— Проходь, — провісниця пропустила Ксанту вперед, прибравши з дороги темно-зелену штору.

Намет, який у перший момент здався двоєдушниці великим, насправді виявився просто величезним. За огородженою ареною було невелике темне приміщення — коридор. А за ним ще одне — просторе світле місце з реквізитом, стійками з одягом і кількома дзеркалами, підвішеними просто на мотузках, які примотали до балок.

Саме звідси лунав гомір. Стояв шум, актори сварилися і сміялися, хтось розташувався на дерев'яних погано збитих ящиках і спішно розправлявся з вечерею, що насипали в неглибокий глиняний посуд.

І все таке яскраве, квітчасте, гучне.

У двоєдушниці навіть запаморочилось у голові.

Вона вже збиралася відступити, але на плече у заспокійливому жесті лягла рука Ельви.

— Злякалася?

— Ні! — обурено озвалась дівчина. Але вигадати виправдання своєї невпевненості не встигла.

На неї звернули увагу.

— Хто це? — довгов'язий хлопчина з копицею рудого волосся, що сидів на ящиках і спішно вечеряв, вказав на двоєдушницю дерев'яною ложкою.

— Мене звуть… — вона забарилася на мить, вирішуючи, чи варто приховати справжнє ім'я і назватися іншим, — Ксанта. І я двоєдушниця.

Останнє вона випалила на одному подиху, боячись, що серце проломить ребра. Визнаватись у такому перед цілим натовпом — дурість. Адже вона зовсім їх не знає. Нікого із них. Що, якщо про її появу доповять короні? І доповять дуже скоро?

Ксанта труснула головою, відганяючи панічні думки.

«Я не збираюся ховатися все життя, — подумала дівчина. — Що б не радив Штефан, я не дрібний шкідник, який збирається ховатися в канавах і піднімати голову тільки в темний час».

І разом з тим вона розуміла, якщо зараз впіймає бодай тінь емоцій, які їй не сподобаються, не залишиться. Втече. Сховається. Нехай тоді доносять, якщо захочуть… Але зараз вона готова ризикнути і дати їм шанс, повіривши на слово ворожці.

У задній частині намету повисла тиша. Ксанта відчула тяжкість поглядів усіх присутніх. Деякі з них косилися на Ельву, що стояла у неї за спиною, а потім знову поверталися до дівчини.

— Раді познайомитись, Ксанто, — тишу порушив задерикуваний чоловічий голос.

Двоєдушниця навіть не одразу зрозуміла, хто це сказав. Просто не змогла поєднати між собою постать Людини-Скелі, з таким юнацьким та дзвінким тембром.

— Проходь, — змахнула тонкою рукою дівчина із зализаним каштановим волоссям.

Двоєдушниця впізнала її тільки за манерою рухатися. Тому що під час виступу хотілося дивитися зовсім не на обличчя. А на плавні рухи, трюки, рух полум'я, що розмазується повітрям. Це була та сама танцівниця зі смолоскипами, яка заворожила натовп своїм номером.

— Для двоєдушників тут завжди знайдеться місце, — підтримав її чоловік, який уже змив грим. І зараз не здавався таким блідим, як на сцені. Але костюм не змінив. І Ксанта визнала в ньому глашатая.

Декілька несміливих кроків, і ось вона вже в оточенні артистів. «Бродяги» посміхалися, навперебій представлялися і сипали питаннями, на які Ксанта просто фізично не встигала відповідати.

— Я Татія, — витончено вклонившись, представилася танцівниця.

— Гловар, — підморгнув Людина-Скеля.

— Малівика, — посміхнулася дівчина із чорними кучерями. Її Ксанта не бачила на сцені і навіть уявити не могла, який талант має нова знайома.

— Дерік, — підняв руку рудоволосий юнак.

— Ітар, — кивнув глашатай.

— Ніль, — до них приєдналася лучниця, яка весь цей час стояла в тіні.

Ксанта крутила головою, намагаючись бодай частково запам'ятати імена. Але вони змішувалися в кашу, і двоєдушниця боялася, що до ранку забуде кого як звуть.

— Ми не будемо питати, чому ти вирішила до нас приєднатися, — крізь гам пробився голос того, кого Ксанта вперто про себе продовжувала називати глашатаєм. Решта затихла і дала можливість Ітару продовжити. — Розкажеш, коли захочеш. Ельва тобі не збрехала, ми вже допомагали двоєдушникам. Всі вони мали свої причини сховатися за вивіскою цирка. Єдина наша умова, Ксанто, на той час, що ти з нами, тобі доведеться стати однією з нас.

— Циркачкой? — скинула брови дівчина. — Я... нічого не вмію.

— Помиляєшся, — Татія, що сиділа поруч на високому ящику, погойдувала у повітрі тонкою ногою. — Якщо ти двоєдушниця, тобі підвладна магія. А це іноді краще, ніж прості трюки.

— Але, якщо я покажу магію, глядачі дізнаються, хто я…

— Показати магію і сказати, що то магія, — дві різні речі, — посміхнувся рудоволосий хлопець. Здається, звали його Дерік. — Ось дивись.

Він зняв з пальця широке мідне кільце, крутнув його між долонями, підкинув, упіймав. Ксанта заворожено стежила за блиском світла на полірованій прикрасі.

Дерік ще раз крутнув кільце, а потім спритним рухом незрозуміло звідки, ніби з самого кільця, витягнув невелику яскраво-синю хустку. Змахнув нею, струснувши в повітрі та продемонстрував усім клаптик тканини.

Двоєдушниця спохмурніла:

— То була не магія.

— Правильно, — хлопчина розтяг губи в задоволеній усмішці. — Та хіба тобі не здалося, що  це вона?

Ксанта зрозуміла, чого він хилив. І відповіла на усмішку.

— Що скажеш? — Ітар все ще чекав на відповідь.

"Мабуть, він тут за головного", — подумала Ксанта і закусила губу.

До «Бродяг» вона пішла просто тому, що їй не було більше куди йти. Тому що була така можливість. Але після досить теплого прийому, за яким двоєдушниця не відчула каверзи, було складно прийняти рішення.

Так, не тільки вона виграє від їхньої домовленості. Ітар відразу позначив, що і їм буде вигідно, якщо двоєдушниця до них приєднається. Але це було щиро. Набагато більше підозр у Ксанти викликала б зовсім інша поведінка.

І вона вирішила ризикнути.

— Згодна. Але так, щоб ніхто, крім вас, не довідався про те, хто я.

Ітар усміхнувся, кивнув і простяг двоєдушниці руку для потиску, не помічаючи, що дівчина навіть не розуміє, що від неї хочуть у цей момент:

— Ласкаво просимо до «Бродяг», Ксанто. До нової сім'ї.

***

Гладкий чоловік сидів за письмовим столом у просторому кабінеті. Незважаючи на те, що за вікнами клубочилася нічна темрява, в приміщенні було занадто світло: був розведений камін, горіли свічки в десятках канделябрів.

І причина тому була дуже суттєвою — чоловік працював з паперами. Підписував документи, читав повідомлення та листи. Він мав багато роботи, яка не терпіла зволікань.

І одним із найнезвичайніших питань він займався саме зараз.

Донесення прочитане мить назад, лежало в розгорнутому сувії на столі. І вимагало вжити заходів негайно.

Акаен Деврахе примружився, перечитуючи повідомлення ще раз. Просто для того, щоб переконатись у відсутності помилки. Але жодної помилки просто не могло бути. Кістки у тому похованні належали лише одній дівчині.

Або Штефан Торваль окремо поховав останки двоєдушниць, що не мало ніякого сенсу, або, що більш ймовірно, він збрехав. І друга двоєдушниця вижила.

Таке траплялося. Дуже рідко. Але траплялося.

І такий екземпляр справді міг зацікавити корону. Ось тільки для початку це дівчисько потрібно розшукати, адже з вежі вона зникла. Мабуть, також не без втручання Штефана. Так, її потрібно розшукати, а вже потім приймати рішення, виходячи з того, наскільки вона може бути небезпечна.

— Усунути чи продовжити тренувати? — примружившись, сам у себе запитав радник короля.

Але рішення не знайшлося так легко.

Тож поки що розшукати. Головне, зробити це швидше за ворожих шпигунів. Або вся операція буде провалена лише через те, що відомості про тренування двоєдушників дійдуть до супротивника раніше, ніж ця зброя буде готова до використання.

Потрібно поспішати.

На дзвоник, що стояв на краю столу, приземлився вказівний палець. Приглушений дзвін пролунав по той бік дверей. І вже за кілька хвилин вона відчинилася, а в кабінет зробили кроки двоє чоловіків у зеленій формі.

— Штефан Торваль зробив крок у бік зради, — сказав Акаен, глянувши на тих, хто з'явився. — Треба нагадати йому.

Більше нічого не довелося говорити, наказ був зрозумілий. Чоловіки вклонилися та поспішили виконувати доручення.

А вже на світанку викладач-двоєдушник відчув наслідки цього наказу на собі. Він прокинувся не від співу птахів за вікном, не від того, що перші промені сонця ковзають по обличчю. О ні. Він прокинувся від палючого болю, що прокотився по тілу.

Зашипівши, Штефан розплющив очі і завмер від жаху, відчуваючи, як біль змією сплітає свої кільця навколо його серця. І стискає його. Повільно, наче насолоджуючись. Кільце за кільцем. Підвищуючи рівень болю.

— Анкель, — пробурмотів він, буквально впавши з ліжка і замруживши від нової хвилі болю.

Не треба бути генієм, щоб скласти усі складові та зрозуміти картину.

Він мав рацію. Його випередили люди короля. Незважаючи на пряме доручення, яке віддали йому особисто. І вже донесли про те, що загинула лише одна двоєдушниця. І тепер… тепер через ослаблий зв'язок вони викликають його. І якщо біль такої сили, то його братові зараз у сто разів гірше. Якщо не у тисячу.

***

— Якщо не за виступи, то як? — Ксанта пристала з розпитуваннями до рудоволосого хлопця, допомагаючи збиратися в дорогу.

Речі з намету, що належав місту, вже були зібрані в коробки та винесені. Сюда підігнали кілька критих возів. Коні, запряжені в них, невдоволено косилися на галасливі вулиці, від яких їх відокремлював лише намет. Але господарі не звертали на тварин уваги, завантажували коробки, розмовляли, посміхалися.

«Бродяги» залишали Ошаур, щоб вирушити в дорогу, шукати нових пригод та місць для нових виступів.

— Нам зазвичай платить місто, — спокійно пояснив Дерік, забираючи у Ксанти коробку, під вагою якої вона похитнулася. — Дає місце та золото за виступ.

— А ви лише у великих містах виступаєте? — спитала двоєдушниця, підтягуючи до воза наступну коробку.

— Не тільки, — замість довгов'язкого хлопця відгукнулася Ніль, що проходить повз. Вона здула з чола світле пасмо і продовжила: — Але тоді складніше зібрати глядачів. І отримати від них плату також.

— Так, — підтримав її Дерік. — Тому виступ у містах найкращий вихід. Але не завжди виходить.

— І як давно ви востаннє були в Ошаурі?

Ксанта нічого не могла вдіяти із собою і продовжувала ставити запитання за запитанням. Їй було незрозуміло, за якими правилами та законами існує бродячий цирк. І якщо їй доведеться подорожувати з ними хоча б якийсь час, двоєдушниці хотілося дізнатися якомога більше.

— Полізай у віз, — усміхнувся Дерік, подавши дівчині руку, щоб допомогти. — Відповім на всі твої питання, але коли вже вирушимо. Добре?

Вона кивнула і з усмішкою подивилася на руку помічника. Закинула ногу на борт воза і пірнула всередину. Дівчина не бачила, як рудоволосий хлопець усміхнувся і похитав головою у відповідь на дії Ксанти.