Тиша означала лише одне — зараз нікого поряд нема.

Востаннє Ворт чув хоч якісь звуки минулої ночі. Від того світловолосого двоєдушника, який досяг віку створення. Він знову приніс їжу та воду. Незважаючи на те, що сам погрожував Ворту, ніби його заморять голодом, якщо він продовжить відмовлятися їсти.

Штефан не розмовляв із бранцем. Останнє, що почув від нього Ворт, — те, що Ксанту ще не зловили. І якщо двоєдушника досі тримали тут, значить, його подруга все ще на волі.

Ворт не підставив її. Не змусив здатися.

Це гріло йому душу.

А зараз його гріла ще й тиша, бо нарешті він зможе втілити свій план у життя. Всі ці дні він черпав магію з оточення. Тут її було так мало, що хотілося вити. Хотілося гризти каміння, яке оточувало його вдень і вночі. Але Ворт тримався. В нього була мета. Був план. І сьогодні він все зробить.

Рани на боці смикали неприємним болем. Здається, вони загноились. Але зараз це не дуже хвилювало двоєдушника. З лікуванням він розбереться пізніше, коли опиниться якнайдалі від цієї проклятої вежі. Від людей та двоєдушників, які служать короні. Від місця, де загинула Тесса.

Коли тиша вже дзвеніла у вухах, Ворт підвівся. Випростався і тихо ступив до дверей. Його кроки заглушала гнила солома, що розсипалася по підлозі. Рука торкнулася металевих дверей без ручки з цього боку.

Двоєдушник прикусив зсередини щоку і заплющив очі, його пальці вп'ялися в метал, пропускаючи через нього магію. Чарам навчала його матір. З її смертю уроки закінчилися. Далі вони з Лортом навчалися самі, як могли, як розуміли. Батько відмовлявся навчати їх хоч чогось. Ворт ніколи не питав причин його відмови. А зараз нарешті зрозумів — він теж сумував за своєю дружиною. І все, що стосувалося саме чарів, нагадувало йому про неї.

Магію, яку застосовував Ворт, він вивчив самостійно. Це щось на рівні розподілу душ, тільки не до кінця. Двоєдушник повинен побачити замок на дверях, відчути його, знайти замковий отвір. І пропустити в нього магію, ущільнити повітря, утворити форму ключа, а потім…

Клацання в цій тиші здалося Ворту просто оглушливим. Він сіпнувся і завмер, не вірячи своєму щастю. А двері тим часом тихо рипнули і відчинилися від простого дотику.

— Слава Дволикому, — прошепотів він і зробив крок у невідомість.

Цим коридором його тягли майже непритомного. Ворт не знав, у якому боці вихід. Але знав, що Штефан йшов завжди з лівого боку. Саме звідти він чув його кроки. І тому двоєдушник звернув ліворуч.

Незабаром двоєдушник дістався кам'яних сходів. Він мало не спіткнувся, пробираючись у непроглядній темряві. Але, незважаючи на короткий переляк, усміхнувся і почав підніматися.

Сходи закінчилися ще одними дверима. Замкненими.

Вдруге магія підкорилася трохи швидше, випускаючи двоєдушника з полону. Він опинився у просторій залі, горів лише один із десятка смолоскипів, розвішанних на стінах.

Від світла, хай і такого тьмяного, засльозилися очі.

Ворту знадобився якийсь час, щоб звикнути до освітлення і продовжити свою втечу.

Він не поспішав. Знав, що якщо зараз десь помилиться, то другої спроби не буде. Тому рухався обережно, тримався ближче до стін і прислухався до кожного нічного звуку.

Саме таким чином він опинився на вулиці. Крокнув у прохолоду ночі і завмер, відчуваючи, як усередині все обривається.

Вежу оточували високі стіни, які перелізти було просто неможливо. На вежах по периметру стіни раз у раз миготіли смолоскипи і постаті стражників. А єдина брама була наглухо зачинена.

Двоєдушник був у розпачі кілька довгих миттєвостей.

Але одна думка вивела його із цього стану. Єдина і така потрібна на цей момент.

"Ксанта змогла звідси втекти, і я зможу".

Завмерши в тіні дерева, Ворт придивився до стіни. Вона була гладка, каміння ніби спеціально обтесали так, щоб за них неможливо було вхопитися. Але магія може допомогти йому подолати таку перешкоду. Потрібно лише знайти місце. Таке, щоби практично не проглядалося з боку веж.

«Це мій єдиний шанс», — подумав двоєдушник і, тихо шарудячи травою, попрямував уздовж стіни, вибираючи найкраще місце.

Скільки минуло часу, він не знав. Небо було таким само темним, як і в момент его появи на дворі. Серце так само злякано пропускало то удар, то два. А він нарешті знайшов місце, яке б підійшло найкраще.

Підкравшись до стіни, Ворт поклав на неї долоні і... здригнувся від голосу, що пролунав за спиною.

— На твоєму місці я так не ризикував би. Ця стіна під заклинанням. Жодні твої чари не зможуть зачепитися за каміння. Ти впадеш.

Не вірячи своїм вухам, двоєдушник озирнувся і побачив позаду постать. Чоловік стояв у тіні дерев. Здається, навіть притулився плечем до стовбура одного з них.

— Ксанта втекла, — вороже промовив Ворт, не знаючи, що робити.

Тікати йому не було куди. А якщо слова Штефана правдиві і ця стіна зачарована…

— Ксанта втекла тільки тому, що я їй допоміг, — спокійно розкрив свою таємницю дорослий двоєдушник. — Але тобі втекти дозволити не можу. Тому будь слухняною дитиною, повернися до в'язниці.

— Я не дитина.

— Усі ви тут діти. Корона мучить дітей, які не досягли віку створення. І садить у в'язницю теж дітей.

— Тоді допоможи, — промовив друг Ксанти. — Допоможи мені втекти. Я мушу допомогти їй.

Але Штефан лише зітхнув.

— Ні. Ти не зможеш допомогти їй. І відпустити тебе я не можу. Ходімо, поки ніхто не помітив твоєї зникнення.

— Або що? — у голосі молодшого двоєдушника почулася ворожість. — Повернеш мене туди силою?

— Доведеться, — неохоче озвався його спостерігач. — Чи ти хочеш перевірити, наскільки я краще за тебе володію магією?

Ворт кинув погляд у бік стіни. Потім поглянув на постать біля дерев. А потім зірвався з місця, закликаючи магію і водночас вздерся по стіні.

Пальці ковзали по камінню. Ногами було неможливо знайти опори.

«Він сказав правду. Стіна зачарована», — подумав Ворт і звалився на землю з висоти двох своїх ростів.

Шум привернув увагу найближчих вартових. Смолоскипи злетіли вище, намагаючись висвітлити темряву внизу.

— Ну що, тепер підеш? Чи передати тебе в руки цих чудових людей, які точно повідомлять одного твого старого знайомого про спробу втечі? Думаю, на цей раз він вибере не щипці.

***

— Фан, мені треба йти, — пробурмотіла дівчина, намагаючись втекти від поцілунку.

Вона б збрехала, якби навіть подумала, що не хоче отримати цей поцілунок від свого нареченого. Але їй і справді вже було час. Нехай міледі ще й не повернулася, справ у її камеристки було стільки, що страшно й уявити.

І за нарядом для прийому до Тавкаєна з'їздити, і пошту забрати, і двох нових покоївок навчити чомусь новому. Так, тепер Лана не на самоті прислужувала герцогині, тепер у неї були помічниці. Але якщо ще донедавна Лана вірила, що це допоможе їй, то тепер розуміла, що помилялася. Нові дівчата були настільки зелені, що Лані доводилося брати над ними верховенство та навчати буквально всьому.

— Але ж її світлості зараз немає в замку, — головний конюх посміхнувся і обійняв дівчину, від якої лише через три роки отримав відповідь на найважливіше питання.

— Це не означає, що я можу тут з тобою в парках розсіджуватись, — уперлася вона йому в груди долоньками, але усмішку сховати не змогла.

— Добре, — здався її наречений. Випустив її з обійм. — Біжи. Але завтра твій день мій.

— Він наш, — клацнула його по носі Лана і схопилася на ноги.

Крім всього запланованого, їй варто було ще знайти гувернанток і переконатися, що дитина лорда Роналда Етьєна та леді Адель Етьєн на заняттях, а не ледарить, умовивши своїх вихователів на це.

О так, справ у Лани було на сьогодні заплановано стільки, що голова йшла обертом. І тому так сильно її вибило з рівноваги те, що сталося потім.

Головна камеристка герцогині поспішала парком у бік каскаду, біля якого в обіймах свіжості і мали займатися з дитиною довірені люди.

— Назвись! — голос пролунав із боку воріт.

Лана обернулася на ходу, не збираючись навіть зупинятися. Вона знала, що такі питання вирішувати точно не їй. І зараз тій, хто чомусь прийшов до замку, пояснять, що всі питання можна подати через організацію у Тавкаєні.

Але все ж таки обернулася. І... застигла.

У воротах стояла дівчина з темним брудним волоссям, що обліпило схудле обличчя. Навіть звідси Лана бачила, наскільки зіпсувався її одяг. І... здається, камеристка розрізнила навіть величезну пляму крові, що розпливлася на грудях сірої сорочки.

Але що найбільше її обурило, то це те, що вартові спрямували на незнайомку мечі.

«Та коли вони вже навчаться?» — розізлилася Лана і рвонула до воріт.

Колись на тому місці стояла вона сама. І так само відчувала, як у груди впирається гострий меч. І лише наказ, відданий дзвінким голосом, урятував її від небезпеки і змінив усе життя.

— Опустіть зброю! — закричала Лана, підбігаючи до воріт. — Та що з вами таке? Опустіть мечі!

Один із вартових невдоволено зиркнув на Лану, але зброї не опустив.

— Ти її знаєш?

— Ні, — видихнула Лана, окинувши незнайомку поглядом. — Що каже?

— А ти її розумієш? — пирхнув другий вартовий.

Незнайомка стрільнула у бік чоловіка незадоволеним поглядом і щось промовила. Лана не зрозуміла жодного слова. Це була якась незнайома їй мова. Але дещо з усього сказаного вона все ж таки зрозуміла. Тому що пролунали слова, які всіма мовами звучали однаково.

"Адель Етьєн".

— Вона хоче бачити нашу герцогиню, — видихнула Лана, з підозрою дивлячись на дівчину, що завмерла біля воріт.

— Ну, нехай іде до Тавкаєна і подає свою скаргу, як і всі.

— Опусти меча, — повторила Лана і простягла незнайомці руку.

Камеристка герцогині гадки не мала, хто ця дівчина. Не розуміла, що та їй щойно сказала. Але зовнішній вигляд незнайомки змусив Лану ухвалити рішення.

Вартовий опустив зброю і тихо пирхнув. А бродяжка зробила крок уперед, кидаючи погляди на всі боки.

— Лано, може, вона злодійка чи розбійниця, звідки ти знаєш? Хочешь пропустити злодюжку?

— Я не знаю хто вона, — озвалася та, не опускаючи руки. — Але знаю, що якщо її не налякала ваша зброя, справа важлива.

А потім підняла другу руку, притиснула її до грудей і, дивлячись дівчині у вічі, повільно промовила:

— Лана.

Незнайомка дивилася на неї кілька миттєвостей, потім повторила жест.

— Ксанта.

— Ну ось, — камеристка герцогині посміхнулася, — тепер ми знаємо, як її звуть.

Незнайомка хитнула головою і знову щось почала розповідати незнайомою мовою. З усієї розповіді Лана зрозуміла лише ім'я своєї пані, яке проскакувала кілька разів.

— Не розумію, — похитала головою служниця, відчуваючи, що сумніви починають її переповнювати. Потім зітхнула і вказала на Ксанту пальцем. — Ти.

— Ти, — повторила дівчина, дивлячись на палець Лани.

— Голодна? — по складах спитала та й жестами продемонструвала, як загрібає невидимою ложкою повітря та їсть.

— Голодна, — повторила незнайомка, притискаючи руки до живота.

— Ось з цього й почнемо, — видихнула Лана і подала руку.

Ксанта обережно торкнулася чужих пальців, наче боячись чогось. І зробила крок за нею до величезного замку за високими кам'яними стінами.