Глядачів було менше, ніж зазвичай. Ельва мала рацію, коли казала, що це місто невелике. Але, незважаючи на все, Ксанта нервувала. Та що там! Вона по-справжньому боялася, відчуваючи, як тремтять коліна. Розуміючи, що час невблаганно біжить уперед. І до її номера, який мав завершувати виступ бродячого цирку, залишається зовсім трохи.

Ось завершився танець Татії. А ось уже Дерік повертається за лаштунки невеликого намету. Перерва зовсім коротка, Ельва тільки встигає погадати кільком глядачам. А Пташка готується вразити всіх своїми трюками.

Сьогодні було ухвалено рішення не перенапружувати Ксанту. Тому номер Малівики був звичайним, без канатів, що рвалися стрілами. Без падінь із величезної висоти, які закінчувалися чудовим порятунком.

Сьогодні особливим номером програми мала стати Ксанта.

— Пані та панове, дозвольте представити нашу нову артистку! Ви перші, хто побачить її! Ви перші, хто зможе насолодитись її виступом! — голос Ітара долинав до двоєдушниці ніби звідкись здалеку. Наче їх не розділяла якась тонка тканинна стіна. — Наша Приборкувачка!

Натовп вибухнув криками.

— Щасти, — прошепотіла Пташка, опинившись чомусь за спиною Ксанти.

Хоча дівчина була впевнена, що номер тієї ще не добіг кінця. Адже вона не могла пропустити його, правда? Не могла не помітити?

Переляканий погляд вона кинула за спину і знайшла їм Деріка. Саме Деріка, який дивився прямо на Ксанту та посміхався. Він просто кивнув їй. І від цього на душі у нової артистки стало якось спокійніше.

«Як ж лячно, Дволикий!» — подумала вона, а потім на мить заплющила очі і зробила крок вперед.

Вона не бачила людей, які зібралися біля дерев'яної огорожі. Не бачила рівно до того моменту, поки слідом за нею на арену не зробив крок величезний чорний кінь.

«Скільки ж тут людей?» — думала дівчина, відчуваючи, як серце б'ється десь під горлом. Як пітніють долоні. А з голови вивітрюється взагалі все, окрім паніки.

Якщо вона зараз втратить контроль, то душа коня розчиниться у повітрі.

Їй не можна цього допустити. Ніяк не можна.

Тому що…

«Тесса, поглянь на мене. Думаю, ти була б рада, відсвяткуй ми наш день народження саме так».

Посмішка з'явилася на губах двоєдушниці. А страх зник.

Для неї це зайняло надто багато часу. А ось для натовпу — кілька миттєвостей.

Люди не помітили невпевненості чи страху. Вони не помітили нічого з того, що могло би зіпсувати виступ. Вони бачили перед собою тільки дівчину у чорних вузьких штанях та м'яких коричневих чобітках. У темно-зеленій сорочці з широкими рукавами, перетягнутими шнурками в кількох місцях. І у червоному плащі з каптуром. А ще масці. Темно-червоній масці.

Незважаючи на те, що кольори для вбрання обирала Ніль, а не Ксанта, в ньому поєдналися два кольори — два улюблені кольори сестер: червоний і зелений.

— Почнемо, — прошепотіла Ксанта і посміхнулася.

Вона не просто бачила погляди юрби, вона їх відчувала. Вони опалювали шкіру, пропалювали тканину одягу. І ніби впивалися в саме серце.

Кінь тим часом повільно зробив перше коло вздовж огорожі, обдаючи тих, що зібралися легким вітерцем.

У руці Ксанти був затиснутий шкіряний батіг із роздвоєним язичком. Просто атрибут, на якому наполяг Ітар. Тому що так було б зрозуміліше глядачам.

Помах. Свист. Клацання.

І кінь пришвидшується, ніби злякавшись. Здійснює ще одне коло по арені.

Помах. Свист. Клацання.

Кінь розвертається і біжить прямо на Ксанту, ніби маючи намір її збити. Дівчина робить крок убік і змахує батогом.

Вона мовчить. Не вимовляє жодного слова. А кінь розвертається і встає дибки, розсікаючи копитами повітря. Так близько від жіночого обличчя пролітають копита, що натовп ахає, але Приборкувачка і бровою не веде.

Вона змахує батогом ще раз. Клацає їм у повітрі.

І кінь встає на чотири ноги, а з-під стелі на товстих канатах спускається кілька металевих кілець. Вони хитаються, виглядають ненадійно. Але кінь слухається наступного удару батогом. Принаймні саме так думає натовп.

Кінь розвертається, оббігає арену і стрибає у перше кільце. Потім наступне. На арену майже непомітно вискакує один із помічників, у його руці смолоскип. Він підносить його до найближчого кільця. Простого, металевого. І воно спалахує по контурі полум'ям.

Ксанта стоїть у центрі арени, стиснувши зуби. Полум'я несправжнє. Воно магічне, тільки здається гарячим і існуючим.

А кінь уже стрибає в це кільце, збиває боками вогонь, який міг би обпекти тварину. Будь це полум'я справжнім. Будь кінь справжнім.

Зітхання та оплески сиплються на нову артистку. Вона лише схиляє голову і знову клацає в повітрі батогом. Кінь зупиняється поруч, лягає на живіт перед Приборкувачкою, підгинаючи ноги. Ксанта залазить на спину і погойдується, коли тварина встає.

Погляди сконцентровані на них. На ній.

— Ще раз! — це перше і єдине, що вона вимовляє за свій виступ досить голосно, щоби почули глядачі. Кінь дає ще одне коло по арені, за яке Ксанта випрямляється і встає та випростовується на спині коня.

Малівіка намагалася пояснити двоєдушниці, як балансувати та втриматися на коні. Але Ксанта користується магією. Вона стоїть на спині коня, що біжить, майже не погойдуючись. А потім просто робить крок уперед, переступаючи кільце, охоплене вогнем.

Магічна ілюзія торкається її шкіри прохолодою. А натовп вибухає криками та оплесками.

Але дівчина не відчуває того, про що казав їй Дерік.

Це не схоже на перше купання у річці. Або перший поцілунок.

Це схоже лише на обман.

Суцільний. Обман.

Вона кланяється, йде разом з конем за лаштунки. А за спиною досі шумить натовп, вражений виступом Приборкувачки.

Ось тільки у самої Приборкувачки в душі зяє порожнеча, а в очах скупчуються сльози.

***

Штефан Торваль зачекався двох учнів, які мали з'явитися до заходу сонця у внутрішній двір. Але сонце вже наполовину зникло за обрієм, небо забарвилося в рожеві тони, вітер став холоднішим, а він, як і раніше, залишався єдиним двоєдушником на задньому дворі.

Почекавши ще кілька хвилин, дорослий двоєдушник розвернувся і попрямував до темної вежі. Погане передчуття підняло голову в його душі. Адже тими учнями, на яких він чекав, були Ренрік і Лей.

"Могло статися лихо", — думав чоловік, прискорюючи крок.

Він не хотів припускати думки, що індовір так швидко зміг занапастити молодого хлопця. Але було б безглуздо заперечувати ту шкоду, яку міг завдати цей еліксир. Штефан знав, про що говорить, і тому з кожним ударом серця його крок тільки прискорювався.

Ренріка він знайшов у їдальні. Незважаючи на те, що час вечері минув, той продовжував сидіти за столом і гіпнотизувати поглядом порожню тарілку.

Лей також був тут. Він стояв над братом і щось намагався йому сказати. Але той не реагував.

— Що тут відбувається? — Штефан сповістив про себе голосним питанням.

Він здивувався, що наглядач, приставлений до хлопчиків, залишив цих двох тут після закінчення відведеного на їжу часу. Але не це було головним питанням, яке турбувало двоєдушника.

Тепер він виразно бачив, що і Лей піддався індовіру. Можливо, не безпосередньо. Можливо, через зв'язок із братом. Тому що виглядав він краще за Ренріка. Але неприродна блідість і синці під очима натякали на те, що і з ним не все добре.

— Штефан, — Лей повернувся до викладача. — Перепрошую, ми запізнилися на заняття.

— Нам уже не потрібні ці заняття, — пирхнув Ренрік, так і не піднявши очей. — Завтра ми їдемо. Я тобі вже сказав.

— Але ж навчання не закінчено…

Здається, це було продовженням тієї самої суперечки, за якою застав їх Штефан. Викладач нічого не сказав, чекаючи, чим закінчиться братська розмова. Але вона обірвалась на тому, що Ренрік нарешті поворухнувся і підвівся.

— Збирайся, Лей. Або я вирушу без тебе. І добре, що ти тут, Штефане. Мені потрібен індовір.

— Ти вчора взяв у мене два флакони.

— Взяв, — Ренрік не одразу знайшов поглядом обличчя вчителя. А коли нарешті нашарив його в просторі, вп'явся в нього поглядом, сповненим презирства. — І він уже скінчився. Можеш переказати короні, що мені для виконання їхнього завдання потрібно дуже багато індовіра. Ксанта небезпечна. Хоча, кому я це розповідаю? Ти ж і сам про все знаєш, зраднику.

Штефан упіймав себе на тому, що похитнувся вперед. І встиг зупинитись. Тому що кулак уже летів в обличчя хлопчику. Костяшки торкнулися блідої щоки, але тільки торкнулися. Удару не сталося.

А Ренрік тільки мерзотно посміхнувся, скосивши очі на руку, що застигла біля нього:

— Що? Битимеш учнів?

І засміявся.

Штефан опустив руку і небезпечно звузив очі. Він міг би прочитати хлопцю лекцію. Знову сказати щось повчальне. Спробувати обдурити його.

Але Ренрік мав рацію. Штефан був зрадником.

І дорослий двоєдушник це сам розумів. Тому що спочатку він зрадив брата, потім корону, а потім Ксанту. Ця низка зрад не закінчувалася, а лише збільшувалася.

І якщо бути йому зрадником, то до кінця. Адже так можна хоч якось виправити ситуацію.

— Добре, — голос Штефана пролунав рівно. — Індовір я тобі дам, бо так наказала корона. Ходімо зі мною. Якщо завтра ти вирушаєш на пошуки Ксанти, то вранці не буде часу.

У погляді Ренріка промайнула недовіра.

Мить тому ця людина збиралася вдарити його. А тепер казав таким спокійним голосом. І погоджувався на всі його умови.

Щось тут було не так. Щось…

Важлива думка покинула двоєдушника, варто йому було подумати про індовіра, який ось-ось мав опинитися в нього. І він ступив від столу до Штефана, не помітивши навіть того, що штовхнув брата плечем. І той похитнувся, мало не впавши.

За кілька хвилин вони вдвох опинились у кабінеті Штефана. Обидва мовчали, поки Штефан не відкрив шухляду столу і не дістав... десять флаконів. Все, що мав.

Один за одним пляшки були поставлені на стільницю перед Ренріком. І з кожним новим вмістилищем зілля очі молодшого двоєдушника починали блищати все сильніше.

— Ти віддаєш мені все? — здивування пробило собі дорогу, виплеснулось запитанням.

— Тобі потрібна сила, щоб знайти і повернути Ксанту короні. Хіба ні? — байдужим тоном поцікавився Штефан, а куточок його рота сіпнувся.

Так завжди було, коли він брехав. Обличчя видавало його, хай старший двоєдушник про це й не підозрював.

— Так…

Здається, учень хотів щось сказати. Але його погляд заволокло туманом, варто було тільки знову зиркнути на кількість індовіра, виставленого перед ним.

Так, Штефан був зрадником у житті. Він зраджував усіх і завжди, нехай і не хотів робити цього.

Тепер настав той перший раз, коли він свідомо пішов на зраду. Коли спланував її.

Ренрік мав залежність від індовіра. Він не втримається, вип'є більше за необхідне. Так, індовір надасть йому сил. Багато сил. Але водночас спробує вбити. І чим більше індовіра він увіллє собі в горлянку, тим вищий шанс, що на пошуки Ксанти він вирушити не зможе.

***

— Був радий допомогти, — світловолосий хлопець зі шрамом на обличчі схилив голову перед купцем і прийняв у нього з рук мішечок із мідними монетами.

За розвантаження товарів платили небагато, але це вже було хоч щось. За десять днів шляху Ворт вже кілька разів заробляв на їжу та ночівлю. І навіть щось вдавалося відкласти.

Він ішов уперед, надовго не затримуючись у містах та селах. Часто засідав у тавернах з вечора до пізньої ночі, хоча брав собі тільки кухоль розбавленого пива і більше слухав, ніж пив.

Якщо не можна ні в кого безпосередньо почати розпитувати про двоєдушницю, він слухатиме. Знаючи Ксанту, вона не стане ховатися і десь довго відсиджуватися. Хоч би що трапилося, вона не така. Вона не зламається.

Навіть після смерті Тесси.

А значить, десь щось промайне про зухвале темноволосе дівчисько. І він цю новину не проґавить.

Того вечора Ворт теж дістався місцевої невеликої таверни, що називалась «П'яний Вабіт». Хто такий цей Вабіт, Ворт не знав. Та й його це мало цікавило.

Заплативши кілька мідяків за те, що тут називали елем, він зайняв стіл у кутку, запхав свої речі в курному мішку під стіл і зосередився на галасі.

Ось у тому кутку один чоловік скаржився на дружину. В іншому шумно щось святкувала невелика компанія молодих чоловіків.

За інших обставин Ворт спокійно міг би стати одним із них. Але життя склалося інакше. І зараз майже дорослий двоєдушник лише кидав погляди на тих, хто своїм сміхом та криками міг заглушити справді важливі новини.

— Ну й відмітелила ж тебе дружина, — зітхав чоловік за сусіднім столом, поглядаючи на похмурого товариша по чарці.

— А що тут робить такий красень? — поряд зі стійкою зупинилася невисока жінка в досить відвертому вбранні і пристала до одного з відвідувачів.

— Завтра поїду, — хвалився купець із другого кінця зали. — Кажуть, у Південному Туаті можна придбати спеції. А потім до Північного моря поїду. Там кораблі з іншого материка. Раптом вдасться з ними угоду укласти.

Остання почута фраза привернула увагу Ворта.

Північне море. Море, яке можуть перетнути ті, з ким Дейвія може вступити у війну.

Двоєдушник напружився і зробив ще один ковток із кухля.

— А тебе як звати, красеню? — Жінка зупинилася поруч із Вортом, окинувши його поглядом з-під напівопущених вій.

— Ні, — коротко озвався двоєдушник, глянувши на ту, що торгувала своїм тілом.

Одного разу він через незнання вже заговорив з однією з таких жінок. Думав, що зможе дізнатися в неї хоч щось важливе. Та й увага для двоєдушника, який ніколи не залишав своє село, виявилася чимось новим. Йому стало цікаво, у що це може вилитися.

Тепер він знав про цей світ більше. І тому відразу вирішив позбутися тієї, хто не зможе дати йому необхідне.

— І ти туди ж, — пирхнула жінка. — І що нині чоловікам потрібне?!

— А що, той біля стійки тебе теж прогнав? — не втримався Ворт, відпиваючи з кухля і кривлячись від кислоти, що прокотилася язиком.

— Він надто захоплений малюванням, — закотила очі та. — І наляканий так, що мені самій йому платити доведеться.

А потім розвернулась і попрямувала до галасливої компанії, похитуючи стегнами. Ворт провів її поглядом, зітхнув і покосився у бік стійки, за якою сидів перший, що відмовив повії.

Ворт сам не знав, що його смикнуло. Але він підвівся, захопив кухоль і підійшов до стійки.

— Повторити? — звернувся до нього шинкар. А потім глянув на практично повний кухоль і скривився.

— Що ти малюєш? — Ворт звернувся до чоловіка у віці, який здригнувся від звучання голосу за спиною.

Він зиркнув на двоєдушника, прикриваючи рукою жовтий лист. Потім видихнув і дав поглянути.

На листку вимальовувалась лякаюча чорна вежа. Вона височіла над деревами, виведеними тонкими чорними лініями. Вона впивалася шпилями у небо.

— Місце проживання привидів, — прошепотів той. — Як побачив, щоночі мені сниться. Поки не вип'ю, не можу її з голови викинути.

— Там справді є привиди? — здивувався Ворт, дивлячись, як чоловік постукує шматочком вугіллям по стільниці.

— Не знаю. Можливо, — знизав той плечима. — Я її тільки мигцем бачив. Кажуть, вона раніше занедбана була. А потім якісь шуми звідти лунали. І близько ж людей не підпускають. Мабуть, і справді щось страшне там завелося. 

Ворт насупився. Він уже встиг подумати, що дарма завів цю розмову. Але все ж таки запитав.

— А хто не підпускає?

— То ці, королівські воїни, — буркнув митець. — Вони, звісно, без емблем там стоять. Але хтось ще може собі дозволити таких людей, якщо не корона.

Двоєдушник мало не подавився повітрям.

Це було зачіпкою. Доброю такою зачіпкою. Безлюдна раніше вежа, яка тепер була заселена. Воїни корони поруч. Скільки шансів, що це саме місце, куди забрали Ксанту з Тессою.

— А де вона знаходиться? — ніби ненароком поцікавився Ворт, а руки, що стискають кухоль, затремтіли.

***

— Ти якась сумна, — Дерік підсів до Ксанти, яка відійшла від вогнища і влаштувалася майже біля самих дерев.

Вже пізня ніч опустилася на королівство, але ще ніхто не спав. Усі артисти були на емоціях після минулого виступу. Ділилися враженнями, сміялися. І тільки двоєдушниця сумувала.

— Це не було схоже на те, що ти описував, — сказала Ксанта, не глянувши на Фокусника.

Вона й сама хотіла поговорити з ним після виступу. Хотіла нарешті закрити всі питання, послухатися поради Ельви. Але те, яким розпачом накрило її після виступу… все зіпсувало.

— Тобі не сподобалося? — обережно спитав Дерік.

Він продовжував ставитися до неї як до коштовної вази. І це дратувало двоєдушницю. Вона могла впоратися зі своїми емоціями. Можливо, не зрозуміти їх. Але прийняти. Тому що вони були частиною її самої.

— Ні. Це було суцільним обманом. Я не заслужила їхнього захоплення та оплесків. Кінь несправжній. Полум'я теж. Все брехня.

— Але ж і я не з кільця хустки дістаю, — спробував підбадьорити її хлопець. Усміхнувся. — Багато з нашої вистави обман. Це нормально.

— У Татії, Гловара, Малівики, Ніль… ні, — Ксанта труснула головою. — Вони мають неймовірні навички. А я…

— Ти чудова, — тихо промовив Фокусник, глянувши на дівчину. — Нехай ти й обдурила їхні очі. Але серця не змогла б. Їм сподобалося, що ти показала. Ти закохала їх у себе. Хіба не заради цього ти хотіла виступити?

В останньому питанні Ксанта вловила докір. Але вирішила не реагувати. Вона сама розуміла, що чинить імпульсивно. Приймає дивні рішення. Сама собі суперечить. Але нічого з цим не могла вдіяти. Вона все ще мала емоції. І після усього, що з нею трапилось, то було дарунком долі.

— Я хотіла з тобою поговорити, — наважилася двоєдушниця, але не знайшла у собі сил подивитися на Фокусника. — Ти тоді… сказав мені дещо… І я… я злякалася.

Дерік завмер, боячись порушити момент. Боячись ляпнути щось таке, що злякає цю дівчину ще більше. А вона замовкла, чекала, що хлопець щось скаже. Зможе підтримати цю розмову і допоможе їй виговоритись.

Вони обоє мовчали. Довго. Так довго, що розмова могла померти, так і не народившись.

— Ти ще боїшся? — тихо спитав хлопець, розуміючи, що втрачає нагоду почути правду.

— Так, — зізналася Ксанта. — І не розумію, як тобі могла сподобатися така, як я.

— Яка така? — Дерік присунувся до неї. — Ти неймовірна дівчина, Ксанто. Ти смілива, зухвала, чуттєва. Ти…

— Двоєдушниця! — обірвала його вона. І різко обернулася, дивлячись хлопцеві в очі. — Я двоєдушниця, Деріку. Хіба це для тебе нічого не означає?

Він насупився, не розуміючи, що вона хоче від нього почути.

— Так, ти двоєдушниця, — підтвердив він і так відомий факт. — Хіба це має щось змінювати? Має перешкодити тому, що я до тебе відчуваю?

Тепер Ксанта насупилась, вдивляючись в обличчя навпроти. Намагаючись прочитати в ньому щось таке, що могло б дати відповіді на її запитання. Але хоч би скільки намагалася, вона нічого не могла прочитати.

— Так, — тільки й видихнула вона. — Я інша. Ти маєш боятися того, ким я є. Це має тебе відштовхувати.

Дерік усміхнувся, нарешті розуміючи, що турбувало її душу.

— А це мене не лякає. Я не боюся того, що ти двоєдушниця.

— Тобі байдуже?

— Ні, мені не може бути байдуже, хто ти, — похитав головою хлопець. — Бо то ти. Це частина тебе. І мене це не відштовхує.

Вона все ще не розуміла, як таке взагалі можливо. Але прийняла. Так само, як чинила зі своїми емоціями.

І посміхнулася.

— Гаразд.

— Я можу взяти тебе за руку? — обережно спитав Фокусник, боячись злякати дівчину.

Вона хмикнула і сама поклала долоню на його руку.

Дерік не зміг би пояснити, що вона намагалася зараз продемонструвати. Але це було й не потрібне. Він обережно стиснув жіночу долоню у своїй, щасливо посміхнувся. Просто насолоджуючись моментом, який вони створили собі самі.