Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Дигерство це не моє! Саме такого висновку дійшла я після чергового глухого кута, що змінив тунель, у якому мені довелося повзти навкарачки, а подекуди й плазом. Сиро, брудно, вузько і весь час щось норовить стукнути мою і без того хвору потилицю. 

І вити хочеться. Від безнадії, стін, що насуваються, темряви і паніки, яка підкралася непомітно. Добре ще, що поки жодних мешканців цієї місцевості не зустрілося, а то б... 

Грі'ят, який спробував вступити в уявний діалог, був посланий далеко і надовго, і тепер ображено мовчав, підслуховуючи мої думки. 

А думок було багато. Починаючи з інформації, якою поділився цей генномодифікований мозок і, закінчуючи одвічною проблемою, як бути і що робити? Бо, за логікою, щоб не плутати лабіринтом, повертати потрібно завжди в один бік. А ось чуття волало: мені потрібно зовсім в інший. 

Після чергового важкодоступного глухого кута, вирішила довіритися чуйці – якось раніше вона мене не підводила. Хоча і дослухалася я не часто. Правда то було, ще на Землі. Втім, може і тут не підведе? 

Десь попереду почулося дзюркотання води. І я, пришвидшившись, спрямувала до нього. Плекаючи надію розправити спину і подивитися чи немає там виходу. 

Виходу не знайшлося. Потоки води лилися з висоти метрів двадцять і губилися десь у глибині чорних склепінь величезної прірви. Зате випрямилась на повний зріст, потягнулася. Проте затримуватися, щоб перепочити, не стала. Засмучено видихнувши, зігнулася і пошкандибала далі. 

Один із поворотів вивів у величезну залу. Високі стелі, висота яких ховалася за межею світла. Видовбані в стінах яруси з кам'яними сидіннями здіймалися амфітеатром. Східчасті проходи між ними були прикрашені фосфоресціювальними статуями, що випромінювали тьмяне зеленувате світло. 

У центрі залу на невеликому помості стояли три величезні статуї – чоловік, жінка і дитина між ними. Їхні голови прикрашали корони-німби, з жовтими променями, що розходилися півколом, створюючи ефект маленьких сонечок. Навіть звідси, здавалося, що обличчя статуй світилися, одухотворені внутрішнім вогнем, сяяли живі, натхнені чистою силою, пробуджуючи незрозуміле відчуття побожності, бажання схилитися перед їхньою величчю та завмерти, очікуючи на вирок. 

Я стояла на середньому – третьому з восьми ярусів – цієї пишноти і задихалася від захвату. Уява послужливо ввімкнула світло і повернула залу колишню славу, намалювавши сотні, а то й тисячі істот, що заповнили трибуни. 

Придивившись до найближчих статуй, зрозуміла, що кожна з них зображує представника однієї з… тридцяти двох рас (довелось порахувати, невиховано тикаючи пальцем), багато з яких були не гуманоїдними. Більшість із рас я не впізнавала і тоді, надивившись, переходила до наступної. Кероярри і шартраси стали найвпізнаванішими для мене расами. А ось кесерійців і ромбразців я, обійшовши майже половину статуй, так і не знайшла.

"Що ти там таке розглядаєш?" – не витримав моєї захопленості Нейр.

Сховавши іртсан у кишеню штанів, дістала кулю і високо підняла на руці, відкриваючи гарний огляд. 

"Ух-ти. Стародавній храм Предтеч, – захоплено вигукнув грі'ят. – Я думав, вони залишилися тільки на розбитих фресках".

"Храм?" 

"Так. Це диво. Покажи мені все", – захоплено зажадав Нейр.

Посміхнулася, закотила очі, але сходами донизу вирушила, довго затримуючись біля кожної статуї, вислуховуючи його радісні вигуки і короткі промови про раси. 

"А ось і твій кесерієць".

"Мій?" – оторопіло перепитала я, розглядаючи величезну істоту, що стояла на двох довгих ногах, лише віддалено схожу на людину. 

Завеликі вуха були прикриті кістяними пластинами. Такі ж пластини нависали над очима, надаючи обличчю загрозливого вигляду. Схожий захисний гребінь прикривав і потилицю, переходячи в кістяні пластини, що розтягнулися по всьому хребту і закінчувалися невеликим трикутним хвостовим відростком.

"Ну, не мій же? Ти ж його ільмі, – фиркнув цей ... грі'ят.

Я промовчала, згадавши про те, що кілька разів була готова викинути цього неприємного, аби не тягнути з собою кулю, яка реально заважала, зменшуючи мою здатність пролізти в тунелі. Тут і так з однією рукою майже, а тут ще й ця валіза без ручки...

"Зате лайор який гарний, ти тільки поглянь", – вклинився в мої вигадки Нейр. 

"Ого! Кицька", – захоплено присвиснула я, зупиняючись біля великого гібрида кота та людини.

Він і справді був красивим. Настільки, наскільки може бути красивим лисий, рогатий, прямоходячий смілодон з майже людським обличчям. Величезний, метри за два з половиною заввишки, з короткою гривою, що розвівалася за спиною, цей безхвостий тигр мав величезні довгі ікла й гострі трикутні вуха. І крила, що ховалися за спиною. Наче і демон, але якийсь… з присмаком неко.

"Вони вже багато поколінь як втратили форму", – сповістив тихенько грі'ят, поки я милувалася цим красунчиком.

"Втратили?"

"Ага. Сьогодні ромбразці це просто люди з набагато кращим слухом, нюхом і зором". 

"А що з ними сталося?" 

"Та теж, що і з усіма – Предтечі пішли", – скупо відмахнувся від моїх розпитувань Нейр. 

Ми й далі ходили вздовж рядів істот, що постали перед нами у своїй бойовій істинній формі. На подив серед рас я знайшла істот схожих на тролів, перевертнів, ельфів, орків, гномів, безсумнівно впізнаючи їх за образами збереженими у казках. 

"Невже вони й справді існують? – видихнула я, застигаючи перед величезним драконом, що, здавалося, зараз змахне крилами і понесе мене вдалину. – А де грі'яти?" – не втрималася від цікавості, помічаючи, що обійшла усіх.

Нейр промовчав. Але чужий смуток обгорнув мене, торкнувся душі і я поспіхом спробувала виправдатися:

"Не переймайся. Може, ми чогось не знаємо. Підемо вниз розглянемо Богів". 

"Це не Боги, а Предтечі", – виправив мене Нейр.

На що я лише закотила очі – не хоче скидати своїх ідолів із п'єдесталу, ну й не треба. Головне, щоб потім не розчаровувався, коли про черговий вчинок цих псевдобогів дізнається. Хоча ми не набагато далі за них пішли – з тією лише відмінністю, що поки створюємо роботів-андроїдів з металу, а вони змінювали свої гени для створення робочої сили. Втім, з нашими мріями про штучний інтелект, клонування та генну інженерію, ми крокуємо їм услід. 

Спустившись у центр, відклала свою валізу без ручки і сіла на сухе, витягнувши ноги. Поспати б… Та хто ж дасть. Дістала зернятко грі і пелюстки, покрутила в руках, дивуючись тому, що зернятко трохи набрякло. Прибрала пелюстки, насилу поборовши спокусу з'їсти один і позбутися постійного тупого болю в руці, що кожен необережний рух перетворював на нестерпний. А як не ворушити рукою? Мені це не вдавалося. Ось і приходилось, стискати зуби та абстрагуватися від болю. 

"Пам'ятаєш, цей супермозок казав, що грі перестали цвісти?"

"І що?" – невдоволено буркнув усе ще занурений у себе Нейр.

"Я зустріла одного грі. І він мені дав квітку, хоча квітів на ньому не було". 

"Де? Де ти його бачила?" – нетерпляче запитував Нейр, здається, якби в нього були ноги, він би вже наввипередки мчав у потрібному напрямку. 

"Я обіцяла зберегти секрет, тож пробач. Але думаю, саме час спробувати об'єднати тебе з грі. Зернятко пустило паросток і якщо ми його не посадимо, воно пропаде". 

"Але як? У що ти збираєшся його садити?"

"Нашкрябаю трохи землі", – розвела я рукою.

"Може, краще вибратися і потім?" – розгубився Нейр. 

"Може й краще, але тягнути цей м'ячик я більше не можу. Тим паче мені потрібно перепочити, а нормальних місць, де це можна зробити, я досі не зустрічала".

За допомогою іртсана згребла трохи землі та сміття, розколупала стик між камінням і вклала туди зернятко, присипавши зверху. Підсунула до місця посадки кулю і відкинувшись на спину, розляглася, дивлячись на статуї. 

Молитву, чи що, якусь прочитати, щоб усе вийшло? 

"Я дуже цього хочу, допоможіть, будь ласка", – звернулася невідомо до кого. 

"Як ти думаєш, чому за нами немає погоні?" – озвучила я те, що вже деякий час гнітило мене.

"Вони нас загубили, найімовірніше. Або не змогли пролізти. Ти ж такими дірками лазила".

Я втомлено видихнула і прикрила очі, спливаючи в неспокійний тривожний напівсон-напівмаячню, в якій мене безперервно діставав противний прищавий підліток, нагадуючи моїх братів у такому ж ніжному віці.

 

***

– Що ти тут робиш, інопланетне диво? – прошелестів десь недалеко голос дерева грі. 

Я озирнулася – я знову була на тій галявині біля шатла. Спустилася до свого друга, що подарував мені пелюстки.

– Вельми дякую тобі, шановний грі. За це справжнісіньке диво – твої пелюстки. Вони вже врятували два життя, і я сподіваюся, скоро врятують і третє. 

– І не один не витратила на себе?! – хмикнув чи то запитально, чи то ствердно. – Рука не болить? – запитав уїдливо. 

– Майже, – відмахнулася подумки, не бажаючи вдаватися в подробиці. Хотілося огризнутися, звично сказати пару ласкавих слів, але я стрималась. Не на часі. Та й не заслужив грі. Все ж допоміг, життя врятував. А те, що їдкий. Так і я – не подарунок. Сарказм моє все. 

– То що ти тут робиш, маленька саяне?

– Хотіла посадити зерно грі, щоб допомогти своєму другові – грі'яту, – відчуваючи себе неслухом на уроці, почала я, – але не знаю як. У підсумку просто присипала землею, після того, як воно трішки набрякло від води, – закінчила винувато, переймаючись, чи не зіпсувала?

– Де ж ти його знайшла. Дерева грі вже багато тисячоліть не цвіли і не давали зерен? 

– Купила на аукціоні. І краще не питай, а то відповідати довго. 

– А ти покажи. Цікаво дізнатися, як живуть наші діти.

– Ваші? 

– Наші. Усі раси створювалися із зерен грі, – хитнуло кроною дерево, обдавши мене вітерцем і краплями роси.

– І як мені тобі показати? 

– Просто згадай, – прошелестіло листям.

Я відкрила свідомість назустріч безтурботному теплу, а пам'ять тут же, немов фільм у зворотному перемотуванні, відмотала все, що сталося, до аукціону і далі. 

– Я не помилився в тобі, інопланетне диво. Не переживай, усе з твоїм зернятком грі буде добре. Виросте. Я допоможу. А тепер спи. У тебе мало часу і багато ще перепон попереду, – прошепотіло дерево і перенесло мене до озера. 

Звідкись вилетів прищавий підліток і, регочучи, облив мене холодною хвилею. Потім ми про щось сперечалися, лаялися. Я була страшенно зла й ображена, як у дитинстві. З чого б це? Боронь мене Боже від прищавих підлітків. 

– Добре, – долетів до мене чийсь ледь чутний сміх, – я не Бог, але обороню. 

 

Розбуркав мене чоловічий голос. Невже цей божевільний прищавий підліток мені не наснився? Розплющивши одне око, пошукала джерело шуму і виявила оголеного хлопця, що стрибав поруч. Полегшено видихнула – не прищавий. І не підліток. Хоч і не дорослий ще. Юний.

– Ти подивися! Подивися! Що ти накоїла? – обурено заголосив він інтонаціями Нейра, розчувши мій вдих. 

Я подивилася і почервоніла...  Вже краще б я не дивилася, а тепер очей відвести не можу, так цікаво. 

– Нейр? – невпевнено запитала я, насилу відриваючи очі від того самого – тепер я розумію чоловіків з їхнім зависанням у жіночому декольте. Ні, я, звісно, бачила голих в інтернеті... Але на власні очі якось не доводилося. Добре, що навколо панує напівтемрява...

Перевела погляд вище, ковзнувши по смуглявій шкірі до довгого прямого темного волосся, що падало на широкі плечі та біцепси.  

"Ось, звідки в нього такі м'язи? Він же щойно народився?" – Протвережуючи майнула думка, повертаючи до огляду – злегка повних губ, прямого носа з невеликою горбинкою, мигдалеподібних очей і густих брів.  

– Ти схожий на єгиптянина. Рудого єгиптянина.

– На кого?

Мотнула головою, не бажаючи вдаватися в пояснення:

– І що тебе не влаштовує? Красень-чоловік у самому розквіті років і навіть без прищів. Тільки тебе потрібно одягнути. Штани якісь...

– Які штани?! – розлютився цей ... красунчик. 

Що-що, а Нейр справді вийшов красенем: широкоплечий, м'язистий, чорноокий, рудий, не чоловік — мрія... Ось, тільки незрозуміло чому вогненно-рудий – я ж рудих терпіти не можу. Втім, і Нейр не зовсім рудий – волосся скоріш каштанове волосся, сяє вогниками, виблискуючи, наче під сонячними променями. 

– Я хотів бути кораблем, живим кораблем. Борознити космічні простори, літати від планети до планети... А ти... Ким ти мене зробила? – докірливо гарчав Нейр, поки я дивилася на нього здивовано плескаючи віями. 

– Людиною… – пробурмотіла, запинаючись, ковтаючи наступне визначення, що ледь не зіслизнуло з вуст.  

– А я хотів бути людиною? – обурювався він. 

– Мало чого ти хотів? – не витримавши, визвірилася я – Ось хотів, і треба було ставати своїм живим кораблем. Але ти ж не можеш. Тобі ж була потрібна я. І хоч би хто пояснив, що потрібно робити і як. Ні… Все ж просто: "з'єднати й уявити", – передражнила, повертаючи його фразу. – Ось я й уявила... Що могла, те й уявила. Подякуй, що ти в мене не вийшов якимось багатоголовим космічним павуком. Хоча, треба було зробити тебе якимось космічним виродком, поповнив би лави цих... невдячний, – пирхнула ображено, киваючи головою в бік статуй. 

– Смикнули ж мене Предтечі зв'язатися з тобою, – буркнув Нейр. 

– От краще б і не зв'язувався. Жив би на станції разом з ШтІном, насолоджувався б спокоєм, – огризнулася у відповідь, розвертаючись і відфутболюючи блакитну кулю, що потрапила під ноги.

– Ти куди?

– Якнайдалі від тебе, поки ти весь мій оптимізм не з'їв своїм невдоволенням. Знайдеш ще одне зернятко грі, звертайся, я так і бути уявлю тебе членистоногим порожнистим кораблем, – гордо скинувши голову та широко розправивши плечі, попрямувала до східців, ледве стримуючи бажання забитися в якийсь куток і ридати. 

І чому зі мною все завжди не так? Дурнуваті здібності. Чому до них немає інструкції?!

– Вибач, я зірвався, але це так несподівано, – покаявся Нейр, доганяючи мене. Розвів руками. – Просто не очікував. І тепер не уявляю, як з цим жити. 

Зітхнула. Можна подумати, я уявляю 

– Нейре, ти розумніший за всіх, кого я знаю. У тебе є дві руки, дві ноги і якщо тобі захочеться, то весь космос буде біля них... 

– Але я планував бути єдиним живим кораблем, як у легендах...  

– Багато мені дало те, що я, за припущеннями інших, остання з Предтеч? Як уявлю, що доведеться все життя комусь підкорятися і від когось залежати. Або ти наївно вважаєш, що ти сам би літав і перевозив кого хочеш?

– Але я грі`ят. Я створений, як корабель...

– Нейре, озирнися навколо. Кого ти бачиш? Подивися! Кожен із них створений для якоїсь мети. Перший ряд – воїни, другий – слуги, третій – постільні забавки… Чи думаєш їх дарма зробили такими сильними, спритними чи красивими? І так можна продовжувати до нескінченності. Усі вони раби. Як і грі’яти. 

Створені рабами, вирощені рабами, осиротілими при втраті господаря. Безплатна робоча сила, що боготворить своїх господарів.  Навіть істинність їм нав'язали, як можливість контролювати народжуваність. Адже за стовідсоткової сумісності генів діти ніколи не народяться неповноцінними. А отже, ніяких бракованих слуг, про яких потрібно додатково піклуватися. Та й народити можна тільки від істинного. А це означає, що й кількість дітей обмежена – раси не розростуться, не піднімуться з колін, не відберуть могутність і першість у своїх творців. 

Ти теж хочеш бути таким? Служити псевдобогам? Посміхатися, кланятися, розмножуватися за їхнім велінням? І не дивись на мене так. Ти думаєш, це інопланетний вірус їх прирік на бездітність? Ні, вони самі одного разу віддали перевагу довголіттю, позбавивши себе можливості мати дітей. Ти думаєш, крааги – це помилка? Ні, крааги, як сказав той пришелепуватий продукт генної інженерії, їх мутовані діти. Тобто ті, хто не захотів позбавлятися дітей, жити подібно до богів і пішов проти влади. Їх відіслали. Зібрали всіх разом, відібрали дітей і відправили на зубожілу нову планету видобувати необхідні саяне ресурси. Уже на тій планеті вони підчепили вірус і мутували ставши швидшими, розумнішими й сильнішими за Предтеч...

– Звідки ти це знаєш?

– Крааг показав. У нього була сім'я – дружина, донька. Вони загинули в тій війні. Першою дружина – стала перепоною, коли прийшли за донькою – всі здорові дівчата мали повернутися на Саяне. І ніхто не спитав, чи бажають вони того, чи згодні їх батьки. Нікого не цікавили страхи та біль маленької дитини. 

Він не одразу став таким. Прилетів сюди, бажаючи помститися за смерть дружини, знайти дівчинку… Не знайшов, втратив її назавжди у тій лабораторії. А помста… Вона роз'їдала його зсередини, проте скутий рабським ошийником зробити він нічого не міг. Не міг... Поки лють в крові не скипіла і він не перетворився на краага. От тоді вони і напали… Нищили все живе на планеті. Поки Предтечі не зникли. І тоді він прийшов туди, де останнє бачив свою доньку. І попався. 

Останні кілька поколінь слугував піддослідним кроликом цьому окатому мозоку, який все хотів і довголіття залишити, і можливість розмножуватися отримати... Хоча таким краще не розмножуватися. Наплодив собі подібних шляхом постійного клонування та мутацій. З дівчатами в нього, щоправда, не склалося – ніяк не виходить ігрек на ікс поміняти в геномі. Ось і забирають по найближчих селищах дівиць на три оберти. Типу данина. За спокійне життя. Дівчат наче не ображають. Кожна отримує п'ять чоловіків, народжує їм дитину, а потім вільною й багатою повертається у селище. Одружується, народжує дітей… Тільки нікому не розкаже і ніколи не згадає про те, як прожила ці роки. Не тому, що не пам’ятає. А тому, що згадувати страшно. І коли прийде час без вагань віддасть свою дочку, – кинула злісно і замовкла, нагадуючи собі, що не мені їх судити і, найімовірніше, є і інша правда, крім тої, що показав мені втомлений життям крааг. 

От тільки чомусь у це зовсім не віриться. 

"Там Ері вмирає, а я тут байдикую. Потрібно вибиратися", – нагадала собі, висмикуючи з безодні роздумів.

Закинула до рота останню пігулку калорій і капсулу води, обтрусилася і поспішила покинути це місце поклоніння великим Предтечам. 

Якийсь невдячний з мене вийшов нащадок...