Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Драч Марія
Навчи мене кохати

Зміст книги: 40 розділів

Спочатку:
Розділ 1.
114 дн. тому
Розділ 2.
114 дн. тому
Розділ 3.
114 дн. тому
Розділ 4.
114 дн. тому
Розділ 5.
114 дн. тому
Розділ 6.
114 дн. тому
Розділ 7.
114 дн. тому
Розділ 8.
114 дн. тому
Розділ 9.
114 дн. тому
Розділ 10.
114 дн. тому
Розділ 11.
113 дн. тому
Розділ 12.
113 дн. тому
Розділ 13.
113 дн. тому
Розділ 14.
113 дн. тому
Розділ 15.
113 дн. тому
Розділ 16.
113 дн. тому
Розділ 17.
113 дн. тому
Розділ 18.
113 дн. тому
Розділ 19.
113 дн. тому
Розділ 20.
113 дн. тому
Розділ 21.
113 дн. тому
Розділ 22.
113 дн. тому
Розділ 23.
113 дн. тому
Розділ 24.
113 дн. тому
Розділ 25.
113 дн. тому
Розділ 26.
113 дн. тому
Розділ 27.
113 дн. тому
Розділ 28.
113 дн. тому
Розділ 29.
113 дн. тому
Розділ 30.
113 дн. тому
Розділ 31.
113 дн. тому
Розділ 32.
113 дн. тому
Розділ 33.
113 дн. тому
Розділ 34.
113 дн. тому
Розділ 35.
113 дн. тому
Розділ 36.
113 дн. тому
Розділ 37.
113 дн. тому
Розділ 38.
113 дн. тому
Розділ 39.
113 дн. тому
Розділ 40.
113 дн. тому

Вже сутеніло. Снігопад припинився. Мороз посилився. Я встигла протоптати стежку настільки, що містами сніг під підошвами став тонким, відкриваючи брудну сірість асфальту. Він був ідеально рівним і вів прямісінько від проїжджої частини до воріт резиденції. Напевно, я б ані трохи не здивувалась, якби дізналась, що кожного року цю стежку вкладають новим асфальтом.

Щоб остаточно не змерзнути і не вмерти, я намагалась не припиняти рухатися. Декілька разів довелось утихомирити гордість і справити потребу під величезною ялиною. Їх тут було багато. Вони негусто посаджані справа від стежки. Інколи серед цих ялин хтось бігав. Якась тварина. Здається, це був бродячий білий пес. Близько він не підходив, мабуть, злякався мене, а потім зовсім зник.

Акуратно сховавшись за найпишнішою і широкою ялиною, я зробила свою справу і продовжила вперто чекати. У сумці в мене була маленька пляшка з водою. Я навіть і половини не випила. А про їжу зовсім не могла думати. Вся моя увага була сфокусована на одній-єдиній меті — дочекатися повернення кортежу.

У мене не було жодної гарантії, що кортеж повернеться саме сьогодні чи хоча б завтра. Жодної гарантії, що хоча б хтось погодиться мене вислухати. Але в цьому моменті мого життя я не була здатна раціонально мислити. Мені просто була необхідна ця аудієнція. Інакше простіше самій викопати для себе могилу і лягти в неї, ніж чекати, поки мене знайдуть і вб’ють.

Коли неприємне яскраве світло фар на декілька секунд осліпило мене, я не повірила в те, що відбувалось. Ватна тиша, що порушувалась лише скрипом снігу під моїми підошвами, наче застигла над резиденцією і територіями, що до неї примикали. А потім цю тишу, до якої я встигла звикнути порушив шум двигунів.

Кортеж повертався до «пащі». Декілька секунд я просто спостерігала за рухом автівок. Всі вони тримались на чітко визначеній відстані. Швидкість теж була однаковою.

Коли ворота почали відчинятися, я раптом оговталась. Благаючи свої м’язи працювати швидше, я з усіх ніг кинулась до машин. Холодне повітря, що з моїми рваними глибокими вдихами потрапляло у легені, обпалювало зсередини грудну клітку. Я дихала, але не могла надихатися і наче задихалась.

Настільки швидко я ніколи в своєму житті ще не бігала. Серце стукало, як навіжене, серйозно погрожуючи в будь-яку мить вистрибнути назовні. Я як у сповільненій зйомці бачила охоронців. Вони вистрибнули з мікроавтобусу. Троє. Всі високі й міцні.

Седан, у якому, ймовірно, сидів їх хазяїн, був зовсім близько. Нас розділяли всього лише декілька десятків метрів. А потім він раптом перевернувся. З мене вирвався стиснутий чи то стогін, чи то хрип. Але я точно відчула, як спустіли мої легені, а між лопаток спалахнув неймовірний біль. Я закричала.

Мене повалили прямісінько на сніг, тому машини перед очима і перевернулися. Я не могла ворухнутися. Моє тіло була міцно зафіксовано. Я дихала часто і потроху, тому що більше мої легені зараз поглинути не були здатні. Біль між лопаток продовжував посилюватися. Хтось, здається, втиснув мені в спину коліно і здавив зап’ястя на попереку.

Коли перша хвиля шоку вщухла, я відчула, що чиясь важка п’ятірня утримувала мене ще і за потилицю. Я важила всього лише п’ятдесят п’ять кілограмів і фізично навряд чи могла чинити хоча б якийсь гідний супротив. А мене скрутили так, наче я була особливо небезпечною злочинницею зі зброєю у сумці.

Почувся металевий звук зачинених дверцят автомобілю. Потім окрім свого важкого дихання і дихання охоронців я почула скрип снігу. Через декілька секунд прямісінько біля свого обличчя я побачила дорогі шкіряні чоботи. Навіть у сутінках було помітно те, наскільки вони ідеально блищали. Наче їх щойно придбали і взули.

— Підніміть, — почула я спокійний відсторонений чоловічий голос, що пролунав над моєю головою, як тихий гуркіт грому, що прокотився десь далеко-далеко за обрієм.

Мене підхопили під пахви і як ганчіркову ляльку підняли з землі. Я зустрілась з байдужими блакитними очима. В них зовсім нічого не відображалося. Ніяких емоцій. Стало лячно. Тому що такий погляд не міг належати живій істоті. Чи істоті, здатній відчувати співчуття чи біль.

— Яхонтова Даніела Аристархівна, — повільно, виокремлюючи кожне слово, промовив моє повне ім’я Златопольський.

Я здивувалась, але потім швидко відігнала від себе це почуття. Напевно, охоронець передав йому інформацію стосовно мене.

— Так, — прошепотіла я.

— Нерозумно кидатися під колеса автомобілю. Особливо, під колеса автомобілю із супроводом, — Златопольський дивився мені прямо у вічі і не кліпав.

Це був чоловік років тридцяти п’яти чи восьми. Високий і з акуратною темною бородою. Комір його теплого чорного пальто був піднятий. У ніс повільно заповз аромат чоловічого одеколону. Свіжого, без яких-небудь додаткових ноток.

— Мені дуже потрібно поговорити з вами, — швидко промовила я, вирішивши, що не сіпатимуся, інакше ризикувала позбавитися тієї примарної ниточки, за яку все ж таки змогла вхопитися.

— Чому ти вирішила, що я слухатиму тебе?

Златопольський нерухомо продовжував дивитися мені в очі. І ця його нерухомість лякала зараз набагато більше, ніж охоронці, які досі боляче утримували мене з обох боків.

— Я донька Аристарха Яхонтова. Власника авіакомпанії…

— Аеропорту та інвестора закордонних аерокосмічних компаній. Далі. — Перебив мене Златопольський.

Я здивувалась, що він пам’ятав мого батька. Але миттю знову заспокоїла себе. Ні. Він не пам’ятав, а просто озвучив всім відому інформацію. Судячи з його служби безпеки, Златопольський цілком міг отримати всю докладну інформацію, стосовно мне і моєї родини. І я б ані трохи не здивувалась тому, що ця інформація потрапила до нього в руки в той момент, коли охоронець на посту повернув мені паспорт.

— Його вбили, — я з останніх сил змусила свій язик вимовити ці два слова.

Адреналін і шок у нинішній ситуації грали мені на користь. Я досі не усвідомлювала всю глибину свого горя. Мозок приймав інформацію, але не надавав ніякої реакції моїм нервовим закінченням.

— Далі, — знову повторив Златопольський.

В його голосі, як і у погляді, була відсутня будь-яка зацікавленість.

— Мені… Мені потрібен ваш захист, інакше мене можуть вбити. Я єдина татова донька, і…

— Я нікому не надаю захисних послуг, — відрізав Златопольський і розвернувшись, покрокував назад до автівки.

— Благаю вас! — закричала я. — Вислухайте мене! Мені потрібна ваша допомога! І я… я заплачу за неї! Я вислухаю будь-яку вашу пропозицію, тільки благаю, не йдіть!

Холодне повітря боляче вдарило по голосових зв’язках. Мене почало трусити, тому що я бачила, як Златопольський продовжував йти вперед. Його рівна широка спина, прихована під щільною темною тканиною пальта, наче виносила мені смертний вирок.

— Ви зможете забрати будь-яку частину татового бізнесу! — досі не вгамовувалась я. — Ви ж людина! Невже у вас не залишилось ані трохи милосердя?!

Охоронці повільно відпустили мене. Ноги несподівано підкосилися, і я опустилась прямісінько на сніг. З носа хлинула кров. Таке зі мною інколи траплялося, коли мої емоції досягали піку. Я вже давно звикла, тому одразу затиснула пальцями крила носу і трохи опустила голову.

Через всю цю метушню я зовсім проґавила той момент, коли Златопольський зупинився за два кроки від седану. Він щось сказав своїм людям. Мене знову підняли з землі і потягнули до автівки.

— Не до мене, — коротко кинув Златопольський. — Тільки салон забруднить. До себе.

Це було дуже принизливо, наче я не людина, а якась собака, яка щойно вивалилась зі сміттєвого баку. Охорона всадила мене у свій мікроавтобус. Через декілька секунд машина рушила і мене повезли через «пащу» у саме нутро хижака.

Опинившись у резиденції, я часто закліпала, намагаючись звикнути до яскравого освітлення. Кровотеча припинилась, але я досі відчувала у роті неприємний металевий присмак.

У просторому холі з широкими мармуровими сходами, що підіймались на другий поверх, було порожньо. Златопольський у компанії високого чоловіка брюнета з короткою зачіскою швидким і впевненим кроком підіймався по тих сходах.

«Напевно, його супутник — начальник охорони», — пронеслось у мене в голові.

Людина з таким статусом, яким неодмінно володів Златопольський, навряд чи допускав у свій особистий простір всіх підряд. Давши певні розпорядження, він зник на другому поверсі, а чоловік з короткою зачіскою спустився і попрямував у мій бік.

Я зледенілими від жаху пальцями, міцніше стиснула ручки своєї сумки і налякано подивилась на нього.

— Йдіть зі мною, — голос цього чоловіка був низьким.

Кивнувши, я слухняно попрямувала за ним, роздивляючись розсіяним поглядом кремову плитку під ногами.

Чоловік провів мене у невелику кімнату. У вікні вже чорніло вечірнє зимове небо. Кімната була наповнена м’яким теплим світлом. За круглим письмовим столом сидів ще один чоловік із сивиною на скронях. Він, схилившись над паперами і калькулятором, займався якимись підрахунками і навіть не подивився у наш бік.

Мій супутник, якого я назвала Начальником Охорони, зняв шкіряні чорні рукавиці і розстібнув своє строге чорне пальто з високим коміром, що повністю облягав його шию.

— Вашу сумку, — промовив він нейтральним голосом.

Я знову кивнула і протягнула йому свою сумку. Мої заледенілі пальці трохи почали тремтіти. Чоловік узяв сумку, розстібнув і вивалив увесь вміст на стіл. Рахівник кинув поверх своїх прозорих прямокутних окулярів невдоволений погляд у бік моїх речей. Йому вочевидь не сподобалось, що порушили тутешній затишний спокій.

Начальник швидко перебрав мої речі, прогортав паспорт, відкрутив кришечку на пляшці зі звичайною водою. Переконавшись, що це всього лише вода, закрив пляшку і кинув назад у сумку. Ледве помітно кивнувши якимсь своїм думкам, які мені були невідомі, чоловік випростався і подивився на мене.

— Очікуйте.

Він розвернувся і вийшов з кімнати такою ходою, яка буває тільки у воєнних — рівною, чіткою і неметушливою.

Зібравши залишки речей назад у сумку, я залишила наостанок пачку з вологими серветками. Діставши одну, я витерла ніс, губи й руки. Рахівник цього разу невдоволено покосився на мене, потім повністю занурився у свій світ цифр.

Намагаючись зайвий раз не шуміти, я акуратно розстібнула куртку і присіла на край вільного стільця, що був присунутий до столу. Волога через сніг тканина джинсів розносила неприємні сироти вздовж моїх ніг. Між лопаток досі пульсував біль після жорсткого захвату. Але незважаючи на все це, я все ж таки потрапила у «пащу» Златопольського.

Серед всього цього жаху і божевілля, я намагалась знайти хоча б крихітну пляму просвіту. Але нічого окрім порожньої пітьми всередині себе на даний момент не відчувала. Мій мозок досі концентрував усю увагу на тому, що відбувалось, вражаюче спритно утримуючи на відстані від того болю, що голодним вовком, очікував за межами резиденції на свою здобич.

Несподівано тишу кімнати порушив сигнал телефону, що належав Рахівникові. Він зняв окуляри і миттю поквапився відповісти на дзвінок, стомлено масажуючи прикриті повіки. Розмова виявилась короткою і без жодних відповідей.

— Ходімо, — звернувся до мене чоловік, повертаючи окуляри назад на перенісся.

— Куди? — тихо спитала я, насилу відліпивши свій язик від пересохлого піднебіння.

— Лев Євгенійович готовий вас прийняти. Куртку і речі можете залишити тут.

Я зробила так, як сказав Рахівник і вийшла разом із ним з кімнати. Серце відбивало під ребрами жорсткий швидкий ритм, від якого у мене моментами збивалося дихання. Але зовнішньо я намагалась триматися спокійно.

Кінцевий пункт моєї мандрівки в утробі цього величезного звіра, що звався «резиденцією» завершився на самому верхньому поверсі. Ми на нього потрапили за допомогою ліфту і судячи з палаючих червоним кнопок, він спускався і на нульовий поверх, де був розташований паркінг.

Пройшовши коридор, Рахівник декілька разів постукав у двері і отримавши коротке «так», відчинив їх для мене. Стиснувши пальці у худі кулачки, я підняла підборіддя і зробила крок уперед.

Велика квадратна кімната була повністю відведена під класичний кабінет. Спокійні приглушені кавові кольори. Під ногами щільний м’який світлий килим. Велике вікно виходило на терасу. Навіть звідси я бачила сніжні купки, насипані на поручнях.

Біля протилежної від дверей стіни, був розташований масивний письмовий стіл. За ним сидів Златопольський і клацав мишкою, вдивляючись у сучасний тонкий екран стаціонарного комп’ютеру.

Зліва від мене стояв невеликий шкіряний диван глибокого кавового кольору. Перед ним був розташований столик з кришталевим графином. Він був наповнений бурштиновим напоєм, який дуже нагадував коньяк.

Мій погляд знову повернувся до центральної точки — до Златопольського. Комір його білосніжної сорочки був розстібнутий всього лише на два ґудзики. Тонкий з трохи опущеним гострим кінчиком ніс, нагадував мені орлиний. Він робив обличчя Златопольского якимсь-то по-особливому хижацьким і серйозним. Великі блакитні очі зосереджено дивились у екран комп’ютеру, поки пальці вільної руки інколи несвідомо торкались нижньої губи.

Златопольський певний час не звертав на мене ніякої уваги. Але варто було йому відкинутися на високу спинку стільця і перевести немиготливий погляд у мій бік, я одразу ж мимоволі внутрішньо вся стиснулась. Я боялася цієї людини. Боялась тієї незримої, але фізично яскраво відчутної аури влади й непохитної самодостатності.

Таких, як Златопольський, мій тато часто називав «Господарями світу». Я не зовсім розуміла до цього моменту, що саме батько мав на увазі, даючи таке визначення. Тепер зрозуміла і усвідомила. Златопольському не потрібно було перераховувати всі свої регалії, щоб я сформувала про нього правильну думку.

Його розслаблена у потрібній пропорції поза, зосереджений погляд, небагатослівність говорили за свого хазяїна. Врешті-решт, його резиденція з постом охорони теж наштовхувала на очевидні висновки. В руках Златопольського була зосереджена величезна влада. Хрещена ані трохи не перебільшувала, коли поспіхом розповідала мені про нього. Саме такі, як Златопольський вирішували, який завтра закон може потрапити на розгляд до президента, і яка компанія вже через годину за найкращих обставин могла оголосити себе банкротом, а за найгірших — назавжди припинити своє існування.

І зараз я повинна була запропонувати Златопольському щось таке, від чого він точно не захоче відмовлятися. Заспокоївши себе тим, що він все ж таки погодився мене вислухати, я глибше втягнула у легені повітря. Якщо я тут, тож змогла домогтися його зацікавленості.

— Я заберу аеропорт і третину акцій авіакомпанії, — оголосив своє рішення Златопольський. — Нічого іншого, що могло б мене зацікавити з майна Яхонтова у нього все одно нема.

Я проковтнула слину і сховала руки за спиною. Златопольський викликав мене до себе не задля бесіди. За той час, поки я очікувала на його аудієнцію, він вже прийняв рішення. Від мене нічого не залежало. Я відчула себе птахою, яка сама потрапила у пастку. Але хіба не цього я домагалась? Ні. Мені потрібен був захист, а не пастка.

— Перерозподіл влади все одно не гарантує тобі абсолютну безпеку, — продовжив Златопольський. — Від тебе захотять позбутися у будь-якому випадку, тому що нікому не потрібні прямі нащадки такої солідної імперії.

— Тому я прошу вас про захист, — заявила я, стараючись дивитися Златопольському прямо у вічі.

— Логічно, — куток його губ трохи сіпнувся в усмішці. — Що конкретно ти маєш на увазі, кажучи про захист?

— Ваше прізвище, — одразу відповіла я.

— Фіктивний шлюб, — констатував Златопольський.

— Так. На певний проміжок часу, звісно, — я відчула слабкість у колінах, але все одно примушувала себе стояти рівно і за можливості не тремтіти.

— Очевидно, що не назавжди, — Златопольський випростався і повернув свою увагу екрану комп’ютеру. — Поки що будеш поруч зі мною. Щодо угоди я ще подумаю. Не завдаватимеш мені зайвих проблем і наша співпраця має всі шанси стати плідною. Ніяких дурних запитань. Жодних істерик, соплів і слин. Я кажу, ти виконуєш. Без-за-пе-реч-но. Я зрозуміло кажу?

— Так, — тихенько відповіла я.

— Тільки в такому режимі тебе ніхто не прикінчить. У тебе зараз є останній шанс відмовитися, більше його не буде до тих пір, поки не скінчиться строк нашої співпраці, — Златопольський казав все це таким байдужим тоном, що мені стало ще страшніше, ніж раніше.

Зараз вирішувалась моя доля, а цей чоловік казав про ней так, ніби обирав, що сьогодні їстиме на вечерю: телятину чи форель.

— Я… Я згодна, тільки допоможіть мені це… все пережити, — мій голос сильно затремтів.

— Вільна, — Златопольський зробив короткий жест долонею, щоб я залишила кабінет. — І ще дещо. Забувай про милосердя, дівчинко. У світі великих грошей і впливу немає такого терміну.

Йому хтось зателефонував і увага Златопольського остаточно перемкнулась на роботу. Я повільно вийшла з кабінету і як тільки зачинила за собою двері, сховала обличчя в долонях. Реальність того, що відбувалось важкою могильною плитою обрушилась на мої вузькі худі плечі, наче я щойно підписала самій собі смертний вирок.