Хвилі з шумом розбивалися об високі дерев'яні борти, солоні бризки долітали до палуби, розтікаючись калюжами. Темне небо обрушувало на моряків шквальний вітер, який з силою тріпав двоми жовтими вітрилами, ніби намагаючись зірвати їх із щогл.

Капітан доручив штурвал одному з матросів, а сам сховався у каюті. Шторм почався, варто було кораблю «Герар» залишити порт, але команду це не дуже турбувало. Вони часто потрапляли в негоду. І завжди виходили із неї практично без втрат.

Так, негода буквально переслідувала судно, від невдач не рятувало навіть те, що назвали його ім'ям бога вогню. Стихія води все одно виявлялася могутнішою. І зараз кидала корабель з боку в бік — сильніше, ніж будь-коли.

Ксанта сиділа в крихітній каюті, в якій знаходилося лише вузьке ліжко і прибитий до підлоги стілець, вчепившись побілілими пальцями в стіну.

Нудота щоразу підкочувала до горла в'язкою грудкою. І щоразу двоєдушниця справлялася з нею, молячись Дволикому, щоб цей кошмар скоріше закінчився.

Вона не уявляла, як буде з десяток днів перебувати на цьому вічно нестабільному засобі пересування. А все через Аїду, яка чомусь вирішила, що існує якась змова. І повісила це завдання на двоєдушницю, яка нічого не розуміла.

Аїда подбала і про те, щоб Ксанту взяли на корабель і не ставили зайвих запитань. А коли ця боржниця Ельви дізналася, звідки прийшов корабель і куди прямує, розсміялася.

Ксанта, звичайно ж, не почула пояснень. А словосполучення «Священний град» їй ні про що не говорило. І знову Ксанта замислилась про те, що супротивника у вежі знеособлювали для них. Називали його просто ворогом, не показували на картах, хоч явно мали їх.

Проте саме цієї миті Ксанту турбувало лише одне — як утримати в шлунку сніданок. Тому що з кожним новим ударом хвиль це ставало зробити все складніше.

Дівчина раз у раз замислювалася, що станеться, якщо корабель не витримає такої тряски? Що станеться, якщо він розколеться надвоє і піде під воду? Чи зможе вона знайти очима берег? Чи зможе за допомогою магії дістатися до нього?

Двоєдушниця не була в цьому певна. І тому заплющувала очі, ховаючи обличчя в колінах. Але одразу здригалась і розплющувала очі, бо інакше нудота тільки посилювалася.

Шторм зрештою все-таки вщух. Скільки минуло часу, Ксанта не знала. У двері її крихітної каюти постукали.

— Ми припливли? — з надією в голосі спитала двоєдушниця, схопившись із ліжка. І тут же похитнулась, насилу утримавшись на ногах. Вона вчепилася тонкими пальцями в металеву засувку.

Але коли відкрила, на порозі побачила тільки молодого матроса в сірих штанях і такій самій сорочці з чашкою води і невеликою мискою тушкованих бобів у руках. Він мовчки віддав двоєдушниці їжу, розвернувся і попрямував вузьким коридором, зовсім не погойдуючись від ударів хвиль. Ксанта не встигла зачинити двері, коли хлопчина завернув за ріг і... весело засвистів.

«Аїда і йому щось навіяла», — подумала дівчина, замикаючись у каюті, з якої виходити без потреби їй було заборонено.

«Це буде довга подорож, — подумала вона, намагаючись утримати боби в тарілці, — не так далеко я планувала тікати від корони. Цікаво, як сильно здивується наш король, коли дізнається, що я попливла на інший материк?

Двоєдушниця не змогла не розсміятися. І частина бобів із миски плюхнулася на дощату підлогу.

***

Дерік з байдужістю розглядав оздоблення зали, розташованої на другому поверсі маєтку. Його не цікавили портрети, на яких умілі художники зобразили предків барона, не тішили сонячні крихти, які відбивала величезна кришталева люстра, що звисала з різьбленої дерев'яної балки. Свічки в ній, звичайно ж, зараз були погашені. І тому, що за величезними вікнами вже почався день, і тому, що слугам барона, які звикли займатися такими речами, зараз заходити сюди не дозволялося.

— Мені потрібні відповіді, — один із воїнів короля ходив перед виставленими шеренгою бродячими артистами.

Їх розбудили рано. Грубо. Виштовхали з кімнати, де тримали під замком. Притягли сюди, зв'язавши руки і обшукавши.

Але, судячи з того, як тремтіли руки у чоловіка, який ходив перед «Бродягами», він, по-перше, не знайшов того, що шукав, а по-друге, зовсім не вмів вести допити полонених. Інакше б у нього не смикалося око і не тремтіло підборіддя.

— Я востаннє питаю, хто з вас виходив уночі в коридор?

— Та хто міг вийти, — Ітар узяв переговори на себе, решта «Бродяг» мовчала. — Ви самі замкнули двері і залишили людей на чергування.

— Я знаю, що я зробив! — гаркнув заступник капітана. — Але хтось із вас вийшов із тієї проклятої кімнати! Хтось із вас вбивця!

— Вбивця? — Ітар нервово посміхнувся. — І чим ми могли вбити? Сміхом? Шановний, сміх не вбиває. Ну, або я такого поки не зустрічав.

Заступник капіталу звузив світло-блакитні очі і вказав на Ніль:

— У неї, наприклад, була зброя. Лук.

— Когось застрелили? — хмикнула лучниця, прибравши з очей світлий чубчик, потрусивши для цього головою. Руки у дівчини були стягнуті за спиною тугою мотузкою. — З мого лука? Який ви забрали, коли взяли нас у полон?

Заступник капітана заскрипів зубами.

Йому треба було негайно знайти вбивцю. Знайти того, хто вибрався з кімнати вночі, хто пройшов повз навчених людей. Когось, хто зміг дістатися до кімнати, де поселили двоєдушника. Того, хто зміг отруїти його якимось зіллям.

Зілля вони так і не знайшли. Не знайшли й флакона, в якому це зілля могло б зберігатись. Нічого не знайшли. І це дратувало чоловіка.

Він не уявляв, як взагалі можна було скоїти злочин у них під носом.

Його фантазії на це не вистачало. А «Бродяги» мовчали. Тому що захист названої сім'ї для них був важливіше. Тому що ніхто з них нізащо не розповів би того, що Ельва надто добре зналася на отрутах і завжди носила під одягом флакончик з сильнодіючим зіллям. Ще з молодості, коли її боротьба за двоєдушників була набагато небезпечнішою, ніж зараз.

Ніхто не сказав би цій людині, що Гловар зміг відкрити замок на вікні. А Малівіка пройшла карнизом, щоб вислизнути в коридор через сусідню кімнату. А за нею пройшов і Фокусник.

Дерік не збирався дозволяти комусь іншому забруднити руки в крові. То була його ідея. Отже, він і мав втілити її в життя.

Після того разу Дерік почне боятися висоти. Тому що карниз був хоч і досить широким, але слизьким та похилим. І якби не Пташка, яка встигла втримати його в останній момент, полетів би хлопець із третього поверху і напевно зламав би собі шию.

Ніль весь цей час стояла біля вікна, вдивляючись в тіні нічного парку. Вона виглядала можливу небезпеку. Дівчина непогано бачила у темряві, і цей секрет вона, мабуть, забере з собою до могили. Адже не просто так її стріли завжди знаходили свою ціль, а грація була подібна до звіриної. За це варто було подякувати далеким родичам, які по крові передали їй деякі свої особливості.

Татія завмерла біля дверей, прислухаючись до того, що відбувається в коридорі. Танцівниця не могла похвалитися гострим слухом, здатним вловити найменший шурхіт в іншому кінці маєтку, але чудово чула те, що відбувалося за дверима. І могла попередити Гловара, щоб той зачинив вікно, а решта причаїлася на своїх матрасах, кинутих прямо на підлогу в порожньому приміщенні.

Дерік тим часом разом із Малівікою пробирався коридорами. Вони пам'ятали, де розташувалися воїни корони. І знали, що двоєдушникам виділили окреме приміщення. Цю кімнату вони знайшли далеко не відразу, мало не потрапили на очі патрульним. Але в результаті обидва опинилися німими тінями в просторій гостьовій спальні.

Фокусник стискав у спітнілій долоні довгастий тонкий флакон із зеленою рідиною. Ельва віддала його, тільки після того, як почула доводи рудоволосого юнака. Спочатку провидиця навіть пошкодувала, що колись дозволила йому дізнатися про отруту. А потім…

— Це може врятувати Ксанту, — сказав Дерік. Твердим тоном. — Якщо помре один двоєдушник, то може померти і другий.

— Ксанта втратила сестру, але вижила, — слушно зауважила Ельва. — І вбивство… Деріку, це не той шлях, яким варто йти.

— Ксанта вижила, — підтвердив Фокусник. — Але я не можу не спробувати допомогти їй. Зрозумій мене, Ельво. Адже ти теж любила. Ти маєш розуміти, як це — коли не можеш врятувати того, хто в твоєму серці.

Ельва розуміла Деріка. Навіть більше, ніж їй того хотілося б. Вона чудово розуміла, що зараз відчуває Фокусник. І тому віддала отруту.

Саме ця отрута і опинилась у роті сплячого Лея, коли Малівіка затиснула йому ніс, а Дерік спритним рухом вилив зілля в горло сплячого.

Вони могли обрати інший спосіб для вбивства. Могли використати подушку, знайти ножа… Але тоді був шанс здійняти галас. А отрута паралізувала. Вона дуже швидко сковувала, позбавляла голосу, а потім і дихання.

Дерік упіймав погляд двоєдушника, що прокинувся. Той уже нічого не міг сказати. Він просто дивився у вічі своєму вбивці. І Фокусник міг заприсягтися, що прочитав у його погляді німе питання.

"За що?" — було написано у його очах.

"Він знає за що, навіть якщо не розуміє цього", — подумав тоді циркач, відступаючи на крок від ліжка, на якому швидко помирав Лей.

Він не мучився. Майже нічого не відчув. І помер швидко. Ельва хотіла померти так само у разі непередбаченої небезпеки. Тому це стало подарунком для Лейя.

Повернулися вони тим же карнизом. І Дерік зарікся додавати у свої номери гру з висотою.

Злочин стався. І винні у ньому були всі. І артисти, і троє німих братів. Вони нехай і не брали безпосередньої участі в всьому, але були готові допомогти у разі потреби. Просто тому, що також були частиною родини.

І зараз усі «Бродяги» стояли перед заступником капітана королівського загону, не збираючись говорити правду про те, що сталося тієї ночі. Не збираючись розповідати, що Гловар витяг із стіни камінь і саме за ним вони сховали порожній флакон з-під отрути. Ніхто нічого не збирався говорити людині, яка не могла зрозуміти, як все це взагалі могло відбутися.

— Ви всі будете страчені! — закричав чоловік, бризкаючи слиною і тикаючи пальцем в Ітара. — Всі! Якщо не вкажете на того, хто вбив двоєдушника!

— То вбили двоєдушника? — щиро здивувався Ітар, скинувши брови. — Ви про це не говорили.

Заступник капітана прикусив язика, витріщивши очі і червоніючи від натуги.

— Як би ми, дозвольте дізнатися, могли взагалі вбити двоєдушника? — Знову заговорив Ітар. — По-перше, ми заприсяглися захищати таких, як він, і вам це відомо. А по-друге, ну, шановний, у кого взагалі вистачить сил убити двоєдушника? Вони ж володіють магією. Що за маячня?

— Вивести! — прошипів чоловік, розуміючи, що зараз не зможе нічого від них дізнатися. — Ми ще розберемося з тим, хто з вас у цьому замішаний. Коли повернеться брат убитого.

«Якщо повернеться, — подумки виправив Фокусник. — Якщо він вижив».

***

Ренрік їхав назад у Паят. Він не жалів коня, гнав його так, що бідолашна тваринка вже хрипіла, а губи її вкрила щільна піна. Він виїхав, щойно зрозумів, що сталося. Коли зрозумів, що зв'язок між ним та його братом просто лопнув, як тонка нитка від сильного натягу. Коли біль вгамувався і він усвідомив, що Лей мертвий.

Він покинув загін короля, який продовжив свій безрезультатний пошук втікачки. Вже вголос за сніданком біля вогнища лунали питання про те, хто взагалі наказав рухатися до гор. І чому ніхто нічого не може згадати про оздоблення будинку відьми Аїди. Сумніви закрадалися в їхні голови з такою ж швидкістю, з якою Ренрік зараз мчав у місто.

Дорога зайняла півтора дні. Біля маєтку барона двоєдушник зупинився, коли небо вже починало потроху темніти. Залишивши коня в руках конюха, що вискочив йому назустріч, двоєдушник поспішив у будинок. Він підняв на вуха всіх, вимагаючи відповідей. Влаштував похорони, а потім приступив до того, чого вимагала його совість, — до пошуків винного.

«Бродяг» чекала дуже жорстка низка допитів та катувань. Яку могли пережити не всі.

А загін короля, очолюваний капітаном, на той час повернувся до столиці. Нестиковок виявилося занадто багато, і було ухвалено рішення допитати Аїду ще раз. Ніхто, навіть двоєдушник, не зміг знайти підтверджень тому, що Ксанта поїхала єдиною дорогою до гор. Отже, їх якимось чином обдурили.

Однак варто їм було дістатися до жвавої столичної вулиці, на якій вони минулого разу знайшли будинок відьми…

— Вона нас обдурила, — прошипів капітан, на мить завмерши на місці і дивлячись на той будинок, який вони нещодавно відвідували.

Здавалося б, це був той самий будинок. Ті самі стіни, хай і чомусь брудні. Той самий дах, хай і місцями обвалився. І той самий сад, хай і засохлий.

Аїди, як і очікувалося, теж не виявилося на місці. А сусіди тільки розводили руками і казали, що зміни відбулися лише за одну ніч. І ніхто гадки не має, куди поділася та, що тут прожила кілька років.

Аделаїда Флемур знову опинилася в бігах. І якщо їй вдавалося стільки років ховатися від розгніваних богів, то від королівської гвардії вона легко зможе сховатися.

— Прокляття! — вилаявся капітан, розвертаючи коня.

Він не уявляв, що робити далі. Здавалося, вони вже ось-ось виконають наказ, отриманий від Акаена Деврахе. Спіймають дівчисько і на мотузках притягнуть назад. А вона знову вислизнула. І зараз надія була лише на шпигунів, що залишилися в столиці.

І надія ця справдилась. Ксанту і справді бачили в компанії жінки, яка за описом була схожа на ту саму відьму Аїду. Про їх пересування доповів кучер, який відвіз обох до королівського порту.

— Списки кораблів, які були там того дня! — гаркнув капітан, втрачаючи всяке терпіння. — Чи дівку бачили й після того? Може, вона все ще у столиці?

Але ні, надія на те, що Ксанта все ще у Вейтусі, розтанула, коли чоловік побачив списки кораблів, які відпливали того дня. Їх було лише два. Один прямував у західні землі їхнього материка, і дівчина цілком могла пробратися на корабель, щоб сховатися в іншій країні.

Але водночас поруч була назва зовсім іншого корабля. Що відпливав в іншому напрямку.

«Герар» плив у Священний град із Дейвії.

— Лорду Деврахе це зовсім не сподобається, — прошипів чоловік, постукуючи пальцями по паперах, які йому надали. — Хоча якщо вона сіла на цей корабель, можна вважати, що нашу роботу зроблено.