— І що тобі відомо?

Ксанта відтягла хлопців до вікна, біля якого чекала Тесса. Сестра спохмурніла, пропустивши початок розмови.

— Що це прокляття насправді існує, — понизивши голос, озвався Ренрік, переводячи погляд із однієї дівчини на іншу. — Я в цьому впевнений.

— І звідки тобі відомо?

Замість нього відповів Лей:

— Наш батько збирав книжки. Колекціонував старовинні сувої. У деяких із них згадувалося це прокляття. І істина про появу двоєдушників.

— Ви або розповідаєте все, або припиняєте залякувати, — буркнула Ксанта, відчуваючи, як її серце вже не просто шалено б'ється, а намагається зламати ребра.

Ренрік озирнувся, щоб переконатися у відсутності зайвих вух, і на межі чутності промовив:

— Немає жодного Дволикого, якого ми вшановуємо щороку. Той, кого назвали Дволиким, був людиною, і це він пробудив прокляття дзеркального місяця. Він провів якийсь ритуал, хотів собі чи то магії, чи довголіття… Знаєте, у сувоях це якось розмито пояснювалося. Але ритуал, до якого він вдався, дав зовсім інший результат. День перетворився на ніч, і зійшов дзеркальний місяць. Такий, як наш, тільки... ще один. У небі їх було видно два. А наступного ранку всі вагітні жінки народили. Раніше строку. Іноді набагато раніше. І народили вони близнюків. Перших двоєдушників.

Ренрік втягнув повітря через ніздрі та притих.

— Звучить… шалено, — пробурмотіла Ксанта.

— Так, шалено, — погодилася з нею Тесса.

— Ви самі звідки про прокляття дізналися? — Запитав Лей.

— Посланець короля обмовився, — знизала плечима одна із сестер.

Брати переглянулися, але нічого на цю тему не сказали. За їхніми спинами пройшов новий викладач. Двоєдушник. Чоловік, якого до цього дня ніхто з дітей ніколи не бачив.

Останнє стало відомо десь за кілька днів, коли всі встигли обговорити появу нового двоєдушника. І стало зрозуміло, що ніхто з учнів не зустрічав цю людину чи його брата у своєму поселенні. І це вселяло ще більше підозри, бо всі двоєдушники від народження до самого кінця жили у своїх громадах. Окрім тих, хто був вигнаний.

Це припущення спливло вже за тиждень після появи Штефана у стінах вежі. А ще за невеликий проміжок часу почали звучати й перші незручні питання, коли діти наважилися їх поставити.

— А де ваш брат? Він теж незабаром приїде? — поцікавилася одна із учениць на занятті.

Викладач, який у цей момент пояснював, як перевіряти землю на наявність у ній необхідної кількості енергії для заклинання, затнувся. Перевів погляд на ученицю, яка подала голос.

— Ні, мій брат не приїде навчати вас. Навчати вас буду тільки я.

— А хіба двоєдушники можуть довго знаходитися далеко один від одного? — пролунало інше запитання. На цей раз від хлопчика, якому було не більше дванадцяти зим.

— З віком цей зв'язок слабшає, якщо його не підтримувати, — Штефан невдоволено насупився. — Ми це ще встигнемо обговорити. Ви поставите всі питання, які вас хвилюють. А зараз дозвольте мені продовжити.

Невдоволення викладача відчувалося шкірою. І діти більше не стали тягнути дику кішку за хвіст.

Ксанта стомлено потерла очі. У неї також були питання, які вона з радістю б поставила дорослому двоєдушнику. Але сили на це не знайшлося. Тепер кожен ранок починався для неї з сірого світанку, тривав вимотуючими заняттями зі Штефаном та іншими учнями, що не пробудили другі душі, і закінчувався виснажливим фізичним тренуванням вже з усіма, хто спав більше за неї.

Далі все було за розкладом: сніданок, робота, навчання та відпочинок. Іноді щось мінялося між собою місцями. Але надвечір усі учні без винятку падали у свої ліжка без сил. Щоб із ранку повторити це коло знову.

І Ксанта знову починала день із зустрічі зі Штефаном. І поки що жодних змін ці заняття не привнесли.

Двоєдушник, який обмовився про те, що учні самі не дозволяють своїм другим душам прокинутися, більше про це не говорив. Він висаджував дітей колом і змушував розповідати про себе. Кожного. Про все. Про сім'ю, братів чи сестер, про дитинство, улюблене заняття, ненависну їжу, найбільший страх.

Ксанта не розуміла, що можуть дати ці розмови. Вони здавались їй марною тратою часу. Та й не лише їй. Тесса, яка дізнавалася про все за сніданком, тільки головою хитала і теж дивувалася методам Штефана.

Все змінилося десь у середині зими. Був безвітряний сірий ранок, Ксанта, як завжди, прокинулася раніше за інших. Разом з нею прокинулося ще кілька дівчат, на яких так само чекала зустріч зі Штефаном. Вони кивнули одна одній, побажавши доброго ранку, захопили речі і навшпиньки попрямували до купальні. І невдовзі вже збігали слизькими гвинтовими сходами вниз, щоб зупинитися біля зачинених дверей в аудиторію.

Діти вже були тут. А ось Штефан спізнювався. Знову.

Викладач з'явився, коли учні вже починали висловлювати невдоволення, загадково посміхнувся їм і відчинив двері.

— Заходьте, займайте свої місця, почнемо.

Ренрік тільки пирхнув. Він уже кілька разів висловлювався щодо того, що йому не вселяють довіри ці розмови. І навіть Ксанту встигав підколювати, що, якби вона вже нарешті поділилася з ними її ідеєю пробудження другої душі, нікому не довелося б вставати так рано.

Ксанта за словом у кишеню не лізла. І нагадувала, що вони з Леєм теж щось придумали. То нехай вдадуться до їхнього задуму, а не її звинувачують.

— Нумо-нумо, — Штефан пройшов уперед, грюкнувши в долоні. Сьогодні на ньому красувалися вузькі чорні штані та яскраво-жовта тепла сорочка навипуск. Серед учнів уже ходили розмови про те, що вчитель вічно спізнюється, бо не може розібрати завали у своєму гардеробі, обираючи вранці одяг. — Бачу, що цей день стане першим днем добрих новин. Ір'я, Шейло, у вас на обличчях все написано. Говоріть.

Дві сестри переглянулись і широко посміхнулися синхронно кивнувши.

Ксанта в першу мить не зрозуміла, чому вони так радіють цього сірого зимового ранку. А потім її наче блискавкою прострелило.

— Чи продемонструєте нам? — дорослий двоєдушник відійшов убік, а дві дівчинки зим восьми від народження зашарілися. Переглянулись. І, взявшись за руки, повільно випустили повітря з легень.

Час потягнувся. Нічого не відбувалося. Але ніхто не смів і звуку видати, боявся злякати.

А потім…

Ксанта придушила зітхання, коли біля ніг однієї з сестер повільно матеріалізувався великий рудий кіт. Він потягнувся, блиснув очима і потерся спиною об ніжку стільця.

У цей момент на колінах іншої сестри з'явилася згорнута у кілька кілець змія. Сріблясто-зеленого кольору. Повільно піднявши плоску голову, змія обвела поглядом усіх присутніх і ліниво заплющила очі.

— Чудово! — Штефан не приховував захоплення. — Ви молодці. І з завтрашнього дня вам не доведеться прокидатися так рано.

Здається, останні його слова втішили дівчат ще сильніше. Звірі, що були відображенням їхніх других душ, розчинилися. Дівчата розплющили очі і розсміялися. Так голосно і заливисто, що Ксанті стало зле. Її накрило жахливим почуттям, яке вона ненавиділа. Почуттям заздрості.

І наступний кілька днів це почуття лише посилювалося. Тому що з кожним новим ранком все більше дітей опинялося серед здатних пробудити другу душу. Методи Штефана працювали. Із цим неможливо було сперечати. Але діяли вони для будь-кого, але тільки не для Ксанти.

До кінця десятого дня на ранкове заняття прийшли тільки вона та Ренрік з Леєм. Їх було лише троє. Троє тих, хто не зміг розбудити другу душу.

Штефан відчував ворожість у поглядах тих, що залишилися, але продовжував усміхатися.

— Ну що ж, вас лишилося всього троє, — сказав він таким тоном, ніби це мало порадувати їх. — Продовжимо?

— Ваші розмови нам не допомагають, — висловив спільну думку Ренрік, поки викладач не продовжив свою натхненну промову. — Можливо, є інші методи?

Дорослий двоєдушник насупився, але кивнув:

— Є, але до них я збирався вдатися пізніше. Час у нас все ж таки є.

— Помиляєтеся, — Ксанта подалася вперед. — Нам треба вчитися керувати своїми душами. Ми втрачаємо час. Чому вони не прокидаються? Ми робимо те саме, що й інші.

Штефан завмер, повільно вдихнув і, дивлячись дівчині в очі, промовив:

— Я не хотів говорити правду при них. Вони надто малі. Але ви вже майже дорослі і повинні правильно зрозуміти те, що я скажу. Ви хворі. І ця хвороба не дозволяє вам розбудити другу душу. Це своєрідний магічний блок. Він може бути поставлений будь чим. Починаючи від переляку в дитинстві та закінчуючи чужим прокляттям.

— І з цим щось можна зробити, так? — скинув брову Лей.

— Можна, — Штефан кивнув, а у хлопців наче камінь з душі впав. — Є один засіб, який може допомогти вам. Він посилює магію. Відкриває більший потенціал. Корона наказала ввести його у ваш раціон, але пізніше. Я можу ризикнути і порушити наказ, але тільки в тому випадку, якщо, —  чоловік понизив голос, перевів погляд з одного учня на іншого, — якщо ніхто про це не дізнається. Це наш секрет на чотирьох.

Лей глянув на брата. Але Ренрік дивився тільки на Ксанту, яка в цей момент боролася сама з собою і кусала нижню губу.

— Так що? — поквапив викладач. — Ризикнемо чи продовжимо обговорювати ваші страхи?

— Ризикнемо.

Ренрік з Леєм переглянулись. Рішення ухвалили не вони. Але були з ним цілком згодні.

— Добре, — Штефан смикнув куточком рота і попрямував до свого столу. Щоб за мить витягнути з ящика невеликий прозорий флакон.

Те, що було налито в нього, нагадувало воду. Звичайну воду. Ось тільки ніяка вода не могла похвалитися тим, що її поверхнею пробігають блакитні блискавки. Наче справжні розряди по небосхилу.

— Що це? — Лей першим порушив тишу.

— Те, про що знати нікому не варто, — сказав Штефан, повертаючись до своїх учнів і витягаючи пробку.

Ксанта могла присягнутися, що в повітрі запахло якоюсь солодкою квіткою і... лимоном? Так, мабуть, саме лимоном. Який колись її мати купувала у заїжджого торговця.

— По одній краплі, — попередив Штефан і впустив із флакона одну краплю прямо на вказівний палець Ренріку.

Хлопець першим спробував еліксир. Засунув палець у рот і на мить заплющив очі. А потім розплющив їх і посміхнувся.