— Як це втекла?! — Акаен стискав у руках аркуш паперу і кричав на нього. Просто тому що більше не було на кого.

Посильний із цим листом прибув уранці, пошту доставили до кабінету королівського радника. Але конверт потрапив у руки чоловіка лише надвечір.

Агресія накочувала на лорда Деврахе вогняними хвилями, які наростали одна за одною.

Вже не тільки руки тремтіли в нього, а й око починало смикатися, і серце билося так швидко, що цей стукіт луною віддавався у вухах.

«Це дівчисько знову вислизнуло, — подумав він. — Їй хтось допомагає! Їй просто повинен хтось допомагати! Вона може бути їхньою шпигункою!»

Варто було тільки цієї думці дозріти в його розумі, як щось заторохтіло у верхній шухляді столу. Неприємно так, верескливо, ніби хтось дряпав скло.

Радник короля здригнувся від цього звуку, стиснув у руці послання і ступив до столу. За мить у його руках опинилось невелике срібне дзеркальце на довгій ручці.

Такими користувалися його дочка та його коханка. Але саме це дзеркало належало раднику короля.

— Ви давно не давали про себе знати, лорде Деврахе, — голос, що пролунав із дзеркала, здавався спотвореним. Так само скрипучим, як і сигнал про те, що з Акаеном хочуть поговорити.

— Були невідкладні справи, — спокійно відповів чоловік, усе ще стискаючи у руці свідчення чергової поразки.

— Нам дуже хотілося б знати про ваші справи трохи більше, лорде Деврахе, — пролунала нова відповідь із дзеркала, яке не показувало того, хто говорить. Радник короля бачив лише своє власне відображення.

— Обов'язково поділюся з вами своїми думками найближчим часом, — відповів Акаен.

— Будемо цього чекати. А у нас є для вас новини. Нашим шпигунам вдалося дізнатися, що королівство Орієнт виділило надто багато золота на кораблі, що наштовхує нас тільки на одну думку.

— Військовий флот, — прошепотів чоловік.

— Нам не хотілося б у це вірити, запевняю вас. Але все свідчить саме про це. Дейвії варто бути готовою до того, що до зими у Орієнта з'явиться з десяток таких кораблів.

Лорд Деврахе проковтнув в'язку слину.

—  Дякую, що повідомили.

— Ми ж ваші союзники, лорде Деврахе… До речі про кораблі, наші люди мають бути вже недалеко від ваших берегів.

— Я передам з ними ваше золото.

— Передайте з ними й ті відомості, якими володієте, — у голосі, незважаючи на безперервний мерзенний скрип, Акаен почув усмішку.

—  Звичайно.

—  Деактивую артефакт.

Дзеркало в руках королівського радника затихло.

—  Прокляття! —  Чоловік піддався злості, кинув артефакт назад у ящик і закрив його.

Він не знав, як повідомити союзникам, що весь їхній план міг зірватися через одне дівчисько. Тепер лорд Деврахе був просто впевнений, що ця Ксанта шпигунка Орієнта. Інакше з чого такий поспіх із спорудженням військових кораблів? Орієнт дізнався, що Дейвія не готова до війни!

«Треба більше індовіра, — подумав чоловік, не помічаючи, як згризає з вказівного пальця кінчик нігтя, — вони привезуть кілька ящиків… і на скільки цього вистачить? Прокляття!»

Акаена злило те, що він втрачає контроль над ситуацією. Злило, що Орієнт вирішив стати їм ворогом. Хоча про це варто було замислитися ще тоді, коли вони відмовилися продавати індовір Дейвії. Ще тоді Орієнт готувався до захоплення нових територій.

Це точно! У цьому не було жодних сумнівів!

***

— Мені повідомили, що ти не їси вже другий день, — Штефан Торваль ступив у сиру темну камеру і підібгав губи.

Ворт, здавалося, не зрушив з того останнього разу, як викладач відвідував його. Штефан думав, що незабаром після відбуття лорда Деврахе отримає наказ щодо цього двоєдушника. Але минуло вже більше п'яти днів, а про бранця, здавалося, забули.

Молодший двоєдушник ніяк не відреагував на появу гостя та його слова.

Він на соломі, підтягнувши коліна до підборіддя, і подумки лаяв себе всілякими словами.

За те, що так легко попався людям короля, був необережним. За те, що видав усе, що знав про Ксанту. За те, що опинився тут, а не на одній із доріг, яка могла привести його до подруги.

— Ворте, якщо ти перестанеш їсти, тобі перестануть приносити їжу, — Штефан зробив ще одну спробу завести розмову.

Але бранець знову ніяк не відреагував. Зараз він знову згадував той день, через який все стало шкереберть. Через який він опинився тут.

— Ксанту ще не впіймали, — тихо промовив Штефан і розвернувся, готовий піти.

Він сам не знав, навіщо сказав це бранцю. Але дорослому двоєдушнику здалося це правильним.

— Що?

Голос був тихий, охриплий. Ворт нарешті поворухнувся, витягнув перед собою затеклі ноги.

Штефан не відповів. Завмер біля виходу спиною до хлопця. Але, не почувши повторного питання, зробив крок. Двері зачинилися за ним з глухим брязкотом. Замкнули всередині двоєдушника, у якого в душі знову спалахнула надія.

***

— Мені ще раз спитати? — високий темноволосий чоловік нависав над іншим, що сидів зі зв'язаними руками на незручному дерев'яному стільці.

Розмова відбувалася в маєтку барона, який оселився в місті Паят. До нього рідко заїжджали гості. А вже людей самого короля він точно не очікував побачити на своєму порозі.

Навіщо їм знадобилась його гостинність і що за люди зі зв'язаними руками пройшли через ворота, барон так само не знав. Але знав одне — не варто запитувати.

Саме тому він виділив несподіваним відвідувачам північне крило свого маєтку та наказав слугам не заходити туди без потреби.

Тому ніхто не чув того, що відбувалося за зачиненими дверима у північному крилі.

— Можете хоч десяток разів спитати, я вже відповів, — Ітар смикнувся. Мотузки боляче вп'ялися в шкіру кистей, обдираючи її. — Мені більше нема чого вам сказати.

—  Нема чого? — з глузуванням промовив той, відступив на крок і посміхнувся.

Глашатай бродячого цирку і так чудово встиг розгледіти обличчя того, хто підпалив намет, і взяв всю трупу в полон. Тому просто відвернувся, не ризикуючи провокувати його.

— Вам нема чого сказати про те, що ви вкривали втікачку?! — чоловік короля нервував. Він не впіймав ту, за ким послали його загін. Не міг отримати відповіді від артистів цирка. І знав, що за це його по голівці не погладять.

— Звідки нам було знати, що вона втікача? — щиро здивувався Ітар. — Так, ми знали, що вона двоєдушниця. Таких, як вона, буває, виганяють із сіл. Ми їм допомагаємо. Це що порушує якісь закони?

І тут Ітар мав рацію. «Бродяги» не порушували законів королівства. І це злило посланця. Йому треба було знайти винних, щоб таким не зробили його самого та його людей.

— І тому хтось із ваших кричав їй «біжи»? — вчепився за останній аргумент той, хто вів допит. — Тікати від людей короля? Коли вам було передано наказ корони?

— Послухайте, — Ітар нахилився вперед, — ми всі були всередині намету, який ви, до речі, спалили. Бачили лише двох хлопчаків, які дивно поводилися. Щось кричали, розмахували руками… Звісно, ми всі були здивовані та готові захищатися. Можливо, вони розбійники. А може щось прийняли і вирішили скоїти дурість…

— Вони застосували магію, — пирхнув той. — Ви не могли не збагнути, що вони двоєдушники.

— Так, — знову погодився Ітар, відкрито дивлячись на чоловіка. — Але як ми могли повірити їхнім словам? Два двоєдушники приходять, хитаються наче п’яні, творять магію і кажуть, що підкоряються короні. Та коли це двоєдушники їй підкорялися? Ми ж всі знаємо, що вони не підкорюються їй!

І знову факти, які чоловікові зовсім не хотілося чути. Він не зміг ні за що зачепитися. Не зміг ні від кого з трупи почути правду. Справжню правду, а не те, що вони масово йому розповідали.

Дівчина зі світлою косою твердила щось про головний біль. І що вона взагалі не розуміє, що відбувається. Чоловік на зріст з двох допитуючих просто знизував плечима і казав, що всі вони сім'я, а сім'ю він готовий захищати від будь-чого. Рудий хлопчина лише похмуро дивився на нього з-під густих брів, а стара нудотно посміхалася і на всі запитання пропонувала погадати, щоб повідомити чоловікові його майбутнє.

— Вивести! — гаркнув чоловік розчарованим тоном.

— Коли ми можемо продовжити нашу подорож? — скинув брову Ітар, вставши зі стільця самостійно. — Ми вже маємо домовленості з деякими містами. Вони чекають на нас до терміну.

Двері до зали, в якій проходили всі допити, відчинилися. Але замість двох помічників, у чиї обов'язки входило виконувати всі доручення командира, всередину зробив крок один із тих двоєдушників, яких їм у супровід нав'язав Акаен Деврахе.

— Я знаю, куди вона поїхала, — без вітання і жодних пояснень промовив юнак.

Він і справді хитався, виглядав нездоровим.

«Я теж вирішив би, що це якийсь жарт чи напад розбійників», — майнула думка у капітана загону.

Але він швидко відігнав її від себе.

— Як? Сліди копит знайшов? Ми всі бачили, в яку сторону вона поїхала. А ось яку попрямувала…

— Не забувай, я двоєдушник, — пирхнув той, глянув у бік Ітара. — Не сумнівайся в моїх словах. Залиш тут кількох людей з моїм братом і бранцями, і споряджуй погоню. Поки вона ще не встигла далеко втекти.

Капітан поперхнувся повітрям. Він звик отримувати накази лише від кількох людей. І якийсь молодий двоєдушник не був одним із них.

***

Ксанта мчала вперед на спині своєї другої душі. Десь там, за спиною, залишився палаючий намет у центрі Паята. Саме там залишилися і ті, хто зміг знайти місце в її очерствілому серці.

Вона покинула їх. Залишила одних проти двох двоєдушників та королівського загону.

Вона втекла.

Розгризаючи нижню губу до крові, дівчина притискалася до шиї коня і ненавиділа себе.

Вона мала сили, щоб дати відсіч братам. Можливо, їх вистачило б на те, щоб розібратися з людьми короля. Вона могла зробити щось, щоб «Бродяги» не були втягнуті в це.

Могла ж?

Ксанта продовжувала притискатися до шиї коня і дивитись на світ тільки його очима.

Дівчина не уявляла, що їй робити далі. Її знову позбавили безпечного місця. І тільки почуте від Ельви хоч трохи підбадьорювало двоєдушницю.

«Хто така ця Аїда? Чим вона зможе мені допомогти?» — запитувала себе двоєдушниця.

«Як мені шукати її у величезній столиці?» — майнула така думка.

«Та де хоч один покажчик? В якому боці проклята столиця?» — починала панікувати вона, намагаючись задушити пориви провини, яка так само душила її саму.

Вона почала втрачати зв'язок зі своєю другою душею ближче до обіду. Вони так само мчали по тракту, піднімаючи клуби пилу. Але з кожною миттю Ксанта все гірше могла бачити очима тварини, все менше відчувала щільність боків стегнами.

Їй довелося зістрибнути на землю та відпустити другу душу. До столиці ще було пристойно. А ось до першого вказівника, який їй попався, кілька кроків.

— Вейтус, — прочитала вона вголос.

Двоєдушниця знала, в який бік треба рухатися. Але сил на це вона не мала.

Зійшовши з дороги, вона пройшла зеленим луком, вдихаючи аромат квітучих рослин. І сіла просто на землю.

Магія вирувала тут. Їй потрібно небагато часу. Зовсім трохи…

Замружившись, дівчина вдихнула на повні груди і дозволила собі забути про все. Ненадовго. Поки магія не вбереться в неї, як вода в губку.

Вовче виття вона почула, коли розслабилася настільки, що будь-який випадковий свідок вирішив би, що дівчина спить.

Ксанта підірвалася, озирнулася.

Жодних звірів і близько не було. Але вона майже відразу ж покликала свою другу душу і опинилася верхи.

Двоєдушниця чудово пам'ятала той день, коли Ренрік зміг покликати свою. І ця душа набула форми великого білого вовка.