Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

– Сірейк, – видихнула я, тільки-но очі трохи звикли до світла, а тіло виявилося стиснуте в міцних обіймах. Вдихнула аромат кедра й сандалу, потерлася щокою об чоловічий камзол, з останніх сил стримуючи сльози полегшення. 

– Добре, все добре, – прошепотів чоловік, ніяковіло погладжуючи по голові. – Ти вибралася, – відсунув мене на своїх руках і легенько струснув, утримуючи за плечі. – Ніколи! Більше ніколи! Так не роби! 

– Як?

Нетямуще моргнула, вдивляючись у його обличчя і намагаючись зрозуміти, чим так допікала цього чоловіка, що він трясе мене за плечі. Знову! І що за погана звичка? 

– Досить мене трясти! – прорвалося обурення, стираючи нещодавню вдячність і радість. – Я не яблуня, яблука не посиплються! 

– Пробач. Просто...

– Так-так. Я все розумію, – неввічливо перебила роздратована я. – Але я не лялька і ці твої замашки...

"От якщо зараз скаже: "Я більше не буду" – приб'ю на місці", – майнуло в думках. 

Він нічого не сказав, просто розтиснув руки, випускаючи мене. І мені раптом разом стало самотньо, холодно, порожньо і страшно, як кинутій у незнайомому місці дитині. Так і хотілося бігти за ним, вчепитися в руку, притиснутися сильніше і кричати: "Не відпускай!". 

Але нічого цього не зробила. Натомість знайшла очима Нейра, що лежав на землі, підбігла до нього:

– Що з ним?

– Нічого, – буркнув лайор сердито. 

– Ну так… просто приліг відпочити, – пожартувала я, оглядаючи хлопця на предмет травм.

– Можна й так сказати, – хмикнув цей... Льодинка. – Це через нього ти ризикувала життям? – запитав так, що я одразу зрозуміла: жарти скінчилися, і хтось розлютився не на жарт. 

– Ні, – невпевнено заперечила я.

– Ні? – чорні брови недовірливо зігнулися, злітаючи вгору. 

– Ні, – повторила, додаючи в голос твердості.

– А чому він голий? – наполегливо допитувався лайор, вивчаючи моє обличчя, яке на цих словах залило фарбою збентеження.

– Одягу не було. Можна подумати, у тебе завалялася пара новеньких костюмів, – докірливо оглянула його пошарпані штани і камзол, і швидко, сподіваючись перервати цей безглуздий допит, поцікавилась: – Як Ері?

– Був живий, коли я йшов. 

Тепер здивовано вгору зметнулися мої брови:

– І?! – прошепотіла хрипко, ошелешено. 

Та що ж вони всі бездушні якісь? Цей ось і справді Льодинка. Тільки на мене постійно гарчить та трясе. І чим я йому не догодила? Відвернулася, переводячи дух і намагаючись заспокоїтися. 

– Потрібно поспішати. А то мало що, – подивилася на грі'ята, що так і не думав приходити до тями, спробувала підняти. 

Мене тут же відтіснили. Лайор нахилився і піднявся, закинувши хлопця собі на плечі:

– Ходімо, – буркнув, не дивлячись на мене Сірейк. 

Спускалися ми не довго. Довше обходили каньйон протилежним до входу боком, а коли досягли того місця, де чоловік залишив шартраса, Ері кидався в маренні й щось шепотів. 

– Що за хварт? – вилаявся лайор, скидаючи несвідомого Нейра з плечей. Нахилився, перевернув тіло шартраса – рани на спині палахкотіли кривавими розрізами. – Я ж припік, і вони вже затягнулися, – пробурмотів собі під ніс.

– Принеси воду, – наказала, сідаючи перед Ері й оглядаючи його. 

Невже отрута? А як інакше пояснити те, що з їхньою хваленою регенерацією рани ніяк не хочуть загоїтися? І що робити? Пелюстка? 

Дістала пелюстку, навіть не задумуючись особливо. Уже хотіла нагодувати Ері, як згадала про МЕМ, що тягала з собою, і який мені завжди здавався призначеним для Ері. Ризикнути? Дістала, покрутила в руках. 

"Ні, не варто. Я ж не знаю його властивостей", – засумнівалася, відклала, повертаючи в кишеню. 

"Пелюстка не дасть йому нашкодити", – промайнуло в голові. 

Затримала руку, стискаючи МЕМ. Ері зігнувся лежачи на землі й щось голосно заговорив. Прислухавшись, розібрала окремі слова: "боляче… самотн… втомив… роз…", але загального сенсу речення не вловила.  

"Ері мені не подякує. Не можна робити щось із людиною, не залишаючи їй вибору", – висловила  черговий сумнів підсвідомість.  

"Але Ері так погано від того, що він такий. Хто ж не мріє стати розумним і звичайним?" – і щоб не розгубити цієї щойно народженої рішучості встромила МЕМ у шартраса. Розсунувши щільно стиснуті губи, тут же засунула в його рот пелюсток. 

– Вода, – здригнулася від голосу лайора, що пролунав надто близько й несподівано.

Взяла з рук чоловіка повну води шкарлупку якого горіха. Влила кілька крапель у рот шартраса. Диво-пелюстка вже почала діяти, і жар відступив, рани затягувалися на очах. А ще за кілька миттєвостей Ері просто спав. Видихнула полегшено, опустила голову на пухнасті груди, прислухаючись до серцебиття. Заплющила очі й непомітно для себе заснула, з почуттям глибокого задоволення й відчуттям цілковитої безпеки.

 

***

Сірейк

Варто було мені відвернутися, а мала вже спала. Ось тільки зараз металася, переживала, а тепер безтурботно спить, забувши про все. Як вона так може, коли навколо самі вороги? Невже вважає, що поруч зі мною вона в цілковитій безпеці? Чомусь усвідомлення цієї довіри обпалило вогнем, змусивши серце битися в грудях частіше. 

– І хто ти такий? – запитав, відчувши пильний погляд на своїй потилиці.

– Що з Катькою? – замість відповіді поцікавився хлопець, встаючи і підходячи до дівчинки. 

– Каткою? – перепитав здивовано. 

– Катею, – поправив хлопець, підходячи і сідаючи поруч із нею навпочіпки. Торкнувся її чола, шиї. Видихнув розслаблено: – Спить. Втомилася. Руки стерла, – невдоволено пробурчав він, розглядаючи дівочі долоні. – І ні словом не обмовилася. Вперта. Тільки рука загоїлася і ось знову, – обурився ледве чутно, взяв відставлену воду і почав змивати кров.

– То хто ти такий? – повторив я запитання.

– Нейр, лайоре. Вона називає мене Нейр. Я грі'ят. Точніше мав би ним бути, але в Каті щось пішло не так і ось я тепер такий.

– Грі'ят? – здивувався я, – Їх же усіх знищили років тридцять тому під час спроб відтворити. 

– Усіх та не всіх. Я вижив і злився з ШтІнтом, а коли на станції з'явилася вона, – хлопець махнув головою в бік сплячої дівчини. – Вирішив, що іншого шансу в мене не буде.

– Так це ти допоміг їй утекти? – здогадався я. 

– Вкотре? Я допоміг лише з польотом на Гарк, у всіх інших випадках мала справлялася самостійно. 

– І там ви купили зерно грі? Саме за ним ти туди летів? – хлопець кивнув, підтверджуючи мою здогадку. – А друга дівчина з хлопчиком?

– Малого Катя купила. Причини не питай, але вона мало не ридала на тому аукціоні. А дівчину... Вона її просто відбила в хазяйської охорони. 

– Але навіщо?

– Вирішила, що та в біді і втрутилася. Інстинкт самозбереження в малої відсутній геть, – похитав головою грі'ят.

– То як вийшло, що ти такий? – обвів я хлопця очима, намагаючись пригадати, чи чув хоч раз про наявність у грі'ятів другої іпостасі. 

– Не знаю. Катя щось намудрувала. Набридло їй зі мною носитися. Піду їжу якусь роздобуду.

– Сиди, сторожи, – фиркнув я, подивившись на те, як скуто він підіймається на ноги, – І як ти наверх-то виліз?

– Так Катя ззаду повзла, – Нейр усміхнувся, приховуючи збентеження. – Не міг же я зупинитися і дозволити їй мене тягнути. Вона і так вічно норовить плече підставити.

– Та цього в неї не відняти. Іртсаном користуватися вмієш? 

Хлопець знизав плечима і потягнувся до пояса дівчинки, але я перехопив його руку.

– Розбудиш, – відповів на питальний погляд і простягнув свій. Іртсан спалахнув жовтим світлом. – Як цікаво... – пробурмотів задумливо. 

Ні зелений, ні жовтий колір іртсана раніше мені не зустрічалися. Та я навіть не чув про такий. Білий, блакитний, синій, червоний, помаранчевий, фіолетовий, сірий і чорний – звичайні кольори іртсанів. Причому останнім часом найпоширенішим кольором є сірий і червоний, а білий, блакитний і чорний зустрічаються рідко. Фіолетовий зник разом із тріо шартрасів. З чим пов'язані кольори, ніхто не знав. Тривалий час вважалося, що колір полум'я передається залежно від раси, потім від роду і зумовлений якимись генами, але і  ці припущення було спростовані. Так само як і те, що колір залежить від сили і здібностей – вони впливають тільки на яскравість і стабільність світлових потоків, але не на колір. 

Замислившись про іртсани, не помітив, як майже дійшов до воріт. Причаївся, чекаючи самотнього мандрівника – потрібно роздобути одяг хлопцю, нічого бентежити дівчину. 

 

***

Повернувшись до табору, виявив тільки шартраса, що сидів під деревом, на пухнастих грудях якого так само безтурботно спала дівчина. Зараз, коли звична бравада спала з її обличчя, вона здавалася милою, вразливою, ніжною і щирою. Не було напруженості, настороженості, звичного удаваного виклику, з яким вона зазвичай дивилася на світ, тільки спокій та беззахисність, що щемить душу. 

У ній сплелося стільки розбіжностей, що я губився: показна сила, що вміло маскує слабкість. Слабкість, яку варто тільки копнути трохи глибше, і ти натикаєшся на алмазний стрижень – непохитний у своїх переконаннях, безстрашний, немов вона знає якийсь винятковий секрет і з цього знання черпає сили.

– Де Нейр? – запитав я шара, відводячи погляд від її обличчя.

– Пішов на річку, – відповів той, і тихенько, намагаючись не турбувати, вибрався з-під малої. Та зітхнула розчаровано, але не прокинулася, лише перевернулася на інший бік. 

Я лише кивнув, беручи до відома, скинув відвойований у місцевих жителів одяг і взявся обробляти тушу добутого звіра. Поки возився, шар приємно здивував, розвівши багаття і облаштувавши рожен. Дивно. Зазвичай шартраси без наказу і деяких роз'яснень нічого не роблять, а тут проявив ініціативу.

До моменту, коли дівчина розплющила очі, м'ясо вже було майже готове, поширюючи свої аромати всією галявиною. Ми з Нейром красувалися в новому одязі. Я навіть для неї прихопив чоловічий костюм, що зараз тріпотів на вітрі випраний хлопцем.

– Ері, ти як? – насторожено запитала дівчина хрипким зі сну голосом.

– Усе гаразд, Кеті. Виспалася? – шартрас підійшов до дівчини, присів поруч із нею навпочіпки, заглядаючи в обличчя.

– Щось не так? 

– Усе не так, – похитав він головою. – Ти що зробила, Кет? 

Хотів би і я знати, що зробила дівчинка, що шар поводиться так дивно і так... розумно, по-дорослому.

Очі дівчини заміталися в замішанні, злякано, розгублено, винувато, як у дитини, що накоїла чогось такого... 

– Залиш її Ері, потім поговорите, – окликнув Нейр шартраса і той лише докірливо похитав головою, не відриваючи від неї багатообіцяльного погляду. 

– Ухти, шашлик, – захоплено видихнула та незнайоме мені слово, уникаючи цього погляду, і одразу ж підхопившись,  втекла у кущі.

– Далеко не йди, – крикнув я їй навздогін. 

– Так, татку, – захихотіла вона і побігла.

Повернулася через пів персена, із задертою на животі сорочкою. Підбігши до багаття, висипала поруч якісь темно-коричневі бульби. Озирнулася, знайшла воду і, виливши її в багаття, збила полум'я. Розворушила вугілля, закинула бульби. 

– Що ти робиш?

– Печу картоплю, – помахом голови вона вказала на бульби, загрібаючи на них жар. – Куди ж без неї в поході?

– Ти часто ходила в ці "походи"? – запитав, спостерігаючи, як  спритно вона справляється з багаттям.

– Так. Тато їх дуже любив. Вважав, що тільки в поході можна зрозуміти, чого варта людина. Ой, а це кому? – помітила вона одяг, що розвівався на гілках

– Тобі.

– Дякую, – ледь не підстрибнула вона, радіючи звичайним речам. – Ще б покупатися. 

– Тут недалеко річка, я відведу, – запропонував, підіймаючись.

– Дякую, я сама, – спробувала позбутися мене дівчина. 

– Там небезпечно, – похитав головою, простягаючи їй руку. Вона довірливо вклала в неї свою. – То що ти зробила з  шаром?

– Нічого... – пробурмотіла боязко, але розгублений погляд видавав її з головою.

– Так вже й нічого? – запитав якомога твердіше. 

– Нічого. Я тільки вколола йому МЕМ.

Я лише кивнув, вимагаючи продовження, уже майже нічому не дивуючись. Скажи вона, що вміє літати без крил, я, напевно, і цьому б не здивувався. Занадто багато випадковостей навколо неї, занадто багато таємниць вона приховує. 

– Який МЕМ? – бачачи, що вона не поспішає продовжувати, повернувся до допиту. 

– Я його взяла на станції. Разом із перекладачем, – так от звідки вона знає загальногалактичну, а я думав, про це ріязли подбали.

– Що це за МЕМ такий? 

– Не знаю, – знизала плечима. – На ньому був зображений цей символ, – піднявши палицю, вона одразу накреслила його на землі. – Якось так, – додала недовірливо, роздивляючись свої витвори. 

Символ був мені незнайомий, хоча й було в ньому щось раніше бачене. Потрібно буде добре перевірити лабораторію станції, коли повернуся, а то надто багато вони приховують від мого відомства. Що це за несанкціоновані експерименти, новітні розробки та МЕМи незрозумілого призначення? Чую, полетять голови. 

– І ти ввела МЕМ незрозумілої дії в шартраса?

– Він би йому не нашкодив, – вперто пробурмотіла дівчина, ховаючи від мене очі, – Я не знаю, як це пояснити, але цей МЕМ потрібен був Ері. 

Вона раптом розпрямила плечі, стискаючи кулачки, різко підняла голову, подивилася з викликом прямо мені в очі, готова відстоювати своє рішення до останнього, і, не дочекавшись якихось докорів чи запитань, полегшено видихнула. Я хмикнув. Дивовижне дівчисько.

– Іди, купайся, – махнув головою в бік річки, на березі якої ми стояли. 

– Так, сір, – її права рука злетіла догори, ребром долоні притулившись до чола, миттєво опустилася вниз. 

Невдоволено поморщився: мені здається чи вона наді мною знущається? 

– Не називай мене так. 

– Є, сір... Сірейк, – тут же поправилася вона, відходячи якомога далі. 

Відвернувся, даючи їй можливість усамітнитися, і повернувся, щойно почувши сплеск. 

 

***

Кет

Відпливла від берега, пірнувши в холодну воду з головою. Лягла на спину і прикрила очі, спостерігаючи за нефритовими хмарами, що бавилися небом у квача. Перша, ще неяскрава зірочка запалилася на небосхилі й тут же зникла за хмаркою. У голові заграла музика, що ми так любили наспівувати у походах.

Стало сумно й самотньо. Нестерпно. Безпросвітно. Неприкаяно. Так, як не було ще ніколи. До болю в серці. До сліз ридма. До виття на місяць. 

Вирісши у великій багатодітній сім'ї, я любила усамітнення і завжди була рада побути наодинці: пограти, почитати, погуляти, позбувшись шуму й гаму, який неодмінно створювали брати й сестра. 

Але не настільки ж! Не настільки, щоб загубитися в іншій галактиці без єдиної рідної душі. Без людей, які люблять, приймуть і завжди підставлять плече...

У горлі встав клубок, в очах защипало, сиротлива сльозинка скотилася по щоці...

Нестерпно захотілося, щоб хтось обійняв, погладив по голові, зігрів... Закутатися в чиєсь тепло і ласку, сховатися за чиєюсь ніжністю... Нехай і тимчасовою, недовготривалою, але такою, що хоч на мить розвіює цю порожнечу в душі...

Відвела очі, струшуючи сльозинки, перевела погляд на берег, де самотньо сидів лайор. Такий розслаблений і умиротворений, а в мене душа кровоточить... Захотілося зовсім по-дитячому підступно підкрастися й облити водою. Стерти цю блаженну напівусмішку з обличчя. Цікаво, він узагалі сміятися вміє? І посміхатися тепло, щиро? Чому це мене так тривожить? Чому я шукаю його схвалення? А його дотики будять десь глибоко всередині мене абсолютно суперечливі бажання. Дивні. Ірраціональні. Такі, за яких хочеться одночасно сховатися, втекти якнайдалі, і водночас роздражнити, привернути увагу, зловити палючий погляд цих дивовижних, як замерзла ртуть, очей. 

Закохалася? Посміхнулася. Ні, я не можу закохатися. Хто завгодно, тільки не я. Не Снігова Королева – холодна, черства, беземоційна. Так називали мене знайомі. І лайор такий самий. Ось тільки я знаю, що в мене всередині прихований ураган емоцій, а що приховує він? Захотілося копнути глибше, побачити, дізнатися, розгадати який він без цієї маски напускної холодності. 

"Копнеш, а там порожнеча, – фиркнула розсудлива частина мене. – Довіришся, а тобі зроблять боляче". 

Ні, я абсолютно не боялася Сірейка, відчуваючи, що він ніколи навмисно не заподіє мені болю. І не тому, що побоїться відповідальності за свій вчинок. Ні, я була впевнена, що за бажання  він мене десь прикопає по тихому і це зійде йому з рук.

"Скоріше знайдуться готові потримати свічку і скласти компанію", – усміхнулася подумки. 

Але розчарування, що прийде на зміну теплоті, винуваті погляди, відведені очі, незручність... Ні, до цього я була не готова. 

Занурилася в холодну воду, проганяючи тугу. Ні, я не готова зневіритися. Навіть якщо я ніколи не зможу повернутися додому, я буду щаслива. Обов'язково буду. Усім наперекір і всьому на зло. І чоловіка виберу собі сама, і ніяка Рада диктувати умови мені не буде. 

"Нехай тільки спробує", – фиркнула, остаточно оговтуючись. 

Пірнула, промиваючи волосся. Відпльовуючись від води, що потрапила в рот, подивилася на берег. Туди, де, спостерігаючи за мною, сидів чоловік. А може я вже вибрала? Ні. Але якщо подумати, то я обирала б між Сірейком і Акдрейсом. Вони мені принаймні подобалися. І в будь-кого з них я могла б закохатися. Гаразд, подумаю про це згодом. 

Видихнувши, випросталася, встаючи на ноги. Я давно вже була біля берега і зараз вода доходила мені тільки до пояса. Лайор помітивши мій рух, відвернувся, сівши спиною до річки. 

Підійшла і, знявши сорочку, в якій купалася, накинула чисту. Тканина тут же обліпила мене, пригорнулася, ховаючи моє вкрите сиротами тіло. Застебнула неслухняними пальцями ґудзики. Піднявши штани, спробувала натягнути і їх, але заплуталась у мокрих штанинах. Почала взуватися, стрибаючи на одній нозі. Ледь не впавши, вхопилася за плече чоловіка, що сидів у безпосередній близькості.

– Ти все? – запитав він, повертаючись до мене і замовк, ковзаючи поглядом по моєму животу. Підняв погляд трохи вище, обпалюючи, будячи натовп сиріт, що розбігаються на всі боки. – Допомогти? – ковтнув, переводячи подих. 

Я заворожено дивилася, як перекочувався його кадик, як заграли жовна на вилицях. Навіть забула про черевик у руці й те, що пальці іншої безжально впивалися в чоловіче плече.

Лайор плавним рухом перетік у вертикальне положення, перехопив мою руку, підтримуючи. 

– Тобі допомогти? – повторив, обережно виймаючи черевик із рук. 

Схилився до мене, легко підняв мою стопу і натягнув взуття, зав'язав шнурок. І все це в повному мовчанні й так швидко, що я встигла збагнути, що відбувається, тільки коли в його руках опинився другий:

– Не треба, я сама, – спробувала заперечити, але він лише підняв на мене очі, в яких зачаїлася... насмішка? 

І мені не залишалося нічого іншого як, здивовано змахуючи віями, дивитися на схилену попелясту потилицю. Другий черевик опинився на мені так само швидко, як і перший. Він що завжди так взуває своїх коханок? А може в нього є дружина і діти? Ось із дітьми я повірила б. Думка протверезила, змусивши серце болісно стиснутися.

Простеживши за його поглядом, побачила обліплені тканиною груди, затверділі пипки стирчали зухвало, напрошуючись на ласку. 

"Подобаюся", – переможно заверещала всередині мене підступна спокусниця, кокетливо змахнувши віями. Тоді як збентежена дівчинка застигла, разом втративши звичну рішучість, не знаючи, що їй далі робити, насилу пригнічуючи мимовільне бажання прикритися.

– Дякую, – ледве видавила із себе пересохлими губами. 

Слово зірвалося і затихло, забравши за собою всю мою показну сміливість і досвідченість. До обличчя прилив жар, дихання збилося, серце запекло забилося в грудях, то пришвидшуючись, то пропускаючи удари.

Сірейк здригнувся, підняв сірі, як грозове небо, очі, вдивився в моє обличчя, щось вишукуючи. Глибоко вдихнув, видихнув. 

– Я... Мені… – спробував він щось сказати, але слова ніби давалися йому важко. 

Погляд знову вперто ковзнув нижче, чоловік ковтнув і різко відвернувся.

 – Час... – кинув уривчасто на видиху і зник раніше, ніж я встигла щось сказати. 

– Та що зі мною не так? Я не хотіла... – видихнула розчаровано. 

Чи, навпаки, хотіла? І чого хотіла? Я сама вже заплуталася у своїх думках і своїх бажаннях. У будь-якому разі поки не дізнаюся, що чоловік вільний, буду його уникати. І ніяких шурів-мурів. Тим паче в мене начебто наречений є. Чи не наречений? 

Усе зрозуміло, що незрозуміло, і запитати нема в кого! 

 

***

Я радше відчула спиною, ніж почула його наближення. Або тим, що Нейр називає інтуїція. Не вороже, але й незнайоме. Це не були ні стрімкі, рвучкі кроки Нейра, ні трохи човганні обережні Ері, і вже точно ні безшумні хижі Сірейка. Упевнені, акуратні кроки грізного хижака. 

Я відвернулася від штанів, які полоскала, сподіваючись хоч трохи відмити бруд. Тканина була дивовижною – бруд немов стікав з неї, запах поту теж не відчувався, та й сама вона линула до тіла, м'яка і тепла. Не те що місцевий свіжо принесений набір – грубий, колючий і до жаху мазкий. 

– Ері... Ти налякав мене, – видихнула я, варто було шартрасу вийти на берег. – Ти як? – запитала стурбовано. 

Хотіла торкнутися чола, але мої руки відвели незвично різким рухом.

– Щось сталося? – допитувалася я, відчуваючи, як занепокоєння змінюється спантеличеністю. 

Шартрас зупинився біля мене, кілька хвилин дивився на мене пильно, вивчаючи. Так, що мені стало ніяково від цього уважного погляду. Відступив на кілька кроків і присів на траву.

– Навіщо ти це зробила, Кет? – поцікавився втомлено-розчаровано. Так, ніби все життя бився з монстрами, а потім раптом усвідомив, що це всього лише тіні, які відкидаються ним самим. 

– Що? – оторопіло перепитала я, не зовсім розуміючи, про що йдеться. – Я не... – але договорити мені не дали очі Ері, з яких раптом зникли дитяча захопленість і простодушність, а на зміну їм прийшли доросла пригніченість і настороженість. 

"Я могла б усе заперечувати, адже ніхто нічого не бачив. Просто треба сказати, що я й гадки не маю, що трапилося з шартрасом", – промайнуло в неспокійному мозку, але раніше, ніж думка встигла оформитися в слова, я зрозуміла, що не можу. Не можу так вчинити з ним, із собою, з нами. Це буде нечесно і неправильно. Занадто довго мене вчили, що за свої вчинки потрібно відповідати, щоб я зараз змогла відступитися. 

– Ері, – не ставши спростовувати, видихнула з жалем, набираючи більше повітря в груди, щоб подолати цю нелегку розмову, і замовкла, намагаючись підібрати слова. 

Що говорити? Що я взагалі можу сказати з цього приводу? Як пояснити? 

"Ері, у мене був незрозумілий МЕМ, і ти став моїм піддослідним щуром?" – глумливо підказав внутрішній голос. 

– Ері, – почала я знову, відмахнувшись від підказки. – Я не знаю, як пояснити...

"Та говори, як є. Чого мнешся, Кать?"

"Ти такий саме противний, як Нейр", – заявила я своєму уявному візаві. 

– Я... Ти помирав, не впоравшись з отрутою, а в мене був спосіб тебе врятувати і ось...

"Упс. А хтось казав про відповідальність", – продовжив чіплятися до мене внутрішній голос чи це совість? 

– Але ще зі станції в мене був МЕМ і відтоді, як ми познайомилися, я відчувала, що він для тебе. І я… – зам'ялася я знову. 

– І ти не придумала нічого кращого, як перевірити? 

– Ері, вибач, я знаю, що це неправильно. Я не мала права так чинити, не обговоривши це з тобою. Але ти був непритомний, а в іншому разі я навряд чи ризикнула б... – замовкла, уперше за всю розмову переводячи подих.

– Ну звісно б не ризикнула. Свідомий, хоч і тупий, шар міг би чинити опір. 

– Ні. Просто... А раптом я помилилася, і ти б помер? А так...

– А так я все одно вмирав, – уже відкрито насміхався над моїми метаннями і сумнівами шартрас.  

Чи подобався мені такий глузливий і саркастичний Ері? Ні. Трохи шкода було того нехитрого й наївного добряка, яким був шартрас. Але ще більше було шкода, його погляд, що раптом став млявим. Гіркоту скорботи, що оселилася в ньому. 

– Порожнеча. Біль втрати. Біль, що розриває душу. На тому самому місці, де раніше була прив'язка. Ось що накрило мене, тільки-но я усвідомив себе, – заговорив він.

Здригнулася від осуду і затаєного болю, що пролунав у його голосі.

– Ти цього хотіла, Кет? Зробити мене нещасним? Я був щасливий у своєму невіданні, а ти... прийшла і всіх врятувала? – виплюнув він звинувачення. – Нейра, мене? Навіщо? І що тепер мені робити? Дивитися, як принижуються і вмирають шартраси? Жити з постійним болем і порожнечею в душі? Кусати лікті від вимушеної самотності? – гіркота його слів обпалила, обпекла, змушуючи себе почуватися одночасно і скривдженою, і винуватою. 

Подивилася на нього докірливо, все ще не вірячи в цю розмову. Хіба можуть існувати люди, які не бажають бути розумнішими? Ну, ніяк не вкладалося в моїй голові, що хворий не захоче одужати. 

"Тільки він не людина – це, по-перше, по-друге, він начебто не хворів, а по-третє, мало хто ховається від реальності за алкоголем, наркотиками, комп'ютерними іграми, книжками, врешті-решт", – нагадала мені підступна підсвідомість.

"І де ти раніше був такий розумний", – огризнувся внутрішній голос, поки я мовчала, намагалася вирішити, що робити і як бути. 

"А що ти тут зробиш? Нічого вже не виправити".

– Я виправлю, я все виправлю, – пробурмотіла винувато, сідаючи поруч, не помічаючи, що кажу це вголос. – Я... Я просто хотіла, щоб ти був щасливий.

– А я і був щасливий. Тупий і щасливий. Щоб ти про це не думала, – подивився з викликом.

– От уже справді горе від розуму. Але чому? – схлипнула ошелешено, намагаючись відшукати причини такого неприродного бажання. 

– Коли Предтечі зникли, багато рас втратили свої здібності. Грі'яти перестали бути кораблями, залишившись тільки ятами – свідомістю, ромбразці і керрояри втратили другу іпостась, а з нею і можливість відчувати, кесерійці… – він збився, подивився на мене уважно, і не договорив. – Ну, а ми втратили… – знову збився і замовк. 

"Що втратили кесерійці?" – невдоволено волала підсвідомість, не бажаючи опускати застереження. Чомусь ця таємниця здавалася важливішою за всіх.

Пауза затягнулася. Навколо стояла приголомшлива тиша, за якою не було чути навіть звичного співу птахів і дзижчання нічних комах.

– Сказав "а", кажи і "б", – і, помітивши його здивування, переклала на загальногалактичну зрозумілу, – почав говорити – договорюй. Що втратили кесерійці? І що втратили ви?

– Що втратили кесерійці, ніхто не знає. Про це не говорять. Та й хто буде обговорювати це з тупим шаром? Але відтоді стати ільмі кесерійця означає приректи себе на повільне вмирання. Вони вже давно насилу знаходять собі дівчат, які згоджуються на це добровільно. Частіше вважають за краще купувати їх у батьків, аби не залишати їм іншого виходу. Акдрейс, – я насторожилася, розвісивши вушка на маківці, готова увібрати таємницю, що відкривається мені. – Не знаю, що сталося, але він покинув клан, заявивши, що не буде вбивцею, і дитина ціною чужого життя йому не потрібна, а тепер він вибрав тебе... – додав Ері якось винувато. 

Гаразд, із Синьооким я сама потім розберуся, а то мало що і про кого говорять. Ось, тільки ідея повільного вмирання мені не подобається. Начебто ж мене захистити обіцяли, а не вбити...

– А що сталося з шартрасами? 

– Прив'язка. З нею стало щось не те. Багато тріо стали незадоволені одне одним і розпалися. Це було так боляче. Почалася хвиля смертей, поки нас не залишилося зовсім мало і тоді Вищі втрутилися і якось змінили прив'язку. А ми стали такими... – він розвів три свої руки-лапи в різні боки, майже повторюючи звичний для мене жест. 

"Зняли рожеві окуляри, і не винесли дійсності", – резюмував внутрішній голос. 

Та що це за прив'язки такі? Я думала, що це просто пошук ідеального партнера, а тут виявляється щось більше. Наркотик кохання? Або що? Повернутися в лабораторію і допитати супермозок? Вже він-то точно знає, що вони накоїли з генами і мозком кожної з рас, щоб створити ідеальну для себе істоту. Для себе... Чомусь саме це стало важливим. Те, що вони створювали всі раси для своїх цілей, не замислюючись про їхні думки, почуття, бажання. Так може? Це було щось знайоме, щось, про що я читала або з чим стикалася. Здогадка промайнула в мозку і вислизнула, не встигнувши оформитися в рішення. 

– І ти думаєш, що краще залишатися тупим? 

– Тупим, але прив'язаним до когось. До тебе, – він подивився на мене трьома очима так вичікувально, що я зніяковіла.

– А ти зараз не прив'язаний до мене? – поцікавилася трохи пригнічено. 

Я симпатизувала Ері, приймала таким, яким він був, і сподівалася на взаємну симпатію, а дізнатися зараз, що шартрас до мене нічого не відчуває, було... прикро.

Він задумався на мить, а потім насторожено подивився на мене.

– Прив'язаний, але..., – не договорив, запнувся. 

– Але?

Я могла закінчити за нього, але мені було важливо, щоб він визнав це сам.

– Але не так, як був би прив'язаний до тріо, – пробурмотів шартрас зніяковіло. 

– Так це чудово, Ері. 

– Хіба...?

– Ні. Це справді чудово. Ще не вистачало, щоб ти був прив'язаний до мене як до свого тріо. Але я теж тебе люблю, – і, помітивши, що він не розуміє, продовжила. – Я теж прив'язана до тебе, Ері. І до Нейра. Ви мої друзі. 

– Друзі?! – напівзатвердно повторив він останнє слово.

– Звичайно. Я ж тобі вже тобі про це говорила. І змінити це можемо тільки ми: я і ти, а не хтось інший. 

– Але...

– Ері, у нас, у моєї раси немає прив'язки. Ми самі обираємо тих, з ким дружити і кого любити, самі визначаємо ролі тих, хто входить у наше близьке коло. Іноді ми помиляємося і той, кому віддаємо свою любов, просто користується нею. Іноді партнер змінюється і той, у кого ми закохалися, перестає існувати. Іноді ми його переростаємо. Іноді він нас. Та багато всяких “іноді”.  Так само як і ми змінюємося, змінюються і наші почуття. Ніщо не стоїть на місці. Любов, на жаль, не вічна. Люди зустрічаються, закохуються, розчаровуються. Розчаровуватися боляче. Іноді настільки, що немає сил іти далі. Але все і завжди визначає наш вибір. Ми обираємо, нас обирають... Помиляємося, починаємо знову, робимо новий вибір... Вас же свободи вибору позбавили, зробивши залежними від прив'язки – вибору, зумовленого генами. 

– Це добре чи погано?

– Не знаю, – знизала плечима я, – Для різних людей по-різному. З одного боку, тобі дали ідеального для тебе партнера, і ти любиш його, знаєш, що він ніколи не зрадить, не кине. З іншого – не обираючи сам, не роблячи своїх помилок, не збиваючи свої коліна, ти не дорослішаєш, і коли зіштовхуєшся з реаліями цього життя, опиняєшся не готовим до них. Але можна прожити все життя і не зіткнутися, а можна так збити коліна, що потім не вистачить сил піднятися... 

– А ти? Щоб обрала ти? – намагаючись зловити й утримати мій погляд, запитав Ері.

– Я б збила коліна, – розсміялася я, – збивала б їх раз за разом, але старанно б обходила б нав'язаний нехай і найкращий для мене варіант. 

– Але чому це ж...

– Нерозумно? Знаю, але все одно б чинила по-своєму, наперекір усьому. 

– І тобі б не було боляче?

– Було б. Знаєш, Ері, як би ти не ховався і не тікав від болю, він все одно рано чи пізно тебе наздожене. Це те, що треба пережити, відчути і винести урок. 

– Тобі легко говорити, – відмахнувся від мене шартрас.

– Легко? Ти втратив можливість пізнати тріо, а я всю сім'ю – батьків, братів, сестру. Усіх, кого я люблю в один день. Моя душа розкололася, залишивши для воскресіння малесенький осколок, сповнений болю і жалю. Але я не можу здатися. Тому що, здавшись, я зраджу все те, чого мене вчили, і насамперед себе, – випалила запально, намагаючись вгамувати серце, що розривалося від болю. – У мене на планеті кажуть: "те, що нас не вбиває, – робить нас сильнішими". Так і тут. Ось і зараз ти переживеш біль втрати і станеш у багато разів сильнішим, а замість цієї вашої прив'язки прийде любов, – додала вже спокійніше, картаючи себе за цей неконтрольований сплеск емоцій. 

– Хіба хтось може полюбити такого як я? – запитав невпевнено, із затаєною надією. 

– Знаєш, скільки істот у цей момент ставить собі таке саме запитання? Скільки вважає себе негідними щирої прихильності. Але це не так. Для кожного з нас у цій Галактиці є хтось, хто нас полюбить. Усе, що ми можемо, це ставати кращими для нього, а не ховатися від світу, культивуючи свої слабкості. Тож не дрейфуй, друже. Твоя кохана вже на підході.

– Але ми не зможемо створити сім'ю. Тільки втрьох…

– Значить, тобі пощастило подвійно, і тебе будуть нескінченно любити двоє, а ти їх. Усе поступово складеться, Ері, ти тільки чекай, шукай, вір і ніколи не здавайся. Усе буде добре, – усміхнулася йому крізь ще не висохлі сльози, що посміли скотитися щокою. 

Добре, що навколо вже темно і їх ніхто не помітить. 

– Що буде добре? Що ти знову придумала, наївна дурненька? – стривожився Ері.

І все-таки в попередній версії себе він мені подобався більше...

– Що б не придумала, я це зроблю, – рішуче зронила, розуміючи, що відступати вже пізно, – варіантів усього два: ми шукаємо твоє тріо і повертаємо їм мізки або повертаємо тупість тобі. Обирай! 

– А прив'язка?

– Прив'язувати будеш сам – ніжністю, турботою, ласкою... 

– Але я не вмію.

– Навчишся! Нікуди не дінешся, – відрізала доволі жорстко, припиняючи цю надто незрозумілу навіть для мене розмову.