіграш. Але воно все одно мучило мене, вгвинчувалося іржавим шурупом у мою черепну коробку, розносячи напівпрозорі нитки напівмертвої надії по вивернутих навиворіт нервових закінченнях.

— Сонечко, я б хотіла тобі сказати «ні». Але Аристарх мертвий. Я бачила його тіло на власні очі.

Всередині мене все миттю відґукнулося болем. Я не знала, де саме розташовувалося місце його займання. Моментами здавалося, що воно оселилося у сонячному сплетенні, а наступної секунди, що провалилося кудись у живіт.

— Мені сьогодні рано вранці телефонували з моргу, — трохи помовчавши, заявила хрещена. — Сказали, що під свій особистий контроль якісь-то люди взяли повторне дослідження тіла Аристарха. Гадаю, що це люди Златопольського. Це цілком логічно. Сам хоче переконатися у тому, вбили твого батька чи ні. Від цього висновку і буде залежати його відповідь. Як знати. Я поки займатимуся підготовкою до похоронів.

Я мовчки кивала, зовсім забувши про те, що хрещена цього зараз ніяк не могла побачити.

— Дані, ти мене чуєш? — звернулась вона.

— Так, — тихо відповіла я, намагаючись повернути свої думки, якщо не на нашу планету, то хоча б на її орбіту.

— З тобою точно все добре, Дані?

— Так-так, — квапливо промовила я. — Так, — наостанок додала я, наче відповідь була неповною.

Раптом двері у спальню відчинилися і на порозі виник Рахівник.

— Вибач, мені… мені вже час. Пізніше ще поговоримо.

— Сніданок на розсуд шеф-кухара вже готовий, — звернувся до мене спокійним голосом Рахівник. — Ваші вподобання досі ще не отримані.

— Я все їм. Алергії ніякої немає, — несміливо відповіла я, залишивши телефон на ліжку заряджатися.

Рахівник тільки коротко кивнув і вийшов з кімнати, я попрямувала за ним.

— Вибачте, як вас звуть? Як мені до вас звертатися? — Ввічливо спитала я, поки ми спускалися по широких сходах.

— Яків Степанович, — коротко відповів він.

Піймавши незримий, але відчутний імпульс, що Яків Степанович не збирається зі мною вести ніякі світські бесіди, я просто кивнула і мовчки продовжила йти за ним. Напевно, Яків Степанович був головним керуючим у резиденції, якщо він спитав мене про гастрономічні вподобання, а вчора старанно записував якісь підрахунки.

Коли ми увійшли до просторої їдальні, в якій вся права стіна була скляною, до Якова Степановича підійшов кремезний чоловік у білому кітелі. Такий, зазвичай, носять шеф-кухарі. Чоловік віддав Якову Степановичу якісь списки і пішов.

З першого погляду резиденція могла здатися тихою і безлюдною. Але це не так. Вона була наповнена людьми, які займались підтримкою порядку в домі. Просто роботу систематизували таким чином, щоб обслуговуючий персонал був помітним лише тоді, коли це необхідно.

Я сіла за прямокутний стіл та подивилась на свій сніданок. Їсти не хотілося. Зовсім. Гарно сервірований посуд, приємні аромати ніяк не могли збудити в мені апетит. Я поїла зовсім трохи і тільки тому, що розуміла — без їжі точно залишуся без краплини хоча б якихось сил.

Мені досі не давала спокою розмова з хрещеною. Чи дійсно повторну перевірку запланували люди Златопольського чи ні? Невідомість розгойдувала мій кволий човник спокою, збиваючи його з обраного курсу.

Припинивши заштовхувати в себе їжу, я тихо вийшла з-за столу. Напевно тут все приберуть, як тільки я піду.

Поміркувавши про те, що мені потрібно хоча б трохи прояснити ситуацію з моргом, я хотіла поговорити зі Златопольським. Я для себе вирішила, що моє бажання не мало ніякого стосунку до категорії «дурниць» чи «зайвих проблем», як учора висловився Златопольський, тому спробувала пригадати шлях, що вів до його кабінету.

Але я тільки встигла вийти в хол, коли побачила Начальника Охорони. Він одягнений у чорне пальто, вдягав чорні шкіряні рукавиці і швидким, чітким широким кроком прямував убік парадних дверей. Він наче був не людиною, а роботом, тому що в жодному, навіть найкрихітнішому русі тіла не спостерігалося метушні. Була задана траєкторія руху і Начальник Охорони рухався виключно в її напрямку.

Він пройшов повз, жодного разу навіть не покосившись у мій бік. Наче мене тут і не було. Коли він вийшов на вулицю, я повільно видихнула і раптом усвідомила, що зовсім не дихала, поки йшов Начальник.

Минуло не більше декількох секунд, коли з’явилась і міцна фігура Златопольського. В одній руці він тримав невеликий шкіряний портфель. У таких, зазвичай, носять ноутбуки і можливо які-небудь папери. В другій руці був затиснутий смартфон. Він задзвенів і Златопольський одразу коротко відповів:

— Виїжджаю.

Не застібуючи ґудзики на своєму щільному вовняному сірому пальті, Златопольський підняв комір і поправив горловину кремового гарного светра грубої в’язки.

В оточенні батька були різні люди. І усміхнені, і вкрай серйозні. Але всі вони були повністю поглинуті роботою, тому що світ змінювався і змінювались його тенденції. Мій тато і його партнери завжди тримали руку на пульсі і рідко розслаблялися. Зустрічі, ділові вечері, поїздки, перемовини — все це вимагало часу, сил, терпіння і розуму. Було багато метушні. Так, саме її.

Але дивлячись на Златопольського, я раптом зрозуміла, що нікого схожого у ближньому татовому оточенні ніколи раніше не зустрічала. Він не метушився. І судячи з того, що міг дозволити собі вранці вирушити у баню, а потім обтертися снігом, володів часом. Наче не ця величина керувала життям Златопольського, як і життям всіх інших людей, а він нею. Спрямовував русло часу рівно так, як йому зараз було необхідно.

— Вибачте, — пробурмотіла я, звертаючись до Златопольського.

Він не зупинився. Не повернув голову у мій бік. Він, як і його начальник охорони, продовжив свій шлях. І я мимоволі відчула себе зайвим елементом у бездоганній канві розкладу життя цього чоловіка. Втім, все саме так і було. Я тут зайва. І навіть якби мене сюди запросили, нічого все одно не змінилось.

Утроба цього чудовиська, що звалося «резиденцією» була мені чужою. Це чудовисько начебто зійшло з іншої планети, Всесвіту. Тому ми в принципі ніяк не могли виявитися сумісними. Це вже було закладено в наші ДНК.

Златопольський вийшов не через парадних вхід, а попрямував убік ліфту, який міг доставити на підземну парковку. Обережно зазирнувши у вікно, що виходило на центральну частину подвір’я, я побачила кортеж. Він, наче єдиний організм, попрямував убік воріт. Ті автоматично відчинилися, випускаючи з пащі хазяїна, потім зачинилися.

Усвідомивши, що ніхто тут не планує порушувати плани і порядки через мене, я попрямувала у спальню. Мені нічого не залишилось, окрім як дочекатися повернення Златопольського і його дозволу на ще одну аудієнцію.