Того дня ранок у вежі почався рано. Настільки рано колись прокидались тільки ті двоєдушники, хто не зміг розбудити свою другу душу. Але того дня прокинулись усі. Сніданок вже чекав їх на столах, а заняття перенесли на вечір.

А все тому, що широкими дорогами до вежі вже котила непримітна темна карета без емблем та гербів. Тягли її дві сухорляві темні кобили, які навіть не здогадувались, кого саме везуть.

Двоєдушників, які навчаються в таємній академії, вивели надвір, вишикували в шеренги, наказали опустити очі й чекати.

Скільки саме чекати не знали навіть ті, хто наказував. Серед останніх був і Штефан Торваль, який повернувся до своїх прямих обов'язків кілька днів тому.

Кати корони витрусили з нього все, що могли. Після чого передали чоловіка лікарям, які зробили все можливе, щоб зовні не було помітно, що саме пережив двоєдушник.

І зараз Штефан стояв поруч зі своїми учнями, які були впевнені, що їхній учитель просто хворів. Однак відчував себе він так само, як Ренрік, що стояв неподалік.

Останній був блідим, обзавівся глибокими синцями під очима і жадібним блиском у них. Штефан знав цей погляд — Ренрік знайшов індовір. І викладач навіть знав де. Адже коли він повернувся, його кабінет взломали, а шухліди столу висмикнули з коренем.

«З тобою ми ще поговоримо, шмаркач», — подумав Штефан, кинувши ще один погляд на того, кому він не бажав долі, якої і сам якимсь дивом зміг уникнути. Нікому з двоєдушників він не міг побажати такої долі.

А потім попереду пролунало іржання коней, перестук копит, і в ворота в'їхала самотня карета без будь-яких розпізнавальних знаків.

Ворота замкнули, і тільки після цього дверцята карети відчинилися, спустилися невеликі складні сходи, і з середини воза показався огрядний чоловік. Рідке темне волосся, зібране в короткий хвіст на потилиці, невеликі світлі очі і блискуче підборіддя, яке не знало щетини.

Штефан стиснув зуби, дивлячись на лорда Деврахе.

Після радника короля з карети з'явилися двоє чоловіків у темно-синій формі. Вони витягли велику скриню і почали споруджувати з її вмісту щось, що нагадує вівтар для поклоніння.

На невисокий п'єдестал встановили портрет сивого чоловіка, поклали перед картиною корону і завмерли по обидва боки від того, що Штефан назвав себе ілюзією короля.

Чи чекав двоєдушник, що його величність особисто приїде приймати клятви двоєдушників — мабуть, ні. Він більше вірив у те, що дітей вирішать особисто відвезти до королівського двору.

Але прогадав і тут. Ніхто не збирався ризикувати. Замість короля надіслали лише його довірену особу. А клятви двоєдушники приноситимуть портретові короля. Ну, що за цирк?

— Ось і настав той день, на який усі ви так чекали! — пафосно заявив Акаен Деврахе, промокуючи високе блискуче чоло білою хусткою. — День, коли ви можете принести клятву вірності короні.

— Ще дві зими і можемо бути вільними, якщо війна не розпочнеться, — пролунав шепіт збоку Штефана.

Дорослий двоєдушник обернувся і пропалив поглядом хлопця, який ризикнув зараз відкрити рота. Але незважаючи на це, сподівався на такий перебіг подій не менше, ніж зібрані перед вежею двоєдушники.

— Цей день має велике значення! — продовжував сипати словами радник короля. — Цього дня вам дозволено схилити голову перед вашим монархом та дати обіцянку захищати його величність та інтереси корони ціною власного життя… і ціною ваших двох душ!

Штефан упіймав незадоволений погляд радника на собі, але залишився стояти на місці.

— Хто першим схилить голову? — верескливо поцікавився Акаен, не отримавши підтримки від дорослого двоєдушника.

Сам Штефан не присягався короні у своїй вірності. Його змусили бути вірним іншими способами.

А потім перша пара двоєдушників зробила крок вперед.

Здається, лорд Деврахе знітився від цього. Він не звик до того, що двоє людей можуть діяти як один. Він чекав на першого сміливця. А отримав першу пару, яка опустилася навколішки перед портретом короля.

Збентеження Акаена тривало недовго. Він швидко опанував себе і почав вимовляти слова клятви, яку діти повторювали, опустивши очі до землі.

Ритуал почався рано-вранці. І тривав до обіду, поки кожен із двоєдушників, які навчалися у вежі, не вимовили священні слова і не пообіцяли покласти своє життя і душі на благо королівства.

Але навіть після цього радник короля не поїхав. Коли всіх відправили давитися комкуватою сірою кашею, чоловік розгулював коридорами, переконуючись у тому, що всі його вказівки виконуються. І, звичайно, найбільше питань у нього було до Штефана.

— Як проходять індивідуальні заняття?

Радник короля зайняв місце за столом в аудиторії і раз у раз кидав погляди на нові блискучі замки на ящиках столу.

— Все за розкладом, — доповідав двоєдушник.

— Я чекаю доповіді, в якій ви повідомите імена пар, які справляються краще за інших.

— Звичайно.

— А ще я надішлю ящик індовіра. Нехай звикають до підсилювачів.

— Звичайно, — відповів Штефан, насилу стримуючи гримасу огиди.

«Звідки у корони стільки індовіра? — тільки й встигав дивуватися чоловік. — Дейвія не вміє його виробляти».

— А ще…

Вказівки та питання сипалися один за одним, ніби лорд Деврахе не отримував з десяток рапортів, спрямованих йому. Але й це катування закінчилося, Штефану дали спокій, дозволили займатися дорученою йому справою.

Та тільки на цьому все не скінчилося. Як виявилося пізніше. Десь через кілька днів Ренрік сам прийшов до двоєдушника, якого уникав. І сам почав розмову, яку збирався почати Штефан.

— Незабаром до вежі прибуде партія індовіра, — Ренрік затримався після лекції, зупинився біля викладацького столу.

— Добре, що ти про це заговорив. Дивно, як Лей ще не забив на сполох, не прийшов по допомогу. Якщо брат і його не встиг підсадити на індовір. — Я радив би тобі зав'язати з цим. Це непросто, але інакше ти просто помреш молодим, Ренріку.

Двоєдушник не відповів, дивлячись на викладача, тільки хижо посміхнувся. І від цієї посмішки Торвалю стало не по собі.

— Тебе це хвилювати не повинно, — зарозуміло промовив Ренрік. — Корона доручила мені завдання. Мені, а не тобі. Тож, як тільки індовір буде в тебе, я прийду за двома флаконами.

Штефан скрипнув зубами і встав:

— Мені не повідомляли про це. Так що ні про який індовір й мови …

— Напиши Деврахе про це в наступному листі, — процідив крізь зуби Ренрік. — Він тебе, звичайно, по голівці не погладить, як улюбленного песика. Але може пояснити, що за завдання мені дали.

— А сам ти цього, звичайно, не можеш сказати.

Штефан бачив перед собою хлопчисько, що зарвався, що стоїть на межі дорослішання. Хлопчисько, який загрався з небезпечними речами і уявляв себе казна-ким. А насправді був тим, хто заслуговував на потиличник. Тим, кого варто було покарати, поки він не накоїв лиха.

Однак наступні слова, сказані Ренріком, змусили Штефана закляксти.

— Я знайду Ксанту. Адже ти її прогаяв.

***

Від оплесків дзвеніло у вухах, а посмішка оселилася на обличчі двоєдушниці. Пташка та Лучниця кланялися глядачам на великій площі. Арена, споруджена в самому центрі, трохи нахилилася після виступу Гловара, але стовпи з канатом устояли.

— От і добіг кінця виступ цирку «Бродяги», — Ітар змінив дівчат на сцені. — Дякую вам за ваш сміх та овації! Південний Туат, ви завжди нас тепло приймали! Дякую!

Ітар вклонився натовпу. А Ксанта зустрілася поглядом з Малівікою і Ніль, які спустилися по дерев'яних сходах з арени і зробили крок за невеликі споруджені нашвидкуруч куліси.

— Молодець, — усміхнулася Лучниця.

— Я думала, що цього разу не вийде, — нервово видихнула Пташка.

І вона мала рацію. Через незручно розташовані куліси Ксанті довелося докласти більше зусиль. Але вона спромоглась вчасно перенаправляти стріли, які випускала в Малівіку Ніль. І розірвати канат, де балансувала дівчина. Щоб наступної миті підставити невидиму сходинку, від якої та відпружила, схопилася за уривок каната і, зробивши кілька обертів у повітрі, приземлитися поруч із Лучницею.

Глядачі вірили в те, що Пташка лавірує між стрілами з неймовірною грацією. Вірили, що саме стріла рве канат. І що це взагалі не заплановано. Вони лякалися, охали, по-справжньому хвилювались.

А потім видихали, коли акробатка опинялася на землі, і нагороджували акторів такими оваціями, що закладало вуха.

Так, цей удосконалений номер подобався простим людям та міщанам. Але той, для кого його вигадали, все одно заплатив менше обіцяного. Граф, який побачив цей номер першим, здригнувся, а його сусідка охнула і майже знепритомніла.

«Болодягам» вдалося цим номером викликати хоч якісь емоції. І завдяки цьому заробити половину із обіцяної суми. Але перед аристократами Ітар зарікся більше виступати. Нехай і обіцяли вони гори золота, за фактом виходило заробити лише нервовий зрив і кілька десятків сріблом.

— Дякую! До нових зустрічей! — Ітар нарешті розпрощався з натовпом, який улюлюкав і вимагав номер на біс.

— Я вийду, — озвався Дерік, піднімаючи з підлоги кілька яблук, що залишилися після самостійного виступу Ніль. — Ви втомилися.

Малівіка подарувала юнакові вдячну посмішку. А Лучниця сіла просто на землю і витягла перед собою ноги. Вона ніколи не промахувалась, це правда. І кожна її стріла в останньому номері цілила в акробатку. Тільки завдяки реакції та магії двоєдушниці, снаряди не знаходили ціль. Якби не Ксанта, кожен її постріл міг би стати останнім для обох артисток.

Але Ксанта зараз про це не думала, вона крадькома з-за лаштунків спостерігала за тим, як Дерік жонглює яблуками, підморгує дівчатам у перших рядах, широко посміхається, і, здається, навіть не дивиться нагору.

І з кожним виступом цирку двоєдушниця ловила себе на тому, що заздрить іншим. Заздрить тим поглядам, що кидають на них глядачі. Тим оплескам, якими їх обдаровують. Тим вигукам, які вона хотіла б чути і на свою адресу.

Мабуть, саме тоді Ксанта згадала слова, сказані їй Деріком. І вона захотіла спробувати, яка на смак слава.

«Це ризик! — волав її внутрішній голос. — Великий ризик!»

«Все моє життя зараз один суцільний ризик», — відмахувалася від нього двоєдушниця.

Та що там вона любила ризикувати. А зараз… їй навіть не було особливо, що втрачати. Вона вже все втратила, так хто може завадити їй насолодитися тим, чого так прагне її серце.

Саме цю думку вона озвучила увечері після виступу, коли вся трупа зібралася за пізньою вечерею на першому поверсі невеликої таверни. Місто виділило всім по кімнаті і зобов'язало господаря таверни годувати артистів безкоштовно.

Двоєдушниця заговорила про своє бажання, коли тарілки майже спорожніли, а господар таверни залишив їх одних, вирушивши спати.

— Ти хочеш виступити? — перепитав Ітар.

Дерік тільки швидкий погляд у бік Ксанти кинув і відразу відвів його.

— Так. І… я знаю, що можу показати.

— Розкажеш? — поцікавилася Малівіка.

— Краще покажу, — посміхнулася двоєдушниця, дивлячись на акробатку.

А та здригнулася, коли за нею почулося тихе пирхання.

Всі, хто сидів обличчям до Ксанти, різко обернулися, інші ж завмерли на своїх місцях, дивлячись на величезного чорного коня із сумішшю страху та захоплення.

І лише Ельва ніяк не показала своїх емоцій. Її, здавалося, навіть не здивувало те, що Ксанта не впала в транс, покликавши свою другу душу.

— Це воно? Так? — Татія притиснула руки до рота.

— Так, — відповіла Ксанта і тільки потім відкликала другу душу.

Ще не вистачало, щоб хтось чужий помітив коня у будівлі.

— Але… — Гловар дивився на двоєдушницю, — ти не заснула.

— Ні. І тому ніхто з глядачів не зрозуміє, — Ксанта сказала те, що нещодавно чула від Деріка.

— Це треба обміркувати, — постукуючи пальцями по краю столу, озвався Ітар. — Чи є якісь умови?

— Я не хочу показувати обличчя, — кивнула двоєдушниця. — Якщо це можливо.

— Можливо! — Ніль буквально підстрибнула на місці. — Я підготую тобі вбрання для виступу. Я вже бачу його! Ох, воно буде просто чудове! Ітаре, ми можемо в тканинну лавку зайти? Скільки у нас вільних грошей?

Якщо головний і хотів щось заперечити, то, зустрівшись поглядом із лучницею, розгубив весь запас слів.

І начебто всі із захопленням та схваленням прийняли пропозицію двоєдушниці. Начебто всі були готові допомогти. Та тільки наступної миті рипнули ніжки стільця, а Дерік різко підвівся і стрілою вилетів надвір, грюкнувши дверима.

Ксанта підібгала губи, спіймавши на собі кілька поглядів. І теж підвелася. Вона вийшла слідом за Фокусником, гадаючи, куди він міг подітися. Але той не втік у ніч. Він стояв біля стіни таверни, притулившись до неї спиною і закинувши голову до темного, усіяного зірками неба.

— Ти щось хочеш мені сказати? — вороже поцікавилася дівчина.

— Ні.

Дерік навіть не повернувся до неї. І це розлютило двоєдушницю.

— Ні, хочеш, — наполягла вона на своєму. — То говори.

— А що мені тобі сказати? Що ти підставляєшся? — скинув брови він, нарешті глянувши на Ксанту. — Ти ж сама мені сказала, що це твоя біль. Що ти не підеш на це? І що це…

Він не зміг закінчити, але дівчина зрозуміла. «Що це пам'ять про її сестру».

— А ще, якщо вірити Ельві, тебе шукають. Думаєш, вони не зрозуміють? Не знайдуть? «Бродяги» не зможуть виступити проти тих, хто тебе шукає.

— І хто ж мене шукає? — примружившись, вороже запитала Ксанта. Крокнула до Фокусника.

Цю тему вони не обговорювали. Та що там! Після тієї розмови в нічному лісі вони більше не говорили ні про що, окрім інших виступів. Та погоди.

— Хтось дуже серйозний, — дивлячись їй у вічі, промовив Дерік.

І від цього двоєдушницю наче блискавкою вдарило.

— Це тобі Ельва сказала? — пирхнула Ксанта.

— Так.

— І що ще вона тобі сказала?! Чому вона взагалі тобі хоч щось каже?!

— Тому що я її попросив.

Двоєдушниця хитнула головою:

— Навіщо?

— Тому, — він затнувся, — що я хвилююсь за тебе, Ксанто.

— Хвилюєшся? — Вона не збиралася миритися з цією відповіддю. — Чому? Тому що одного разу витирав мені сльози? Я не коштовна ваза, яка може розбитися від будь-якого поштовху, Деріку! Не треба за мене хвилюватися! І я не потребую твого співчуття і твоєї турботи!

Останні слова пролунали хльостко. Жорстко. Вони мали зачепити настільки, щоб відвернути людину. Щоб він припинив поводитися так, як не подобалося двоєдушниці.

— А якщо я нічого не можу з цим вдіяти? — скинув він брову, не відводячи очей. Здавалося, що всі слова, що прозвучали зараз, пройшли повз його вуха. — Якщо ти значиш для мене значно більше, ніж якась ваза?

Вона насупилась, вирішивши, що їй почулося. Але Дерік не став виправляти сказане. Не став тікати ще далі в ніч. Він залишився стояти навпроти, дивлячись їй у вічі. І повторив.

— Ти мені подобаєшся, Ксанто. І я не хочу, щоб із тобою щось трапилося. Я не хочу, щоб тобі було боляче через спонтанне рішення. Не хочу, щоб ти страждала ще більше.

Дівчина закусила губу, відчуваючи, як реальність пливе перед її очима. Так, ніби вона знову поринає в транс, щоб знайти свою другу душу.

— Зі мною нічого не станеться, — її голос пролунав ніби звідкись здалеку. Невпевнено. Розгублено. — А так я зможу хоч якось відплатити «Бродягам». Віддячити за вашу допомогу. А щодо виступу… ти сам сказав, що це як перше купання в річці після зими. Як… перший поцілунок. Як можна від такого відмовитися?

— То ти просто хочеш відчути, як це виступати перед публікою? — легка посмішка розгладила складку, що залягла між рудими бровами. — Гаразд. Давай покажу.

Фокусник ступив до двоєдушниці, торкнувся її щоки кінчиками пальців. Злегка нахилився і торкнувся її губ своїми. Показуючи, із чим їй варто порівнювати свій перший виступ.