Ксанта зупинилася, не знаючи, як відповісти на це запитання. Що саме потрібно двоєдушниці від незнайомки? Допомога? Так, допомога. Але яка? Що може ця Аїда, чого не можуть інші?

— Я, — гостя затнулась, — не знаю.

— Не знаєш? — посміхнулася Аїда і зачинила двері. — Тоді навіщо заявилася вночі і намагалась виламати мої двері? Я думала це питання життя і смерті, бо Ельва вирішила скористатися правом обов'язку.

Ксанта кивнула:

— Так і є. «Бродяги» захищали мене. Я двоєдушниця. Корона знайшла мене. І... вони в небезпеці, Аїдо. Їм потрібна допомога.

Дівчина нахилила голову, з якимось дивним виразом розглядаючи нічну візитерку.

— Хочеш сказати, Ельва відправила тебе сюди, щоби витратити прао боргу на порятунок свого цирку? Не вірю. Кажи правду.

Ксанта на мить остовпіла, не розуміючи, що відбувається. Чому її язик видає всі секрети, як за наказом? Чому вона розповідає все, що сталося із нею за останні півтора роки. Розповідає про наказ корони та вежу, наповнену двоєдушниками. Розповідає про сестру, а її голос при цьому не тремтить. Про втечу, і не сердиться. Розповідає про «Бродяг» і не посміхається.

Варто було тільки останньому слову зірватися з язика двоєдушниці, як дивне відчуття зникло. І… Ксанта змогла повернути контроль над власним тілом та розумом.

— Що це… — вона рвоно видихнула, зігнувшись навпіл. Повітря не вистачало, його ніби вибили з легень, — було?

— Магія слова, дорогенька, — посміхнулася Аїда. — Ніколи з таким не стикалася? Не дивно.

— Ти… не… двоєдушниця, — промовляючи на кожному вдиху нове слово, прошепотіла Ксанта.

— Бінго! — Аїда похитала головою, дивлячись на дівчисько, яке підкинула їй знайома. І обернулася до дверей.

Якщо все було так, як розповіла їй гостя, невдовзі на ганку її будинку з'являться нові чужинці. Потрібно не проґавити цей момент.

— Прямо і праворуч, — сказала Аїда, — там можна вмитися. Потім вийдеш із купальні та йди праворуч, там можна поїсти. А я поки що зустріну твоїх переслідувачів.

— Вони не можуть знати про тебе, — вирішила посперечатися Ксанта, але напоролася на гострий і не найприємніший погляд.

— Іди.

І двоєдушниця пішла. Не бажаючи того. Але не в силах чинити опір чужій волі.

Ту, що звали Аїдою, простежила поглядом за гостею, а потім повернулася до дверей. Раз. Два. Три.

— Погнали, — прошепотіла дівчина, коли почула на вулиці іржання і скривилася. Позбутися іномірних слів, які вона чула від Аліни, все ж таки не вдалося. Навіть майже через сім років.

Стукіт пролунав наче грім. І знову гості проігнорували дверний молоточок, що ще більше роздратувало господарку будинку.

Вона подолала відстань до дверей, відчинила їх і з неприхованим невдоволенням глянула на новоприбулих. Десять чоловіків. Майже всі у білому і з королівськими кулонами на шиях. Та один двоєдушник. Той, кого Ксанта назвала Ренріком.

— Якщо прийшли по мої чари, то працюю я завтра після обіду, — грубо озвалася Аїда, спіймавши погляд кожного.

— Ми шукаємо дівку у червоному плащі, — ніяк не відреагував на слова господині капітан загону. — Сива. Могла приїхати на коні. Вона належить короні.

— Пошуками людей теж займаюся, — знизала плечима Аїда, завмерши на порозі і не даючи чоловікам можливості увійти до будинку. — Але теж завтра.

— Вона точно сюди їхала? — гаркнув чоловік, обернувшись. І лише тоді колишня леді Флемур побачила серед чоловіків дівчину. Перелякану, бліду, у темній сукні та білому фартуху.

— Так, — пробелькотіла та. — Вона спитала шлях до будинку Аїди.

«Так ось кому я зобов'язана безсонною ніччю», — звузивши очі, подумала господиня дому і побажала цій дівці не спати найближчі три дні від жахливих кошмарів.

Аїді навіть пальцем поворухнути не довелося, щоб магія підхопила її бажання і перетворила на дійсність.

— Відійди, вона тут, — уперед ступив двоєдушник з блідим, як крейда, обличчям.

Аїда посміхнулася, дивлячись на зухвальця:

— Ні.

— Це наказ корони, дівко, — скривився той. — Ти не можеш просто сказати нам “ні”.

— Впевнений? — підступна усмішка з'явилася на її губах. — Тут нікого. Ви оглянули мій будинок та не знайшли дівчину. Ви думаєте, що вона поїхала у бік гір.

Очі всіх на порозі на мить заскліли. А потім всі синхронно розвернулися до Аїди спиною і зробили крок до своїх коней. У повній тиші, яку порушив тільки звук дверей, що зачинилися за ними. І тихий сміх Аделаїди Флемур.

Господиня знайшла свою гостю в обідній залі, вона сиділа за довгим дерев’яним столом. Тарілка, що стояла перед дівчиною, виявилася порожньою. А в очах Ксанти Аїда могла прочитати тільки переляк та подив.

— Вони поїхали, — промовила колишня принцеса і опустилася на сусідій стілець. — Не відстали, але найближчи дні для тебе будуть тихими.

— Хто ти? — прошепотіла та, піднявши погляд на Аделаїду.

— Це не так важливо, — посміхнулася господиня. — Важливо те, що Ельва мала рацію. Я їй винна за те, що сталося у минулому, а отже, зобов'язана допомогти тобі.

— А що трапилося у минулому? — продовжувала допитуватись гостя. — І як ти мені допоможеш? Цією своєю магією слова?

Аїда закусила губу, глянувши на розгублене дівчисько.

— Ельва якось врятувала мені життя, коли я тільки приїхала в Дейвію, — Аїда не стала приховувати правду, але й деталі розповідати не збиралася. Їй не хотілося визнавати, що майже всемогутня чарівниця примудрилася навіть на іншому материку постраждати від впливу розгніваних богів, а якась ворожка вказала їй потрібну стежку, щоб вижити. — А щодо магії слова… нікому про це не кажи, дорогенька. Тут це чужа магія. Тебе просто не зрозуміють, або вирішать, що ти збожеволіла.

Ксанта кивнула:

— Ти нетутешня, так? Ти з того материка, який збирається воювати з Дейвією?

Адель хмикнула:

— Воювати? Вони? Дорогенька, я більш ніж впевнена, що хтось у всій цій історії бреше. І варто розібратися у тому, хто саме. І чому.

— Мене це не цікавить, — похитала головою двоєдушниця. — Я хочу помститися за сестру. Нехай навіть загину. Допоможи мені потрапити до замку…

— Серйозно? — Роздратування в голосі видало емоції Аделаїди. — Ти хочеш ризикнути своїм життям заради такої помсти? А ти менш розумна, ніж мені здалося спочатку.

— Такої? — Ксанта підняла вугільно-чорні брови.

Аїда встала з-за столу, окинувши гостю невдоволеним поглядом:

— Тобі потрібно відпочити. А завтра вирішимо, що робити.

«Я вирішу, що тобі робити, — подумала господиня дому. — Твої рішення тебе до смерті приведуть, і тоді я точно Ельві буду до кінця життя винна».

Ксанта хотіла почати сперечатися, вона не втомилася. Але швидко згадала, що ця молода жінка вміє добиватися свого за допомогою якоїсь дивної магії. Знову опинитися під впливом двоєдушниці зовсім не хотілося. І вона кивнула.

***

Ксанта не була впевнена, що зможе заснути у чужому будинку. Що зможе спати, не знаючи, яка доля спіткала «Бродяг». Що зможе виспатися, знаючи, що корона все ще наступає їй на п’яти, нехай і тимчасово вони втратили її з поля зору.

Але чи це не мало значення для втомленого організму. Чи Аїда і тут застосувала якусь магію…

Ксанта спала тієї ночі як немовля. І прокинулася не з першими променями сонця, як робила все життя, а від того, що двері до виділеної їй кімнати грюкнули.

Аїда поклала гостю спати на велике ліжко з важким балдахіном та купою подушок. Ксанта, як побачила це, очам своїм не повірила. На таких ліжках вона ще жодного разу не спала. Може, це теж зіграло роль?

— Вставай, — стук підборів об дерево і тінь за балдахіном. — Настав час втілювати в життя твою помсту, дорогенька.

Ксанта буквально підірвалася. Вона не повірила своїм вухам. Відсмикнула штору ліжка і зістрибнула на підлогу, мало не заплутавшись у довгій нічній сорочці, яку подарувала їй Аїда.

— Ти вирішила допомогти мені потрапити до замку? — спитала Ксанта без особливої надії.

Вона не була впевнена у своїх силах. Але, якщо ця дівчина допоможе їй потрапити у лігво ворога… вона зробить усе, що зможе. Штефан мав рацію, вбив Тессу не тільки він.

— Ні, — пирхнула Аїда. — Є кращий план. Якщо підеш у замок, може, й зможеш убити там когось, та тільки це не помста, дорогенька. Це дурість.

— Вони вбили мою сестру. Вони тримають двоєдушників…

— Помовч.

Ксанта осіклася на півслові і не змогла навіть язиком ворухнути.

— Так, спершу треба тебе переодягнути, — сказала Аїда, кинувши на ліжко поряд з Ксантою одяг. — Потім нагодувати. І поки корона не зрозуміла, що ні до яких гір ти не поїхала, посадити на корабель.

Ксанта кашлянула, намагаючись виплюнути запитання. Але язик її не слухався, а слина скупчилася в горлі, погрожуючи вбити.

— Ну що? — невдоволено буркнула господиня дома. — Ти ще не зрозуміла? Ельва хотіла тебе врятувати, а не відправити на смерть. А я пропоную тобі помститися тим, хто насправді стоїть за тим, що відбувається.

— Кому? — видихнула нарешті двоєдушниця.

— Це ще тобі доведеться дізнатися, — хмикнула та. — Але це точно не лише король Дейвії. А враховуючи, що тут можна дістати індовір, хай і за таку ціну, що збиває з ніг, то я здогадуюсь, чиїх це рук справа.

Ксанті вона, звичайно, нічого пояснювати не збиралася. Поглядом змусивши переодягнутися в щільні коричневі штани та простору білу сорочку. Поверх цього їй дали темний плащ, дозволивши залишити тільки чоботи з наряду Приборкувачки.

— А тепер ходімо, корабель відпливає в обід.

— Стривай! — Ксанта наздогнала Аїду вже в коридорі. — Ти хочеш, щоб я пливла на материк, який збирається розв'язати з нами війну? Ти думаєш, що це на їхніх руках кров моєї сестри? Ти помиляєшся!

— Це ти помиляєшся, якщо думаєш, що на тому боці моря хтось справді планує напасти на Дейвію. Принаймні точно не ті, про кого тобі говорили. Ідемо. Зробиш так, як я скажу. Не примушуй застосовувати до тебе мою силу.

Двоєдушниця запнулася. Їй не подобалося почуватися лялькою на нитках в чужих руках. А з Аїдою це відбувалося якось надто часто.

Навіть зараз, не застосовуючи магію слова, ця дівчина змушувала Ксанту робити все, що вважала за потрібне.

Натягнувши на голову каптур і зав'язавши волосся, Ксанта пройшла за Аїдою до будівлі на сусідній вулиці. Там чарівниця заплатила за карету та кучера, який доставив двох дівчат у портовий квартал. Зупинився у доків і допоміг залишити транспорт.

— Ти впевнена, що це гарний план? — тихо запитала Ксанта, слідуючи за Аїдою.

— Краще за твій. За десяток днів висадишся на берег. Там шукай герцогство Етьєн у країні, яка тепер називається Орієнт. Тобі потрібна герцогиня Адель Етьєн. Вона допоможе розібратися у тому, хто насправді вбив твою сестру. Удачі, дорогенька. Не помри дорогою, мені ще перед Ельвою за тебе відповідати.

***

Ренрік їхав поруч із капітаном королівського загону, прислухаючись до шуму лісу, що їх оточував. І концентрував свою увагу на невисокій гірській гряді, що виднілася попереду.

Вітер ніс запах моря, кидав його в обличчя вершників. Начебто натякаючи, що не тим вони всі займаються. Не варто їм шукати втікачку, яка поїхала у бік гір. Та й взагалі незрозуміло, навіщо вона поїхала туди. Краще б їм усім розвернути своїх коней та повернутися до моря. Залишити тварин осторонь, пройти босоніж кам'янистим берегом…

"Навіщо Ксанта їде в гори?" — це була перша думка, що зачепилась у свідомості двоєдушника. Зачепилася та не відпускала.

Ренрік не міг зрозуміти логіку цього дівчиська. Що в цих горах було такого, що могло б її врятувати від погоні? Що такого вона знала, про що не здогадувалися інші?

Щось у всьому цьому не складалося. Двоєдушник не розумів, чому вона обрала цей маршрут. І… скільки не намагався, не міг згадати, чому вони вирішили, що Ксанта поїхала саме сюди.

Але, незважаючи ні на що, коні продовжували нести вершників все далі від Вейтуса.

На ночівлю вони зупинилися на лісовій галявині, розпалили багаття, нікого не боячись. Виставили вартових.

«Щось не так», — знову подумав Ренрік перед тим, як поринути в сон. Але ця думка не змусила його стрепенутися.

Прокинувся він через кілька годин. Ніч все ще займала своє повноправне місце, але обрій вже починав світлішати.

«Щось не так», — ця думка знову відвідала двоєдушника, який відмахнувся від неї і завченим жестом витягнув з-за пазухи наполовину порожній флакон. Незважаючи на відсутність прямого світла, рідина в склі підсвічувалася яскравими спалахами. Вони зачаровували Ренріка. Примушували його довше за необхідне дивитися на зілля, яке мало назву індовір.

А потім юнак зірвав пробку і, незважаючи на всі застереження, випив все до останньої краплі.

Сила прокотилася його тілом жаром. Наситила кожну клітинку тіла, змусила відчути неймовірний приплив бадьорості.

«Я випив твою порцію, Лей, — він подумки звернувся до брата, про якого згадав тільки зараз. — Вона мені потрібніша зараз. Я поверну тобі борг, коли зустрінемося».

Ренрік усміхнувся, думаючи про брата, який через свою дурість постраждав і зараз не міг брати участь у затриманні Ксанти.

«Якби він не відмовлявся пити більше індовіра, йому вистачило б сил протистояти їй, — знову подумав двоєдушник, підвівшись і ступивши до багаття. — Штефан знав, що нам знадобиться багато індовіру. Не варто було від нього відмовлятися, братику».

Він думав про брата, коли в маєтку одного барона почувся тихий шерех. Тінь промайнула повз вікно у північному крилі, але ніхто не зміг її помітити. Ніхто не почув тихих кроків. І скрип двері.

Як тінь змогла вислизнути із приміщення, яке охоронялося людьми короля? Як не змогли вони помітити фігуру, що пройшла повз і зникла за поворотом?

Ці питання пролунають уже вранці, коли все стане відомо.

Ренрік дізнається першим. Але не від людей короля.

Він сидітиме біля вогнища в передсвітанкових сутінках, погладжуючи подушечками пальців передостанній пузатий флакон, захований у внутрішній кишені, коли його серце прошиє голкою болю.

Ренрік зігнеться від судоми, не розуміючи, що відбувається. Його пальці стиснуться на флаконі, наче той може його врятувати. А біль… вона тільки наростатиме, спалюватиме його нутрощі, опалюватиме горло зсередини.

І тільки коли поріг цього болю стане нестерпним, Ренрік нарешті зрозуміє, що відбувається. Зрозуміє, але нічого не зможе вдіяти. Він буде корчиться, лежачи на землі, і не зможе навіть звуку видати.

А в цей час у маєтку барона повільно вмиратиме його брат, на губах якого залишиться кілька світло-зелених крапель, що заблищать у променях ранкового сонця.