Тесса досі пам'ятала той крик, який видала їхня мати. Пам'ятала сльози в очах батька. В очах людини, яка ніколи не дозволяла собі показувати емоції. І це налякало її більше, ніж все інше. Батьки не стримали емоцій, і тепер вона не могла впоратися зі своїми. Не могла впоратися з почуттями, які захоплювали її і перетворювали на оголену грудку нервів.

Навіть Ксанта, яка мовчки сиділа поруч прямо на підлозі тремтячого воза, не могла допомогти їй своєю присутністю.

Вони були в дорозі вже понад десять днів. Але вони були не одні.

Широким утоптаним трактом їхало з десяток критих возів, які зібрали дітей з усіх сіл двоєдушників. На зупинках та привалах дітям дозволялося вибратися з душного нутра возів, спуститися на землю та вдихнути чисте повітря. Попити води, поїсти та поговорити з такими ж, як вони самі.

У першу зупинку сестри нікуди не вийшли. Тесса так сильно тремтіла, що не могла й на ноги встати. Ксанта залишилася з нею. Але так і не змогла знайти слова підтримки. Тому просто сиділа поруч на засипаній затхлою соломою дерев'яній підлозі воза і тримала сестру за руку. На другій зупинці вони несміливо визирнули і простояли у коней весь час. На третій змогли заговорити зі своїми супутниками.

Усі, хто їхав з їхнього села, були молодші за сестер не менше ніж на п'ять зим. Перелякані діти тулилися один до одного і більше плакали, ніж розмовляли. Посланці короля, які супроводжували кожен свій воз, не поспішали заспокоювати двоєдушників. Навіть не намагалися із ними заговорити.

— Чому ми? — Ксанта звернулася до сестри під час однієї з зупинок.

Вони відійшли від воза і сіли просто в придорожню пилюку. За час подорожі їхні сукні перетворилися на брудні ганчірки, волосся обліпило круглі обличчя.

Ксанта відчувала пильний погляд людини короля, але не відреагувала. Якби цей чоловік хотів щось сказати чи зробити, він би вже давно це зробив. Але поки що він був лише мовчазним спостерігачем. Як і інші люди в білому одязі з кулонами на довгих ланцюжках.

— Я не знаю, — Тесса вже не тремтіла, але й впевнено себе не відчувала. — Вони все молодші за нас.

Ксанта повернула голову, ніби шукаючи підтвердження словами сестри. І та мала рацію. Усі діти, яких тільки могла бачити дівчина, були молодше. Хтось більше, хтось менше. Але це не скасовувало того факту, що вони з сестрою стояли на межі того віку, який призначила корона.

— Це через мене, — прошепотіла та із сестер, яка на недавньому святі першою обрала червоні стрічки. — Старости обрали нас через мене.

— Що ти таке кажеш? — Тесса насупилась, похитала головою. — Яким боком тут ти?

— Я не розбудила другу душу, — одними губами озвалася Ксанта. — Це покарання. Вони вигнали мене. І тебе через мене.

— Дурниці! Нікого не виганяли! Може, це й через тебе, але тільки тому, що ці люди зможуть навчити тебе. І допомогти. Це не вигнання!

Ксанта тільки хмикнула і відвернулася. У неї були свої думки з цього приводу. І вона точно не вірила в те, що корона зможе навчити її бути двоєдушником. Якщо хтось і зможе її навчити, так точно не прості люди, які і про магію нічого до ладу не знають.

Подорож тривала. І незабаром страх змінився на цікавість. Діти, які нещодавно тулилися один до одного і здригалися від будь-якого шурхоту, почали частіше дивитися на інших і навіть посміхатися.

На одній із зупинок Ксанта задрімала, втомившись після безсонної ночі в дорозі, а прокинулася від щебету птахів. Дзвінкого, мелодійного. Птахи співали. Справді співали… А коли дівчина розплющила очі, вона зрозуміла — співала лише одна птаха.

Її сестра сиділа на краю воза, притулившись боком до борту і впустивши голову на груди. Вона була непритомна. А на дівочих колінах сиділа маленька сіра пташка, заливаючись такою дзвінкою піснею, що вуха закладало.

Тесса не просто так звернулася до своєї другої душі. Перед нею стояли двоє дівчат, що прожили не більше п'яти зим від свого народження. Припухлі очі, насуплені брови та червоні плями на щоках. Вони щойно плакали, обидві. Але пісня маленької пташки відволікала тих від горя. Подарувала мить затишку та щастя. Це їм подарувала Тесса.

Ксанта боялася поворухнутися, спостерігаючи за цією неймовірною сценою. Боялася злякати. Прикривши очі, вона й сама прислухалася до дзвінкої пісні крихітної сірої пташки. І відчула полегшення, яке призначалося не для неї. Але й на Ксанту його теж вистачило.

Посмішка з'явилася на її губах, як промінь сонця, що майнув крізь грозові хмари.

«Разом ми з усім впораємось», — подумала тоді дівчина. — «Обов'язково впораємося з усім. Але разом».

Більше Ксанта не сумувала. Не могла собі дозволити засмучуватися, коли її сестра намагалася підбадьорювати дітей, які так само втратили домівки і рідних.

Для них цей світ був чужим. Ніхто з них не повинен був залишити своїх рідних в такому ранньому віці. Але це сталося. І їм треба було триматись разом.

Особливо коли на горизонті з'явилася чорна вежа, що налякала всіх. Висока та товста, як стовбур тисячолітнього дуба. Вона височіла над світом і губилася своєю вершиною в густих білих хмарах, що затягли небосхил.

Діти помітно затихли. Навіть ті, хто зміг повернути собі бадьорість духу та підтримувати інших. А ось посланці корони, навпаки, підбадьорилися. Вони майже закінчили свою подорож. Майже виконали своє завдання.

Коли перший віз зупинився біля підніжжя вежі, першим з козел зістрибнув саме посланець. Усміхнувся, потягся і бадьорим кроком попрямував до воза.

— Приїхали! — саме з цими словами він відрив воза. — Ласкаво просимо до місця, яке стане для вас новою домівкою.

Ксанта визирнула надвір і завмерла, дивлячись на величезну вежу, що губилася в хмарах. Серце дівчини злетіло і забилося десь під горлом. Страх невідомості змусив її знайти долоню сестри, що сиділа поруч, і міцно стиснути її.

Тесса тихенько зітхнула і відповіла на потиск.

***

Нова домівка виявилася темною та лячною. Порожні холодні коридори, безліч гвинтових слизьких сходів і величезні приміщення з високими стелями, під якими клубилася темрява.

У день прибуття дітей зустріли люди, які незабаром їм усім встигнуть набриднути. Вони провели їх усередину вежі, говорячи про якісь перспективи та успіх. Але їх мало хто слухав. Діти тулилися один до одного, злякано озирались і чіплялися за братів та сестер.

Їх усіх нагодували з дороги, показали невеликий внутрішній дворик за високими стінами та повели нескінченними сходами до спалень. Кожній дитині з того дня належало вузьке скрипуче ліжко та невелика тумбочка. На подушках на них чекав новий чистий одяг, а під ліжками знайшлося і взуття.

На подив, видані сестрам сукні ідеально підійшли. Як і черевики на плоскій підошві із грубими шнурками.

А потім їх повели у купальні, розділивши на хлопчиків та дівчаток.

Ксанта погано пам'ятала їхній перший день у вежі. Він ніби стерся з її пам'яті. Зате вона чудово запам'ятала другий.

Той, що почався для всіх двоєдушників з гучного дзвону, що прокотився вежею. У величезну спальню, в яку поселили, здавалося, майже всіх дівчаток, з гуркотом відчинилися двері. І всередину зробила крок повна жінка в світло-сірій сукні.

Вона спиралася на довгу дерев'яну палицю, крокувала повільно, розмірено. Окинувши приміщення чіпким поглядом жовтих очей, вона невдоволено підібгала безкровні губи і спохмурніла.

— Встаємо, нероби! — гаркнула вона, вдаривши палицею об кам'яну підлогу. — Встаємо! Новий день уже розпочався!

Ксанта не спала на момент її появи. Вона не могла знайти собі місця в ліжку з самого світанку. Тесса прокинулася від голосу незнайомки.

— Встаємо! — повторила порушниця спокою і знову вдарила палицею об підлогу. — Настав час знайомитися і починати ваше нове життя!

Дівчата розплющували очі, сповзали з ліжок і тремтіли від того, як холод кусав їх за босі п'яти.

— Моє ім'я Таїлія! — голосно заявила жінка, поправляючи чорне волосся зібране в товсту косу. — І я та, хто доглядатиме вас під час вашого навчання. — Встаємо! Ваш ранок уже почався. Беремо одяг, який люб'язно подарувала вам корона, і йдемо вмиватися. На нас чекає продуктивний день!

І вона не збрехала. Після відвідування купальні на них чекав сніданок у їдальні на першому поверсі, а потім і нові вказівки.

Тесса обрала місце на жорсткій довгій лавці за одним із двадцяти грубо збитих столів і невдоволено дивилась на сіру комкувату кашу, яку всім їм видали як сніданок. Ксанта ж намагалася якнайшвидше проковтнути ложку слизької каші, щоби запити їжу прохолодною колодязною водою.

— Як ти можеш це їсти? — Прошепотіла Тесса, поглянувши на сестру.

— Потрібні сили. Хто знає, що вони ще нам на сьогодні приготували?

— Обіцяли навчати.

— Угу, але я їм не вірю, — пробурмотіла дівчина, заштовхуючись найогиднішим сніданком у її житті.

І трохи пізніше Тесса визнала, що її сестра мала рацію.

Сніданок закінчився черговим гучним дзвоном.

— Відкласти ложки! — гаркнула Таїлія, що стояла неподалік, і супроводила свій наказ стукотом палиці об підлогу. — Відкласти ложки, я сказала! Сніданок закінчено!

Нависаючий над столами хлопчаків худорлявий чоловік теж щось закричав. Він розбудив їх уранці і привів сюди, а тепер мав вести назад.

— Ваше навчання розпочнеться завтра, — сказала Таїлія, крокуючи поміж столами, які зайняли дівчатка. Вона невдоволено ковзала поглядами по тарілках, в яких залишилася каша. Морщила гачкуватий ніс, але говорила лише у справі. — Сьогодні ви пройдете розподіл, треба вирішити, де ви працюватимете наступного місяця.

— Ми будемо працювати? — Тесса поставила це питання набагато голосніше, ніж було потрібно. І її почули.

— Так, дівчинко, будете, — Таїлія повернулася і безпомилково знайшла очима ту, що відкрила рота. — Корона спонсорує ваше проживання та навчання, але й ви маєте зробити свій внесок. З цього дня ви виконуватимете роботу, яка допоможе всім. Отже, чи є охочі працювати наступний місяць на кухні? Чи мені треба кинути жереб?

Ксанта з Тессою обмінялися поглядами, але промовчали. Вже де-де, а на кухні їм точно не місце. Або сніданки стануть ще гіршими, ніж той, який їм дали сьогодні.