Ксанта сама не зрозуміла, як вирвалася з не особливо міцної хватки провісниці і кинулася до виходу. Вона не знала, куди біжить, знала лише від чого — від правди.

Правди, яка заскочила її зненацька. Заскочила в найгірший момент — у момент, коли вона проживала день на згадку про сестру. Жила для неї, а не для себе.

Думки змішувалися, штовхали її вперед. Якнайдалі від місця, де в ній визнали двоєдушницю. Кудись, де буде безпечно, щоб перевести подих і все обміркувати. Кудись…

— Стривай!

Чужі пальці вчепилися в зап'ястя дівчини.

Несподівано. Різко. Налякавши її до похолоділих кінцівок.

Озираючись, вона очікувала побачити будь-кого. Навіть Штефана, який передумав і вирішив вислужитися перед короною, повернути втікачку назад.

Але за спиною Ксанти стояла та сама провісниця. У чорній сукні, з розпатланим волоссям, захекана. Вона гналася за двоєдушницею зі спритністю, що властива тільки молодим.

— Відпустіть, — прошипіла Ксанта, небезпечно звузивши очі.

— Я хочу допомогти, — задихаючись після бігу, прошепотіла та. Її слова тонули в галасі нічного свята, але двоєдушниця їх почула.

— Мені не потрібна ваша допомога, — дівчина висмикнула руку. — Як ви дізналися…

— Ти не перша, від кого зрікаються в їхньому поселенні, — дивлячись прямо в очі Ксанті, відповіла та. — І ти не перша, кому допомагають «Бродяги». Ми допоможемо тобі, а ти допоможи нам. У бродячому цирку тебе шукати не стануть, хто б тебе не переслідував.

— Ні.

Коротко і різко сказавши це, вона відвернулась і поспішила сховатися у натовпі. Мабуть, тоді Ксанта вперше пошкодувала, що викинула плащ Штефана. Зараз їй дуже хотілося натягнути каптур на голову, щоб сховатися від світу хоча б за допомогою тканини.

***

Штефан стояв біля невисокої яблуні, спостерігаючи за тим, як двоє двоєдушників у віці тринадцяти зим виконують поставлене перед ними завдання.

Індивідуальні заняття між двоєдушниками розпочалися сьогодні. З сьогоднішнього дня перед чоловіком стояло завдання: зміцнити зв'язок між своїми учнями настільки, щоб їхні душі могли працювати разом. Але й послабити настільки, щоб загибель одного не спричинила смерть іншого. Мабуть, короні не припало до душі те, що вони вже втратили двох.

— Тепер закликайте їх, — голос учителя пролунав над заднім двором вежі, де й проходило заняття.

Хлопчаки переглянулись, синхронно сіли на траву спиною до спини та заплющили очі. За мить поряд з одним із них прямо з повітря виник величезний жовтоклювий орел, а поряд з іншим — сірий пес.

— Чудово, — Штефан переконався, що душі повністю прокинулися і зайняли місце на землі. — Ви розумієте мене?

Пес схилив у голову у відповідь на це запитання. А орел змахнув крилами, пускаючи повітря хвилею.

— Ваше завдання: потрапити в те приміщення, та знайти дещо, що потрібно мені, — чоловік вказав на невелику кам'яну прибудову. — Зробити ви це зможете лише разом, поєднавши свої сили. Давайте.

Вчителю залишалося лише спостерігати, як учні утримують другі душі у світі, як управляють ними. І як намагаються зрозуміти, що їм потрібно зробити, щоби виконати завдання.

Але все це було поки що простою дрібницею. Їм ще багато чого доведеться навчитися, перш ніж вони зможуть хоч щось зробити на полі бою або в стані ворога. Їм ще доведеться навчитися розуміти, коли яку душу краще використати. Зрозуміти, як черпати силу для своїх заклинань не лише з природи, а й з інших душ.

І зрозуміти, як перемагати магів, які фактично сильніші за них.

Якщо це, звісно, знадобиться.

Заняття тривало довше, ніж сподівався Штефан. Двоєдушники провозилися з поставленим завданням на годину довше. Але все ж таки впоралися, утримали другі душі, змогли їх контролювати. Орел прослизнув у знайдену дірку в даху, відкрив замок і дав шлях собаці, яка за запахом знайшла потрібний предмет і принесла його вчителю.

— Ви добре впоралися, — промовив чоловік, коли двоєдушники, що сиділи на землі, розплющили очі, а їхні другі іпостасі розчинилися в повітрі. — Я повідомлю про день нашого наступного заняття. А поки що не припиняйте покращувати свої навички.

Розпрощавшись із учнями, Штефан подався до себе. Йому треба було підготуватись до завтрашньої лекції. Декілька днів тому двоєдушники зібрали відомості про те, як можна послабити або, навпаки, посилити зв'язок між їхніми парами. І з завтрашнього дня Штефан мав перейти до практики з цієї теми.

Однак у кімнаті на двоєдушника чекав сюрприз. Лист, на який він не чекав. Остання доповідь він відправив нещодавно, питань щодо неї також не мало бути. Але все ж таки конверт з червоною сургучною печаткою лежав на вузькому письмовому столі.

Двоєдушник зламав ту, витяг складений аркуш паперу і пробіг поглядом по рівних рядках.

У першу мить йому здалося, що він неправильно зрозумів отриманий наказ. Але після повторного прочитання всі сумніви відпали — його підозрювали.

«Корона прагне дослідити помилку, щоб не припуститися її знову. Нам відомо, що саме ви, Штефан Торваль, проводили спалення тіл учениць Ксанти та Тесси. І саме ви займалися похованням їхніх кісток. Ми вимагаємо, щоб ви дістали їх та відправили нашим магам для проведення досліджень».

Ттієї ж ночі він повернувся до місця, де поховав останки. Туди, де під шаром ще пухкої землі мали лежати кістки лише однієї двоєдушниці. Штефан не став тоді шукати тіло, яке можна було видати за Ксанту. Весь його час і прикриття пішло на те, щоб врятувати двоєдушницю, що вижила. І тільки зараз чоловік зрозумів, що помилився.

Помилився, коли не зміг знайти час та сили на приховування її втечі.

А зараз Штефан Торваль запізнився.

Тепер він стояв на тому місці, де закопав кістки Тесси. Ось тільки місце це вже було розкопане. А кістки двоєдушниці зникли.

***

Ксанта перевела подих лише тоді, коли тиша поглинула шум нічних вузьких вуличок. Коли ярмарок залишився далеко позаду, вона склалася навпіл, упершись долонями в коліна, і застигла, намагаючись усвідомити все, що сталося.

«Вона знала, — билося злякане в голові. — Знала, хто я. Просто подивившись на мою долоню».

Весь святковий запал, яким наситилася двоєдушниця, намагаючись вшанувати пам'ять Тесми, вивітрився. Серце злякано билося десь під горлом, а рішення не поспішало приходити.

Їй треба було тікати. Якщо ця жінка знала, хто вона, то й в іншому не помилилася, її переслідують. Чи вже, чи у майбутньому. Штефан міг проговоритись, хтось міг її бачити. Та байдуже, як саме це сталося чи має статися, коли за нею погоня, вона повинна бігти.

І вона побігла.

Зупинилася Ксанта тільки біля заїжджого двору, важко дихаючи, дивилася на сіру стіну. Світло падало надвір тільки з одного вікна на нижньому поверсі.

Відкривши скрипучі двері, дівчина зробила крок усередину. За мить у великому зануреному в темряву залі з'явився і господар — невисокий мужик з першим сріблом на темних скронях.

— А, знову ти, — хмикнув він, побачивши дівчину, яка спала в одній із найдешевших кімнат уже понад десять днів. — Ну що, за скільки днів платити будеш?

— Сьогодні? — у Ксанти послабшали коліна.

Вона зовсім забула, що саме сьогодні збиралася поговорити з господарем та заплатити за кілька днів уперед.

— Ну так, — насупився господар заїжджого двору і витяг з-за пазухи невеликий блокнот. Облизав палець, відкрив свої записи і, примружившись, вчитався у них. — Так, сьогодні в тебе був останній день, дівчисько. Так що?

— Я… а чи можу я заплатити завтра? Увечері?

— Ну, завтра тоді й приходь ночувати, — хмикнув чоловік, прибираючи блокнот.

— А... можна я сьогодні займу кімнату, а заплачу завтра? Ви мене знаєте, я тут не першу ніч.

— А може, й останню, — похитав він головою. — Отак зараз пущу тебе, а ти завтра пропадеш, як вітер у степу. Ні, так не робиться. Або плати зараз, або приходь, коли будуть гроші.

Ксанта могла б зараз розповісти, що її пограбували. Що гроші в неї насправді були. Але не стала, по очах чоловіка бачила, що це марно.

Кивнула і вийшла.

Прохолодний вітер обійняв її за плечі, кинув в обличчя жменю пилюки.

Треба було щось робити. Вирішувати. Вийди за стіни Ошаура вночі не вийде. Ворота міста закриваються. Залишитися тут… і де провести ніч?

Ксанта позіхнула, втома починала тиснути на плечі. Хотілося тепла, ваги ковдри, м'якості хоч якоїсь подушки під щокою.

Але йти двоєдушниці зараз не було куди. Чи… було?

Ця думка майнула в її голові і відразу була відігнана. Ксанта не готова була довіритись тим, хто з такою легкістю розкусив її природу. Чи… все ж таки готова?

У пам'яті з'явилися слова, сказані тією жінкою. Про те, що вона не перша, кого вигнали із селищ. Що вони вже зустрічали інших. Її прийняли не за втікачку, а за вигнаницю. Може, так і варто вчинити? Відіграти цю роль, влитися у групу «Бродяг»?

Ксанта не була певна, що це гарна ідея. Але іншої в неї зараз не було.

Тепер, заспокоївшись, вона була готова хоча б розглянути цю пропозицію. Не прийняти його, ні. Просто спробувати. А завтра вранці, після відпочинку, дівчина вже зможе ухвалити рішення. Зрозуміти, краще їй самій, чи з натовпом незнайомців, здатних хоч трохи допомогти.

До площі вона дісталася досить швидко, але там уже було тихо. Ярмарок якщо ще не закінчився, то добігав кінця. Лоточники збирали товар, містяни розходилися. Ксанта поспішала частково спорожнілими вулицями вперед. Туди, де мав височіти величезний зелений намет без даху.

До місця виступу «Бродяг» двоєдушниця дісталася за кілька довгих миттєвостей. Людей біля нього вже не було, глядачі розійшлися, виступ закінчився.

«Цікаво, ким була та Пташка, про яку говорив глашатай? Співачкою?» — думка промайнула і швидко розчинилася в потоці інших.

Озирнувшись, дівчина не знайшла очима тих, хто виступав перед городянами. І несміливо зробила крок у нутро намету.

Свічки загасили, і зараз у передній частині було темно. Зате звідкись з боку арени лунали приглушені голоси.

І вона остаточно наважилася.

— Агов! — Ксанта зробила крок до поручнів, які нещодавно впивалися їй у ребра. — Є тут хто?

Голоси стихли. Відсунувши убік зелену тканину, на арену зробила крок дівчина з довгими світлим волоссям, що розсипалося по плечах. Вона окинула Ксанту поглядом, а двоєдушниця визнала в ній ту, що так справно володіла луком на своєму виступі.

— Ти загубилася? — циркачка вигнула тонкі брови.

— У якомусь сенсі, — озвалася дівчина. — Я шукаю жінку, вона передбачала майбутнє під час вашого виступу. Вона не назвала свого імені.

— Ельва! — жінка розвернулася. — Ти знову щось погане передбачила?

За мить Ксанта побачила ту, що торкалася шорсткими пальцями її долоні і називала так, як ніхто не мав називати.

Вона зробила крок уперед, підняла на двоєдушницю чіпкий погляд жовтих очей і посміхнулася.

— Може, й погане було пророцтво, Ніль, та тільки правдиве.

Ксанта чекала, що провісниця ще щось скаже. Та та мовчала, дивлячись на дівчину, і чекала, поки та наважиться.

— Я… я готова прийняти вашу пропозицію, — нарешті сказала вона. — Ви сказали, що я не перша. Так?

Та, яку звали Ельвою, посміхнулася і жестом запропонувала Ксанті підійти.

Двоєдушниця, нікого не соромлячись, перекинула ногу через огорожу. І в мить опинилась там, де зазвичай знаходилися лише актори.

— Ходімо, познайомлю тебе з іншими, — запропонувала жінка, ніяк не відреагувавши на запитальний погляд лучниці. — Тобі варто знати, з ким доведеться мандрувати, якщо захочеш до нас приєднатися.

І Ксанта зробила крок, тим самим подолавши одне з перехресть, які передрікала їй у майбутньому Ельва.