— З тобою просто неможливо зв'язатися! — Видихнула Шарлін, коли нарешті в дзеркалі почувся голос її молодшої сестри. — Що? Тебе майже не чути?

— Пробач, це ми проїжджали перехрестя Трьох колодязів, — нарешті голос прорвався через якийсь галас, і королева змогла почути, що сказала герцогиня. — Є якісь новини?

— Є, — її величність зупинилася і опустилася в крісло. Поклала артефакт собі на коліна і посміхнулася. — Але не впевнена, що нам це дуже допоможе.

— Розповідай. Що зуміли дізнатися твої шпигуни?

Шарлін Флемур посміхнулася.

— Ти знала, що Священний град постачає індовір у Дейвію?

— Так, Аїда писала про це, — герцогиня в цей час тремтіла в кареті, прямуючи у бік замку. Вона вже завітала до Тавкаєна, поговорила з Хольдериком і відвезла данину представнику гарпій Шатетрану. Заплановані справи в герцогстві були вирішені, і тепер її світлість збиралася повністю зосередитися на глобальній проблемі, яка нависла над усім Орієнтом. — Як і ми.

— Так, ось про це я й хотіла поговорити. Скільки індовіра на рік герцогство постачає в Дейвію та як записує цей товар у торгівельних журналах?

Герцогиня на мить замислилась, згадуючи цифри, які переглядала тільки вчора.

— Близько двадцяти ящиків на рік, — нарешті промовила леді Етьєн. — У журналах він значиться як індовір, жодних абревіатур.

— Абр... чого? — перепитала королева.

— Не має значення, — кашлянула герцогиня. — Чому ти спитала?

— Які у вас ціни та умови?

— Боги, Шарлін! Я ж надсилаю тобі всі звіти!

— Просто дай відповідь, — підвищила голос королева, починаючи злитися.

— Ціна п'ять сотень золотих за ящик. Умови звичайні, але як і просив Орек, я заборонила продаж двоєдушникам.

— Чому?

— Тому що про це попросив Орек. Цього й мені й тобі має бути достатньо.

— Добре, а тепер слухай, — леді Етьєн могла присягнутися, що почула в голосі королеви посмішку. — Священний град відправляє до Дейвії по двадцять п'ять ящиків індовіру кожного сезону. Ціна за ящик — двісті п'ятдесят золотих. І вони не забороняють нікому перепродаж. До того ж у товар записаний як цілющі еліксири. Ніхто прямо не пише, що це індовір.

— Їхній план починає вимальовуватись, — усміхнулася герцогиня.

— Виходить, не я одна пам'ятаю, що Священний град був проти будь-яких поставок індовіра з герцогства? — пирхнула Шарлін, постукуючи пальцями по ручці дзеркальца. — Відчуваєш, до чого я хилю?

— До того, що можливо жодної війни й не планувалося. Принаймні такої, про який розповіли двоєдушникам. Більше схоже на економічну війну.

— Або ж два в одному, — сказала королева. — Продаючи індовір у таких кількостях, Священний град збагачується і при цьому дурить і готує Дейвію до справжньої війни. Не здивуюсь, якщо верховні можуть довести ситуацію до моменту, коли Дейвія нападе першою. Щоб нібито захистити себе від можливої небезпеки. А якщо Орієнт буде втягнутий у війну, всі торгові шляхи з новими землями закриються, із торгових партнерів у нас залишиться лише Сміф. І тільки тоді на арену вийде Священний град.

— З пропозицією викуповувати у нас товари, що залежалися, — продовжила герцогиня. — Так може бути. Але поки що це тільки наші домисли, ваша величність. Якщо ми щойно розгадали план Священного граду, нам належить лише половина статуї. Друга половина лише після того, як ми вирішимо цю проблему.

— Про це я й хотіла з тобою поговорити, — Шарлін підвелася і попрямувала до письмового столу. Через артефакт зв'язку до герцогині долітав стукіт підборів об кам'яну підлогу. — Пам'ятаєш одну нашу добру знайому?

— Ліранію? — одразу зрозуміла її герцогиня. — Звичайно. Але невже ти думаєш, що після всього, що ти змогла вибити зі Священного граду, одна з верховних відповість тобі на каверзні запитання та викладе всі карти на стіл? Нам нема чого пред'явити жодній із сторін. У нас немає жодних доказів. Тільки домисли.

— Може, вона й не розкаже правду, але ми можемо показати, що чутки досягли Орієнта, — задумливо промовила Шарлін. — Покажемо Священному граду, що знаємо їхні плани. Що розкусили і знаходимося на крок попереду.

Герцогиня замовкла, відкинула голову на спинку сидіння і заплющила очі, обмірковуючи пропозицію. Якась думка копирасалася в її голові. Якась така думка, за яку варто було вхопитися і потягнути, як за нитку, яка може розплутати цілий клубок.

— Адель?

— Я тут, — відповіла та. — Дай мені мить. Я, здається, придумала, як убити одразу двох зайців. Але це буде непросто.

Тепер настала черга королеви помовчати.

— Що тобі потрібно, сестро?

— Час, — відповіла герцогиня, розплющуючи очі. У її голові щойно сформувався план. — Не поспішай поки що з Ліранією. І нікому нічого не кажи.

— Адель, що ти задумала?

— Дещо, що не сподобатися практично всім, кого ми знаємо, — посміхнулася леді Етьєн. — І якщо все вигорить, ми і Дейвії очі розплющимо на правду. І Священному граду ще раз на місце вкажемо. Ти зі мною?

— Звичайно, — не задумуючись, погодилась королева. — Але присвяти мене все ж таки в план. Я хочу знати, що ти замислила.

Герцогиня Етьєнська посміхнулася і заговорила. І з кожним новим словом її голос звучав все твердіше, незважаючи на те, що придуманий нею план був мало не божевільним.

***

— Я ще раз питаю, як ви взагалі до цього могли додуматися?

Голос долинав до Ксанти здалеку. Її гойдало на хвилях, ніби вона знову опинилася на великій воді. Тільки на цей раз її не захищав корабель від ударів стихії. Ніщо не допомагало їй утриматись на місці.

— Ліх, мені потрібна твоя допомога, — знову цей незнайомий голос. — Зараз.

На мить двоєдушниці здалося, що шторм, у якому вона тонула, щойно посилився. Закрутив дівчину у собі. А потім різко виплюнув на землю. Вдарив об щось тверде. Що вибило повітря з грудей.

— Тепер нехай відпочиває.

Ксанта хотіла було розплющити очі, подякувати за допомогу. Але сили покинули її так само швидко, як і незримі хвилі. А темрява поглинула.

Розплющила очі вона з першими променями сонця. Двоєдушниця не знала, скільки проспала. Як взагалі знову опинилася у замку герцогині Етьєнської. Останній її чіткий спогад був про купання з Ланою в якійсь міській лазні. А потім слабкість… темрява… вода, що б'є в обличчя…

Дівчина здригнулася і підвелася, намагаючись відігнати ці думки. Натомість вона запитала сама себе про той голос, який чула в напівдрімоті. Чоловічий, трохи деренчливий, ніби від великого віку. Але такий упевнений.

"Цікаво, хто це був?" — подумала двоєдушниця, одягаючись.

Відповідь на своє запитання вона отримала, коли сонце остаточно визирнуло з-за  обрію.

— Ксанто, я хочу познайомити тебе з моїм давнім другом, про якого говорила тобі. Це Орек.

Двоєдушниця перевела погляд на чоловіка, який стояв поруч із герцогинею. Саме що чоловіка, незважаючи на те, що його волосся було білим, як свіжий сніг. Дівчина не могла б назвати його старим, тому що він таким не здавався. Може, справа була в його поставі чи в ясних-блакитних очах із чорною окантовкою.

Або в тому, що він також був двоєдушником.

Ксанта зрозуміла це не одразу. Далеко не одразу. А коли усвідомила – ахнула.

— Це ви врятували мене тоді.

Це було не питання. А чоловік кивнув.

— Дуже рада познайомитися з тобою, Ореку.

Двоєдушник посміхнувся, а в куточках його очей з'явилися зморшки:

— І я з тобою, Ксанто. Думаю, нам багато що варто обговорити. І почнемо ми, мабуть, із того, що індовір для двоєдушників – це залежність. А у великих кількостях — отрута. І ти майже отруїла себе.

— А воді був індовір? — ахнула вона, нарешті розуміючи, що за запах тоді відчула у лазнях.

Герцогиня, яка все ще стояла поряд, тихо кашлянула:

— Я залишу вас. Поки що.

Але двоєдушники не звернули увагу на її слова. І, здається, навіть не помітили, коли її світлість пішла. Вони розмовляли. Орек розповідав про те, як індовір впливає на двоєдушників і чому його ним не можна приймати. А Ксанта, у свою чергу, ділилася тим, як за допомогою індовіра корона Дейвії намагалася допомогти двоєдушникам в академії розбудити другу душу. І згадувала, яким дивним і некерованим став Ренрік, призвичаївшись до індовіра.

Вони перейшли до парку. Туди, де найкраще черпалася енергія, сіли просто на землю, від якої вже тягнуло прохолодою, і говорили. Орек розпитував дівчину про те, що зараз відбувається в селах двоєдушників. І лише головою похитав, коли почув, що їхні старости добровільно погодились передати своїх дітей короні.

— У мій час вони вчинили б інакше, — сказав він у відповідь. — Не впізнаю двоєдушників. Зовсім не впізнаю.

Ксанта на це нічого не відповіла. Вона й сама вчинила б інакше, якби крокнула у вік створення. Отримай право голосу. Але до цього моменту їй залишалося ще дві зими.

Потім настала черга дівчини ставити запитання.

— Як давно ти тут, Ореку? Герцогиня сказала, що ти її давній друг, але кораблі почали плавати зим шість тому.

Чоловік усміхнувся, відвів погляд убік, глянув на гори:

— Давно. Дуже давно. Я ще не досяг віку створення, коли море виплюнуло мене до цих берегів.

Ксанта насупилась, не розуміючи, як таке могло статися. Хто в здоровому глузді готовий був би перепливти море, не маючи впевненості, що тут є інша земля? Хто б взагалі зважився на таке? 

Відповідь вона знайшла настільки неподіванно, що буквально підстрибнула на місці.

— Втікач. Ти втікач. Один із тих небагатьох двоєдушників, хто зміг втекти із закритих поселень!

Орек кивнув:

— Так, не одна ти втекла від небезпеки. Але ти знала, куди бігла. Мене ж урятувала випадковість. Корабель плив зовсім не сюди, він пішов на дно. І лише удача і шматки судна допомогли мені дістатися нової землі. Місця, де я зміг розпочати своє життя спочатку.

Двоєдушниця закусила губу, співчутливо дивлячись на друга герцогині.

Він упіймав цей погляд.

— Що тебе засмутило?

— Ти втратив брата, — прошепотіла вона. — Ти після цього втік. Я вгадала?

— Вгадала, — у блакитних очах майнула тінь смутку. — Але не один я втратив рідну душу.

Ксанта вперше не опустила погляду, коли хтось згадав про Тессу. Вона вперше змогла утримати погляд співрозмовника. Змогла розділити з ним свій біль. І кивнути.

— Мені шкода, — сказав Орек.

— Мені теж.

Після недовгої тиші, яку вони присвятили душам загиблих, розмова продовжилася. Двоєдушники нарешті познайомилися. І тепер Орек із простого співрозмовника став учителем. Він розповідав Ксанті, як черпати силу. Запитував, що вона вже вміє, і дізнавався, чи хоче вона навчитися чогось нового.

Ця їхня розмова тривала до обіду. І з завтрашнього дня Орек погодився взятися за навчання молодої двоєдушниці. Її життя тільки починалося, попереду було багато складнощів. І Орек погодився бодай трохи її до цього підготувати. А Ксанта вперше відчула бажання вчитися. З того часу, як опинилася в вежі, це бажання в неї тільки відбивали методи і люди. А зараз… вона з радістю була готова провести час з іншим двоєдушником, послухати його історії та ввібрати нові знання.

Знала б вона, що це закінчиться набагато швидше, ніж їй того хотілося б…

Орек навчав її трохи більше десяти днів. Ксанта навіть полюбила ці моменти, в які вона забувала про все, окрім магії та другої душі. Дорослий двоєдушник пояснив дівчині, як черпати силу не лише з природи, а й зі своєї другої душі. Як утримувати коня у цьому світі довше. Як відчувати небезпеку. Єдине, чого так і не дізналася від нього Ксанта, то це відповіді на запитання — чому її друга душа може існувати одночасно з першою.

Не стала. Не захотіла. Просто не хотіла почути підтвердження того, що це через смерть Тесси.

А потім, під час одного із занять у парку, їх перервала герцогиня.

— Ксанто, нам треба поговорити.

Орек кивнув Адель, а та подарувала йому теплу усмішку. 

— Я слухаю, ваша світлість, — дівчина за звичкою торкнулася пальцями краплеподібного кулона, який носила, не знімаючи.

— Боюся, я мушу наполягати на тому, що тобі треба повернутися в Дейвію. І я попливу з тобою.

У Ксанти подих перехопило.

Вона тільки розслабилася. Тільки усвідомила себе у новому світі — безпечному для неї світі. І ось тепер доведеться повертатися туди, де на неї полювали. Туди, де було стільки горя та болю. Туди, звідки вона була рада втекти. Так, тепер двоєдушниця могла собі зізнатися, що була рада цьому. І вдячна відьмі Аїді.

— Але чому? — тільки й змогла видихнути дівчина.

— Так треба, — спокійно промовила жінка. — Якщо ти все ще хочеш зупинити війну, яка ще не почалась.

— То вона все ж таки може початися? — у голосі двоєдушниці задзвеніла сталь. — Орієнт хоче напасти на Дейвію? Вони мали рацію?!

— Все трохи складніше, — похитала головою Адель Етьєн. — Я розповім тобі про все, коли ми будемо на кораблі. Боюся, війну може розв'язати саме Дейвія. І тоді всі двоєдушники, яких ти знаєш, стануть воїнами корони.

Ксанта закусила губу, згадуючи обличчя дівчат з вежі. Дітей. Вони всі були молодші за неї. І можуть стати солдатами, вирушити на війну…

«Але ж я не зупинити війну хотіла, — подумала дівчина. — Я хотіла помститися за смерть сестри! Я хотіла, щоб винні заплатили за це своїм життям!»

Вголос вона цього не сказала. Вирішивши, що діятиме за обставинами, коли повернеться. Тільки підняла на герцогиню погляд і кивнула:

— Добре. Коли ми відпливаємо?

— Післязавтра. Зранку. Але до порту треба ще дістатися. Завтра в обід виїжджаємо.

Ксанта знову кивнула і кинула погляд на Орека.

Він із ними не поїде, вона у цьому була впевнена. Зараз дівчина бачила цього двоєдушника востаннє. І так сумно їй стало від усвідомлення. 

Ксанта втомилася прощатися з людьми, які знаходили місце у її серці.