Він увійшов у кімнату без вікон мовчки. Відчинив двері ногою, ті з гуркотом відлетіли і вдарилися об кам'яну стіну. Двоє, що стояли біля довгого металевого столу, здригнулися й обернулися.

Вони побачили, як усередину зробив крок Штефан Торваль, а на руках він ніс бездиханне тіло дівчини. Дівчини, волосся якої ніби вкрилося інеєм.

— Ми самі доповімо раднику короля про те, що сталося, — сказав один із двоєдушників, відсуваючи від себе ніж.

Штефан краєм ока відзначив багряні плями на лезі і стиснув зуби.

Це не те, про що вони домовлялися. Вплив мав бути лише магічний.

— Що це? — його голос стебнув батогом.

— Що? — обізвався один із братів, які брали участь в операції.

— Ніж, — сухо вказав Штефан.

— Надійшов наказ, — озвався той із двоєдушників, який досі мовчав. — Ми мали впоратися сьогодні.

— І як? — пирхнув викладач. — Впоралися?

Його трясло від люті, як від морозу.

— Ми доповімо про те, що сталося, — знову заговорив перший. — Вам не доведеться відповідати за втрату бойової одиниці.

— Пішли геть, — прошипів Штефан, відступаючи від дверей.

— Але…

— Геть!

Брати обмінялися спантеличеними поглядами. Все ж таки помилки в їх роботі траплялися, і це не було приводом для такого яскравого прояву емоцій. Особливо з боку такої людини як Штефан Торваль.

— Ви знищите тіла?

Той двоєдушник, який спробував поставити це питання, затнувся, зустрівшись поглядом зі Штефаном. І поспішно пройшов повз, не бажаючи й надалі провокувати буйного викладача.

Металеві двері зачинилися за братами з гучним брязкотом.

Вогники десятка свічок, що зависли в повітрі прямо над столом, який накривало біле простирадло, здригнулися. Але відразу випросталися, коли все в кімнаті завмерло.

Штефан крокнув уперед і повільно перехопив Ксанту за талію. Опустив її ноги, так щоб вони торкнулися підлги, і прошепотів заклинання.

Минуло кілька миттєвостей. Довгих. Огидно довгих, перш ніж її вії здригнулися. Вона шумно втягла ніздрями повітря і похитнулася. Якби не руки вчителя, дівчина впала б.

Вона повільно розплющила очі і відсахнулася.

— Мені шкода, — промовив Штефан.

І тільки ці слова пролунали, як Ксанта відскочила від нього. Не втрималася на ногах і вчепилася пальцями в край металевого столу. Той похитнувся, простирадло сповзло.

— Ні, — прохрипіла дівчина, дивлячись прямо перед собою. Дивлячись в обличчя мертвої сестри. — Ні…

Штефан підібгав губи, навіть не бажаючи навіть уявляти, що вона зараз переживає. Наскільки сильним є той біль, який вона продовжує переносити на своїх тендітних плечах.

Але чоловік не мав часу. 

— Вони думають, що й ти померла, — сказав він, зробивши крок у бік Ксанти.

І завмер, напоровшись на крижаний, сповнений ненависті погляд.

— Ти дав слово, — прошепотіла вона, продовжуючи чіплятись слабкими пальцями за край столу. — Штефане, ти дав слово…

— Дав, — підтвердив він, стійко витримуючи її ненависть. — І не стримав його.

Він не збирався виправдовуватися. Не збирався казати, що надійшов інший наказ. Що корона квапила не лише його. Що не лише він винен у цій смерті.

— Я тебе вб'ю, — пообіцяла Ксанта, дивлячись йому у вічі.

— Добре, — Штефан кивнув. — Але зараз у тебе не вистачить на це сили. Тому слухай: вони не знають, що ти жива. Ти повинна тікати, я допоможу. Якщо залишишся, тебе вб'ють, бо їм потрібні лише пари. А ще… ти таки збудила другу душу.

Його слова звучали для Ксанти, як якийсь спів на незнайомій мові. Вона чула все, але не розуміла сенс. У вухах у двоєдушниці дзвеніло, останні сили вона витрачала на те, щоб встояти на ногах.

— Ти мене чуєш?! — він ступив до ослаблої двоєдушниці, схопив її за плечі і струснув, водночас виплескуючи цілюще заклинання, яке сплетав увесь цей час. — Ксанто, зберись! Тобі треба тікати звідси. Ти це зрозуміла?

— Зрозуміла, — слабо пробурмотіла вона, навіть не глянувши на чоловіка. Вона не могла відвести погляду від Тесси.

Блідої Теси, ніби замерзлої та застиглої. Із знекровленими губами та заплющеними очима. Вона наче просто спала. Але Ксанта знала, що це не так. Вона більше не відчувала їхнього зв'язку. Цей зв'язок був розірваний. Він луснув, коли обірвалося життя однієї з двоєдушниць.

— Чому я жива? — вона спитала це так тихо, що Штефан насилу розібрав її слова.

— Не всі двоєдушники вмирають, коли гине їхній близнюк, — з гіркотою в голосі обізвався чоловік, трохи послабивши хватку на плечах Ксанти. — Ваш зв'язок був не настільки міцний, щоб його розрив убив тебе. Але досить міцний, щоб заподіяти непоправну шкоду.

Ксанта нарешті перевела на нього погляд, і в ньому двоєдушник прочитав німе запитання.

— Немає часу. Сьогодні вночі ти маєш покинути вежу. Я спалю тіло Тесси. Усі думатимуть, що ти була разом із нею. Корона не шукатиме тебе. Не повинна.

— Спали й мене, — пробурмотіла вона, дивлячись на нього байдужим поглядом. — По справжньому.

— Що?

— Я не кину сестру. Я померла разом із нею.

— Ні, — він навис над дівчиною. — Ти жива. І ти ще обіцяла вбити мене, забула?

Вона не відповіла, продовжуючи байдуже дивитись на вчителя.

Штефан збирався її знову струсити, щоб спробувати привести до тями. Але не став, помітивши, як з куточка лівого ока вислизнула сльоза і спішно прокотилася по щоці його учениці.

Її почуття поверталися. Вони не вигоріли. Біль, який перенесла Ксанта, не випалив у ній все до останньої краплі. Хоча міг

— Нащо ти це робиш? — спитала вона, сама вже відчуваючи, що міцніше стоїть на ногах.

— У них мій брат, — промовив Штефан, сам не одразу зрозумівши, що сказав правду.

— Брат? — Ксанта насупилась, уперше виявляючи хоч якусь емоцію. — Ти хочеш, щоб я втекла, бо в них твій брат?

Чоловік здригнувся.

Ксанта запитала його не про причини всіх його дій. А лише про конкретну. І це вибило його зі стану рівноваги. Те, як легко він розкрив усі карти перед ученицею.

— Попрощайся з сестрою, — він повернув Ксанту обличчям до столу. — Більше ти не матимеш такої можливості. Я зроблю все, щоби ти вижила.

Дівчина не звернула уваги на затримку в його словах. Простягла руку і провела кінчиками пальців холодною щокою Тесси. 

Вона не контролювала сльози, які заливали її очі, не контролювала тремтіння, яке било її тіло. Горе тільки починало захльостувати її. Але біль втрати був лише відлунням того жахливого болю, що торкнувся її в момент смерті найріднішої душі.

***

Непроглядна ніч накинулася на світ диким звіром, вітер гнав важкі хмари, які закривали собою і місяць, і зірки. Саме тоді з вежі мали вийти дві постаті, але Ксанта не поспішала залишати кімнату, де провела половину дня.

Вона нерухомо сиділа на стільці, дивлячись лише перед собою. Майже не моргаючи. В одну точку.

І скільки б Штефан не намагався, він не міг привести її до тями.

— Поклич душу, — нарешті здався чоловік, коли час уже спливав. — Нехай знають, що ти втекла. Але тут залишатись небезпечно.

— Коли ти спалиш її тіло? — вона відкрила рота вперше з моменту, коли вчитель таємними коридорами привів дівчину в непримітну комірчину на першому поверсі.

— На світанку. І ні, тебе до цього моменту тут не повинно бути. Ти не розумієш, чи що?

— Ні, — спокійно відповіла вона, так і не відірвавши погляду від точки, яку гіпнотизувала вже кілька годин. — Навіщо мені це життя? Що мені з ним робити? Без Тесси.

Штефан хотів щось сказати, але затнувся. Він хотів підбадьорити двоєдушницю, спробувати дати їй якусь мету. Але згадав себе в момент, коли його брата спіткала жахлива доля. І це він не загинув, просто став заручником. Просто не помер.

— Ти хотіла помститися, — Штефан сам не повірив у те, що сказав це.

— Навіть якщо я тебе уб'ю, що це змінить? — пробурмотіла Ксанта. — Це не поверне її.

— А ти збиралася мстити тільки мені?

За такі слова його позбавили б голови на місці. Але, на щастя, Штефана Торваля в вузькій комірчині не було нікого, крім них двох.

— Хіба я винен у тому, що ви з сестрою опинилися тут? У тому, що тобі треба було збудити другу душу? Невже ти думаєш, що за цим стою я?

— Твій брат у них, га? — вона хмикнула, вперше поворухнувшись. — Ти такий самий заручник, як і всі у цій вежі.

Штефан не відповів.

— Хочеш, щоб я мстилася королю? — нервовий смішок зірвався з губ дівчини. — Я? Ненавчена двоєдушниця, яка втратила свою сестру? Як? Та мене навіть до замку не підпустять.

— Пам'ятаєш, що я тобі сказав, коли подарував водяну троянду?

— Ні… — вона звела погляд і свідомо подивилася на свого вчителя. — Немає нічого неможливого.

Штефан промовчав про те, що присвячувати своє життя помсті — це погана ідея. Та й справді, хіба зможе одна двоєдушниця щось зробити королю? Навряд чи. Але поки що нехай чіпляється за цю думку, якщо вона допоможе їй. Якщо дасть поштовх повернутися до життя.

— Я бачив твою другу душу, Ксанто, — промовив чоловік, утримуючи її увагу на собі, не дозволяючи піти назад і поринути в океан горя, в якому зараз тонула двоєдушниця. — Вона прекрасна. Але вчитися тобі далі доведеться самотужки. Я не зможу втекти, щоб навчати тебе.

— Якщо зараз ти скажеш, що даєш мені слово, — хрипко відповіла вона, провівши рукою по заплутаному волоссю, вкритому павутинням сивини, — я витрачу всі сили на те, щоб це було останнє сказане тобою слово.

— Не стану.

— Добре.

— А тепер ходімо. Мені ще треба непомітно вивести тебе за стіни.

Ксанта зволікала лише кілька миттєвостей, яких вистачило Штефану, щоб засумніватися у правильності своїх дій. А потім встала і обдарувала двоєдушника таким поглядом, що в нього не залишилося жодних сумнівів — вона вже точно стримає своє слово і колись стане причиною його смерті.