— Керло, де наше пиво? — гаркнув бородань, що зайняв із трьома братами стіл у центрі зали.

Дівчина, яка на мить завмерла біля шинквасу, здригнулася від звучання власного імені. Вечір був у самому розпалі, і сьогодні в «Західній троянді» було стільки людей, що навіть дихати було важно. Не те що встигати всіх обслуговувати.

— Їхнє пиво! — шинкар поставив перед дівчиною кілька мідних кухлів, над якими піднімалася шапками піна. — Швидше, Керло. Або залишишся без грошей.

Рознощиця кинула на старшого брата невдоволений погляд, поставила кухлі на дерев'яну тацю і поспішила до відвідувачів. Вона навіть спромоглася видавити з себе посмішку, коли обслуговувала їх. І навіть не скривилася, коли один із мужиків схопив її за стегно. Та так боляче вщипнув, що завтра там точно наллється синець.

— Гей, дівко! Де наше м'ясо?

Керла важко зітхнула і кинулася до шинквасу, дізнаватися, чим думає їхній кухар. Але м'ясо вже було викладено на тарілку і чекало, доки дівчина віднесе його до потрібного столу.

Наприкінці вечора Керла не відчувала ніг. І вже не могла зрозуміти, чи це вона все ще посміхається, чи вилиці просто звело судомою.

Вона змогла вирватися на короткий час, вийшла надвір і притулилася спиною до дерев'яної стіни. З-під незачинених дверей чулися голоси і сміх тих, хто ще відпочивав. Вони пили, веселились. А Керла намагалася перепочити, насолоджуючись видом нічної столиці.

Таких завантажених вечорів вона давно не мала.

«Потрібно переконати його взяти мені помічницю», — подумала дівчина, подумки лаючи брата, який зараз мав наповнювати кухлі пивом та елем.

Прикривши очі, Керла знову вдихнула нічне повітря на повні груди і посміхнулася. Незважаючи на втому і тремтіння в ногах, вона була впевнена — за сьогодні вона заробила достатньо, щоб купити новий капелюшок. І це гріло душу.

Що сталося наступної миті, вона б не змогла пояснити. Ще мить тому вона відчувала радість і спокій. А потім це все здуло, мов штормовим вітром. Хоча небо над морем, що виднілося на горизонті, було чистим настільки, що зірки можна було перерахувати.

Першим, що вона почула, був перестук копит. Але ні іржання, ні пирхання. Ніби кінь не втомився від того, як вершник гнав його.

Рознощиця розплющила очі і побачила того, хто мчав з неймовірною швидкістю вузькими вуличками портового кварталу. І це… була дівчина. І що ще більше здивувало Керлу — їхала вона без сідла. А ще озиралася, наче боялася чогось.

Керла б подивувалася, та й забула про цю подію. Повернулась би до зали таверни до своїх обов'язків. Та тільки наїзниця побачила її. І різко зупинив коня.

«Як вона так спритно ним керує, без поводей?» — Встигла тільки подумати Керла.

— Ти тут живеш? — спитала незнайомка, навіть не знявши капюшона.

Керла окинула поглядом незвичайне вбрання мандрівниці. Надто яскравий червоний плащ, зелена сорочка, що видніє з-під нього. І штани! Жінку в штанах Керла бачила вперше у житті.

— Не тут, — зніяковіла рознощиця, намагаючись зазирнути незнайомці у вічі. — Мій будинок далі, у житловому кварталі.

Незнайомка помовчала кілька хвилин і запитала:

— А ми де?

— Це портовий квартал, — посміхнулася Керла. — А ти біля шинку. Може, хочеш їсти чи пити? Ми можемо навіть кімнату тобі знайти, якщо треба. І стайня у нас є. Невелика, але є.

Дівчина в плащі знову обернулася, ніби перевіряючи, чи безлюдная за нею дорога.

— Я шукаю жінку на ім'я Аїда. Знаєш таку?

Керла чула сумнів у голосі незнайомки. І навіть розуміла, чому та вагається. Вони перебували у найбільшому місті королівства – у столиці. Жителів тут було стільки, що навіть уявити важко. А вона шукає когось, називаючи просто ім'я.

Але, певне, сьогодні був її вдалий день. Бо Керла кивнула.

— Звичайно знаю. Хто її не знає, — усміхнулася та. — Теж хочеш щоб вона тобі пошепотіла на удачу?

— Пошепотіла? — Співрозмовниця насупилася. Нехай Керла ще й не бачила її обличчя, зате чула здивування.

Рознощиця знизала плечима:

— Багато хто вірить, що вона чаклувати вміє. Може, вона двоєдушниця, хто знає.

Керла навіть у темряві ночі побачила, як її несподівана співрозмовниця здригнулася.

"Тож боїться двоєдушників", — вирішила вона.

— Тобі цією дорогою до фонтану. А потім двічі праворуч. Її будинок ти не пропустиш. Такий, триповерховий, — Керла щось зобразила у повітрі руками, — із червоним дахом.

— Керла! Де тебе носить? — невдоволений голос брата пролунав за спиною рознощиці.

Вона здригнулася, обернулася, готова виправдовуватися перед господарем таверни. Цим і справді довелося зайнятися буквально через кілька ударів серця, коли двері відчинилися і на невеликому ганку з'явився огрядний чоловік із короткою чорною борідкою.

— Я тут, — Керла вказала рукою у бік незнайомки, — допомагаю. Зараз повернуся до зали.

— Кому це ти допомагаєш? — пирхнув той.

А Керла обернулася і завмерла.

Невже їй примарилося, що вона зустріла на вулиці столиці дивну дівчину? Задрімала на свіжому повітрі? Так бути такого не може!

Але, як би там не було насправді, ніякої дівчини в червоному плащі і штанях позаду Керли вже не було. Дорога у обидва боки була порожня.

Принаймні ще якийсь час.

Керла вже забула про ту зустріч, продовжуючи розносити напої та їжу, посміхатися відвідувачам і мріяти про те, щоб до свого дня народження заробити ще й на нову сукню з туфлями. Як двері в таверну відчинилися, і на порозі «Західної троянди» з'явилося кілька чоловіків. Майже все в білому та з кулонами королівських воїнів на грудях. І тільки один у простому одязі і такий... блідий, що Керла спішно дістала з-за пазухи вишиту носову хустку і приклала до обличчя.

«Ще не вистачало якусь заразу від них підхопити», — майнула в її голові поспішна думка.

— Хазяїне! — до стійки підійшов один із чоловіків, кинув перед собою мішечок. Той із брязкотом приземлився на поліроване темне дерево. — Плачу за інформацію.

— Яку інформацію, мій пане? — брат Керли накрив мішечок долонею і посміхнувся у всі свої зуби.

— Чи проїжджала тут дівка? Червоний плащ, сиве волосся, чорний кінь. Могла бути і без коня.

Керла сильніше притиснула хустку до обличчя і завмерла, не знаючи, як вчинити. З одного боку, зверталися не до неї. Вона могла й промовчати. Але з іншого… це були люди короля. Якщо вони дізнаються, що якась рознощиця щось знала і не сказала…

— Не бачив таких, — похитав головою брат Керли, не прибираючи руки з мішечка. — Можу у відвідувачів попитати, може, хтось бачив, поки до нас заходив…

— Я бачила! — пискнула Керла і відразу відчула на собі важкий погляд воїна.

— Де бачила? — поквапив її чоловік, а брат тільки здивовано зиркнув на дівчину.

— Проїжджала повз, — махнула рукою рознощиця. — Дорогу питала. А що вона вже наробила? Розбійниця, так? А то я думаю, чогось дівка в штанах! Пристойна жінка ніколи б так не одяглася!

— Куди вона поїхала? — воїн зробив крок до Керли, накриваючи її тінню.

Рознощиця проковтнула в'язку слину, відчуваючи себе мало не такою ж злочинницею, як та, котрій допомогла через незнання.

— Вона питала, як до відьми нашої проїхати. Ну, чули ж ви, мабуть, про Аїду? Ось до неї вона й їхала.

— Ти знаєш, де ця Аїда мешкає? Показала їй дорогу?

— Так… Я ж не знала, що вона — розбійниця. Вибачте…

Людина короля хмикнула, простягла руку і схопила Керлу за плече. Тільки для того, щоб розвернути і штовхнути у бік виходу:

— Поїдеш із нами. Покажеш дорогу.

І тоді Керла пошкодувала, що відкрила рота і сказала правду.

***

Сили закінчувалися. Вона знала, що гін не відставав. Те вовче виття... Ксанта знала, що це Ренрік. Але не розуміла, навіщо він дав зрозуміти, що вони женуться за нею? Щоб налякати? Показати, що їй немає порятунку?

Кінь зупинився біля будинку, який двоєдушниця і справді не змогла би проїхати. Навіть якби не знала, що їй саме сюди треба.

З білого каменю з великими вікнами, похилим дахом із червоної черепиці. Невеликий садок кільцем оточував будинок, ніби захищаючи його від сусідів.

Не боячись зайвих очей, Ксанта відпустила другу душу і поспішила вузькою, викладеною великим каменем, дорогою.

Королівство занурилось у ніч, і ця Аїда, до якої відправила її Ельва, могла вже спати. Могла просто не відчинити двері. Це турбувало двоєдушницю. Як і те, що сад, що оточував будинок, не був наповнений магією. Дівчина не відчувала того потоку сили, що в інших садах, лісах чи луках. Ці рослини були порожні, як і земля, де вони росли.

Доріжка закінчилася кількома сходами та широким різьбленим ганком. На який Ксанта злетіла і забарабанила кулаком у двері.

Вона не бачила кнокера, підвішеного поряд. Навіть уваги не звернула на мідну зміїну голову з кільцем знизу.

Час минав, рука вже нила від ударів по щільній гладкій деревині, а з того боку було так само тихо.

— Аїдо! Відкривай! — закричала Ксанта і відразу озирнулася, сподіваючись, що не побачить на дорозі загін короля. — Відкривай! Я від Ельви! Ти їй винна!

Двоєдушниця завмерла, кусаючи губу, опустила руку.

Будинок продовжував випромінювати тишу. Наче й він був мертвий, як сад, висаджений довкола.

А потім…

— Хто?! — двері відкрилися.

На порозі з'явилася молода дівчина. Чого Ксанта ніяк не чекала. Вона думала, що зустріне її мало не ровісниця Ельви. Але ні.

На порозі стояла дівчина з розпущеним чорним волоссям і насупленими бровами. Округле обличчя, рум'янець на пухких щоках. І ямочка на підборідді, яка стала помітна, після того, як Аїда скривила губи.

— Хто ти така? — зухвало спитала господиня дому.

Чи не господиня? Ксанта чула, що багатії можуть наймати прислугу.

— Я шукаю Аїду, — сказала Ксанта. — Мене сюди відправила Ельва.

— Ельва, значить, — закотила очі та й відійшла вбік, — ну, проходь, раз від ти від Ельви.

Ксанта зробила крок уперед, опинившись у просторому залі, стіни якого прикрашало безліч картин у важких рамах.

— Мене звуть Ксанта, — сказала двоєдушниця. — Ти Аїда, чи це твоя господиня?

За спиною гості пролунав мелодійний сміх. Дівчина, що впустила її, явно потішалася.

— Я і є та, кого тут звати Аїдою, дорогенька. Що ж, розказуй. Чим я можу тобі допомогти?