Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Анна Мінаєва
Обіцянка мисливця

Зміст книги: 31 розділів

Спочатку:
Розділ 1: «Дорога прянощів»
86 дн. тому
Розділ 2: Неприємності у нагороду
86 дн. тому
Розділ 3: Пропозиція
86 дн. тому
Розділ 4: Рішення
86 дн. тому
Розділ 5: Маєток Дехасті
86 дн. тому
Розділ 6: Перший рівень
86 дн. тому
Розділ 7: Навчання з іншого світу
86 дн. тому
Розділ 8: Баронеса Дехасті
86 дн. тому
Розділ 9: Зникнення
86 дн. тому
Розділ 10: Лісопилка
86 дн. тому
Розділ 11: Щасливий випадок
86 дн. тому
Розділ 12: Гості
86 дн. тому
Розділ 13: Орден Тіньових
86 дн. тому
Розділ 14: У пошуках дому
86 дн. тому
Розділ 15: Шляхи
86 дн. тому
Розділ 16: Стародавня
86 дн. тому
Розділ 17: Здобуваючи сили
86 дн. тому
Розділ 18: Ламук
86 дн. тому
Розділ 19: Підготовка до зими
86 дн. тому
Розділ 20: Мова крові
86 дн. тому
Розділ 21: У маєтку
86 дн. тому
Розділ 22: Довіра
86 дн. тому
Розділ 23: Надія та втрата
86 дн. тому
Розділ 24: Шлях до столиці
86 дн. тому
Розділ 25: Болота Дільвані
86 дн. тому
Розділ 26: Головна Рада
86 дн. тому
Розділ 27: Мисливці в Нулбанарі
86 дн. тому
Розділ 28: З мисливців у «Мечі»
86 дн. тому
Розділ 29: Коли атакує щит
86 дн. тому
Розділ 30: Коли здригається світ
86 дн. тому
Епілог
86 дн. тому

— Чуєш, Роріку, а шо це за нові пики? — мужик штовхнув товариша ліктем убік.

Обличчя його було подзьобане віспою. Розірвана під рукою і брудна в кількох місцях сорочка говорила про те, що цей чоловік не найповажніший мешканець Кеймора.

Рорік уплітав за обидві щоки пиріг із чимось м'ясним, рясно приправлене спеціями. Їл і згадував чутки про таверну. Адже подейкують, що господиня наживається якраз на пиві, яке замовляють відвідувачі після переперченої чи пересоленої їжі.

— Тобі яке до того діло? Прийшов пити — пий.

Чоловік приклався до кухля, роблячи ковток, а потім заговорив. На його обличчі залишилася пінна доріжка вусів.

— Подивися які нахабні пики. І одягнені добре. Може, того їх, га?

Другий підняв очі на об'єкт обговорення і хмикнув:

— Одяг ти помітив, Фарз. А от на зброю уваги не звернув.

Чоловік почухав шию брудними нігтями і зазначив про себе, що мандрівники озброєні до зубів.

— Та годі тобі, мабуть синки благородні, а зброю для вигляду  начепили.

Рорік відірвався від кухля і знову глянув на галасливу компанію. Світловолосий чоловік заливався сміхом і плескав по плечу лисого сусіда. Пика у сусіда була така звіряча, що зв'язуватися з ним зовсім не хотілося.

— Я в цьому участі не беру.

Фарз зневажливо скривився і підвівся з-за столу. Надворі чекали люди, яких він покликав. Сьогодні намічалася ніч, яка має принести їм багато грошей. А якщо грошей у цих панів дивної зовнішності, не опиниться, то візьмуть одягом та зброєю.

Та й баба з ними симпатична, теж підійде.

З цими думками чоловік покинув таверну і звернув у підворіття. Там разило помиями і сечею. А в найдальшому і темнішому кутку, біля стоку вод, стояли люди в чорному одязі: на головах каптури, на поясаї ножі.

— Я знайшов, — хрипко промовив мужик, потім відкашлявся і продовжив. — Їх семеро. Добре одягнені і вже п'яні. Нікуди не поспішають, швидше за все, залишаться тут на ніч.

Отримавши короткий ківок у відповідь, Фарз поспішив повернутися до шинка. Його супутник уже був мертвицьки п'яним і хропів на підлозі під лавкою, а над ним височіла господиня закладу.

— Спати або на вулиці, або плати за кімнату! — Фіцилла пхнула п'яницю під ребра носком туфлі.

— Я заберу його, не гнівайся, хазяйко, — пробурмотів мужик, підіймаючи Роріка, який лише вдавав сплячого, з запорошеної дощатої підлоги.

Фіцилла була відома своїм поганим характером і гарною пам'яттю на обличчя. Ті, хто потрапляв у її немилість більше не сміли переступати поріг найвідомішої і водночас не найдорожчої таверни.

— Геть! — гаркнула жінка, — вказуючи на двері.

Слава працювала краще охорони.

Коли п'яного товариша винесли з шинка, гомін відвідувачів відновився, а бард знову вдарив по струнах. У ганчірці біля його ніг лежало кілька мідних шурлів із зображенням дерева і навіть один срібний орідан із викарбуваним вершником. Бард не помітив, хто з відвідувачів кинув йому фарлондську монету, але був задоволений. Адже один срібний орідан прирівнювався до п'яти срібних шурлів. А це означало, що за вечір він заробив собі на цілий тиждень сну та їжі.

На цей раз він повільно торкався струн, наповнюючі зал з великим каміном ліричною мелодією. Але слова не звучали, ніби не мав сили музикант розповісти ту історію, до якої написав мелодію.

— Заспівай щось веселе, — гаркнув чоловік неприємної зовнішності і жбурнув у барда мідною монетою.

Його супутниця, яка була молодшою в кілька разів, засміялася.

Чоловік із лютнею простежив за польотом монети і закінчивши свою мелодію, звернув ганчірку, розстелену біля його ніг.

— Фіцилло, моя подяка. Нехай Селіс береже твою домівку.

З цими словами він вийшов із шинка, зачинивши за собою двері.

— А пісню? — як розлючений ведмідь завив відвідувач.

Але його перервав владний голос господарки закладу.

— Ми закриваємось. Тих, хто не сплатив за кімнату, прошу на вихід.

— Чому так рано? — гаркнув хтось із відвідувачів.

Фіцилла знайшла невдоволенним поглядом того, хто звернувся до неї:

— Тому що я так сказала.

Зал спорожнів швидко. Лише два столи залишилися зайнятими. Господиня пропалила поглядом спину Леофа і вирушила на кухню, закривати чорну ходу, через яку йшли її наймані робітники.

Двері хиталися на вітрі, рипаючи давно незмазаними петлями. Погане передчуття припало до жінки, як кішка, але та відмахнулася від нього і замкнула двері на клямку.

А наступної миті до її шиї приставили лезо кинджала і зашепотіли на вухо:

— Тихо. Ми нічого не маємо проти тебе та твоєї таверни. Якщо бдеш слухняною дівчинкою — не скривдимо. Зрозуміла?

Фіцилла кивнула. А розбійник ударив її руків’ям ножа в потилицю. Жінка осіла на підлогу і затихла.

— Жива хоч? — Запитав голос. — Якщо прибив, погано нам буде.

— Та що з нею станеться. Головне, щоб не заважала.

Один із двох розбійників відтягнув господиню таверни в дальній кут кухні, а другий відчинив двері чорного ходу, впускаючи ще п'ятьох. Чоловіки ступали по дощатій підлозі м'яко і практично нечутно. П'яні мандрівники не повинні були почути.

Так і є! Он сидять, ляси точать, та до кухлів присмоктуються.

Відвідувачі таверни за другим столом підвелися, відсунувши лави, і попрямували до загону Гіліама. Розбійники все ще ховалися біля входу до зали і чекали, поки їхні спільники виконають перший пункт плану.

Троє чоловіків у дорожньому курному одязі підійшли до галасливої компанії. Заговорив найстарший із них.

— Хто такі будете?

— Тобі то що? — вивернув нижню губу захмелілий Леоф.

Чоловік вишкірився, демонструючи нестачу зубів.

Гіліам свердлив поглядом незнайомця.

Сивий, плішивий, з рубцями та шрамами на обличчі. Для мандрівника старий, для купця погано одягнений. Висновок напрошувався сам собою — найманець.

— Бачу панове люблять добре поїсти та випити, — продовжував мужик. — Поділитися не хочете?

— З тобою, чи що? — Мартон похмуро глянув на нього з-під брів, а розбійника пробило тремтіння.

Саме почуття страху дало сигнал на початок дій. Бехард, а власне так звали найманця, вперше за багато років відчув ганебний тваринний інстинкт. І через що? Через те, що на нього подивився якийсь лисий пройдисвіт!

— А якщо так, то ми самі візьмемо те, що нам до вподоби.

— Я бабу візьму, — хтиво зиркнув на Ліліїт один із головорізів.

Варто було Бехардові стукнути об підлогу каблуком, як з боку кухні у зал ступило ще семеро.

Мартон потягнувся і повільно встав. Розбійники стежили за ним, але з місця не рушили.

— Я смію вас засмутити, друзі, — мисливець підійшов до стіни і взяв у руки свій спис, який у напівтемряві не помітили найманці. — Але моя учениця нікуди з вами не піде. Інші пропозиції будуть?

Бехард подумки проклинав Фарза, який нацькував їх на цей загін. Озброєні чужаки були на порядок краще банди Чорних каптурів.

Навіть дивно, що вони не залишили свою зброю на другому поверсі, в кімнатах. А це означало лише одне — вони знали, що на них нападуть.

Ця думка читалася і в хитрих зелених очах чоловіка з розірваною ніздрею. Який зараз виставив перед собою списа з ратищем із чорного дерева. На вістрі зброї відбивалися язики полум'я, що танцювали в каміні за спиною головорізів.

— Ой, та вбийте його, хлопці! — махнув рукою Бехард, шукаючи шлях до відступу.

Супутники зеленоокого не рухалися і з цікавістю спостерігали за подіями. Ніби не їхньому товаришу збиралися зараз тельбухи випустити.

Лисий пересунув ліву руку до центру ратища. А праву — ближче до невеликого набалдашника, що був противагою і калічив іноді краще вістря.

Накази командира не обговорювалися. Як ланцюгові пси розбійники кинулися на Мартона, витягнувши ножі.

Мисливець крутнув спис перед собою, не дозволяючи підійти надто близько. Набалдашник, виплавлений з чистого гридневого ікла, зламав ніса найманцю, який опинився надто близько. Лисий спіймав розгубленість в очах розбійників і тієї ж миті кинувся в атаку. Вістря списа миготіло відблисками полум’я то тут, то там. Зал, заставлений столами, сковував у рухах, але не головного мисливця села Гудрас. Адже він звик до битви зі спритними тварюками у густому вітроломі.

Один упав на підлогу, хапаючись за зламану ногу — кістка стирчала уламками назовні. Другий з'їхав по стіні, залишаючи кривавий слід із розбитої голови. А мисливець уже не контролював себе. Він нападав з такою люттю, що одним своїм виглядом вселяв страх.

Лише кілька хвилин спекотної бійні, і найманці були вже не дієздатні. Мартон опустив зброю, побіжно оглянув тіла, зауважуючи, що кілька з них вже не встане.

Перестарався. Треба було покалічити та залякати, а не вбити.

А Бехарда, що вирішив забратися по-тихому, Гіліам упіймав вже біля виходу і, приставивши вістря меча до грудей, зажадав відповідь:

— Хто вас найняв?

— Ми працюємо самі на себе, — гордо озвався найманець, відчуваючи, як сила з якою воїн натискає на клинок, росте.

Мартон опустився на лаву, влаштовуючи скривавлений спис на колінах.

— Я виграв, — з хрипотою в голосі промовив він, важко дихаючи.

— Так, з мене глечик вина, — погодився Гіліам, не зводячи погляду від сивого найманця. — Мені повторити питання?

— Немає наймача, — болісно скривився Бехард. — Вас побачив наш «птах» і вирішив, що ви станете гарною здобиччю на цей вечір. За це він поплатиться.

— Сумніваюся, що ти зможеш комусь щось зробити, — Фіцилла йшла до розбійника, гордо піднявши голову, наче й не підтримував її під руку молодший брат.

Леоф увесь час, після того, як Мартон помітив підвищену увагу до них, смикався і не міг всидіти на місці. А мисливець з розірваною ніздрею навіть встиг угоду з Гіліамом укласти, що сам розбереться з тими, хто скоро підійде.

Колишня баронеса Дехасті насилу переставляла ноги, але виду не подавала.

— І що ти зробиш, бабо? — скривився Бехард. — Покличеш варту? Думаєш, що вони зможуть затримати мене у в'язниці?

Фіцилла підійшла до Гіліама і натиснула на приставлений меч. Вістря вп'ялося в плоть, а по грудях розбійника потекла кров.

— Без потреби, — хмикнула вона. — Ти можеш здохнути прямо тут і опинитися в стічній канаві, так само, як і твої пси. А можеш відповісти на питання цієї людини і піти живим. Чи мені тобі розповідати, наскільки недієздатна в Кейморі варта?

Бехард проковтнув в'язку слину:

— Не було замовлень. Слово.

Гіліам насупився і прибрав меч зі смарагдом на хрестовині. Щось не складалося.

— Вдам, що повірив. Ще раз потрапиш на очі…

Воїну не було потреби завершувати погрозу, розбійник бачив по його очах, що йому щойно дуже пощастило.

Найманці, почали приходити до тями. Бехард наказав тим, хто міг іти забрати поранених і забрати тіла загиблих.

Вже стоячи у дверях, найманець обернувся. Нічний вітер бив його по обличчю, приводячи до тями.

— На кого нарвався загін Чорних каптурів? Я повинен знати

Мартон усміхнувся, знаючи про реакцію, яку викличе своєю відповіддю:

— На мисливців.

Як і думав чоловік, сивий найманець здригнувся від огиди.