— Що відбувається? — Ксанта тулилася до холодної кам'яної стіни. До стіни єдиної будівлі у всьому селі, яка була зведена з каменю.

Тесса на неї шикнула та прислухалася. У вікні над їхніми головами загорілася свічка. Ворт і Лорт сиділи поруч на землі і мовчки дивилися один на одного.

Свято, яке влаштовували щороку, було зіпсоване. Посланець корони вибрав найгірший момент для своєї появи у їхньому селі. І мало того, що він приїхав саме сьогодні, він також змусив старост розігнати всіх по домівках. Тільки багаття залишилося горіти на площі, як нагадування про те, що сьогоднішньої ночі ніхто не мав спати. 

Вони й досі горіли, але їхнього світла не вистачало, щоб вихопити з пітьми четвірку, яка порушила наказ обох старост і зараз переховувалась у темряві біля їхнього будинку.

«Якщо мати зрозуміє, що ми не в ліжках, куди нас загнали, бути біді», — думала Тесса, намагаючись заспокоїти серцебиття.

— Нічого не чути, — пошепки поскаржився Лорт. — Тесса, ти ж пташка?

— Так, — озвалася одна з близнючок і кинула погляд на сестру. Але Ксанта вдала, що її не зачепило це питання. — Думаєш, це гарна ідея?

— Так, бо нам нічого не розкажуть. Ми ще не у віці створення. Давай.

Закусивши губу, Тесса кинула ще один погляд на сестру, а потім повільно видихнула з легенів усе повітря, з'їхала по стіні на землю і заплющила очі. Їй потрібен був час.

Ксанта мовчки розглядала сестру. Сукня задерлася, оголюючи засмаглі колінки. Волосся розсипалося по землі, збираючи сміття та траву. А груди завмерли, не піднімаючись від вдихів. Тому що Тесса не дихала. Тільки вії посмикувалися. І зіниці під опущеними віками методично рухалися, занурюючи двоєдушницю в медитативний транс.

Тесса зверталася до знань, якими поділилися з нею батьки. До навичок, які вона опановувала сама. Дівчина закликала свою другу душу, занурюючи першу — людську — в магічний сон.

Через якийсь час вона перестала відчувати своє тіло. Вирвалась із нього. І глянула на себе збоку.

Переступила з однієї крихітної лапки на іншу і струснула крилами.

Тесса більше не була дівчиною. Вона стала маленькою сірою пташкою, яка з'явилася з повітря і опинилася на грудях дівчини, що лежала.

Пташка повернулася до людей, що завмерли поруч. А потім різко відштовхнулася від тіла Тесси і злетіла до першого поверху. Приземлилася на широке кам'яне підвіконня і зазирнула всередину.

«Не дивно, що нічого не чутно», — подумала вона, переступаючи з лапки на лапку вздовж карниза. — «Тут нікого немає».

Відштовхнувшись, двоєдушниця злетіла ще вище, опустилася на наступне вікно. Потім перелетіла до сусіднього. І ще одного. І там вона почула голоси. Розпізнала їх. І почала розуміти.

Сподіваючись, що її не помітять, пташка завмерла на межі світла і темряви, прислухаючись до слів, які в цьому образі звучали для неї чужорідно. Їй доводилося докладати неймовірних зусиль, щоб розуміти їх сенс. Але вона мала впоратися. Друзі на неї розраховують.

За вікном був практично темний кабінет. Хоча кабінетом складно було назвати кімнату, в якій містився лише вузький письмовий стіл та два стільці з високими спинками. Стільниця, яку вихоплював із мороку вогник самотньої свічки в мідній підставці, виявилася завалена купою паперів, які старости, здавалося, не розбирали цілу вічність.

Світла було настільки мало, що Тесса не змогла розгледіти гостя старост. Проте пташка чудово бачила спину одного з двоєдушників. Хто саме зі старост це був, вона не знала. Обидва чоловіки вже зробили крок у вік споглядання і були власниками великих блискучих лисин і густих білосніжних борід.

— Ви не розумієте важливості питання, — голос посланця короля здався Тессі огидним скрипом старого граба на холодному вітрі.

— Це ви не розумієте, якого дня прибули, — староста, що сидів за столом, говорив тихо. Пташці доводилося буквально вслухатися в кожен звук, щоб зрозуміти, про що той говорить. — Свято Дволикого важливе для всіх двоєдушників. А ви його перервали.

— Корона завдала нам образи, — голос другого старости пролунав звідкись із глибини кімнати. Тесса не бачила чоловіка. Але виразно змогла уявити, як залягла глибока зморшка між білими кущистими бровами. І яким поглядом вп'ялися в непроханого гостя безбарвні очі.

— Образи? — чоловік, що в цей момент перебував у кімнаті, різко встав і розвернувся. Стілець відлетів, з гуркотом впавши на підлогу і практично злякавши крилату шпигунку. — Ви не даєте мені й слова сказати. Це так ви шануєте свого короля та закони королівства? Вам дозволено жити у цих землях. Двоєдушники не платять податей, не відправляють своїх синів у королівську гвардію, не беруть участь у війнах. Ви зайняли позицію миру. І так зараз готові дякувати короні?!

Той староста, що сидів за столом, теж підвівся. І окинув гостя невдоволеним поглядом.

В його очах посланець короля був якимось нетямущим хлопчиськом. У цих біло-золотих одежах, з цим безглуздим чорним кругляшем на довгому ланцюжку. Не відчував чоловік у ньому сили. Жодної сили він не відчував у ньому, навіть моральної.

А коли зіниці старости запульсували, обмацуючи гостя особливим поглядом, то й відповідь знайшлася. Посланець короля боявся. Він буквально тремтів від страху, перебуваючи в поселенні двоєдушників. І в цьому його не можна було звинувачувати. Нехай перші двоєдушники і принесли короні клятву вірності, це було зроблено на взаємовигідних умовах. А зараз щось йшло не за планом.

Опам'ятавшись, посланець підняв гостре підборіддя:

— Скільки байок і казок ви написали за ці століття. Назвали першого двоєдушника своїм богом, іменували його Дволиким. Та тільки корона пам'ятає, що не трапилося нічого, чим вам варто було б пишатися. Тому що ваше походження не що інше, як прокляття. Прокляття дзеркального місяця!

— Геть!

Холодний голос прокотився по кімнаті. Навіть полум'я свічки здригнулося від нього.

— Ні, — тон посланця не поступався. — Я тут за наказом корони. І ви нарешті дасте мені повідомити ту звістку, яку так боїтеся почути.

Тесса буквально притулилася пернатим боком до вікна, намагаючись не проґавити нічого з почутого. Не все вона зараз розуміла, але все запам'ятовувала. Коли вона знову замінить душу, то зрозуміє. І жахнеться від того, що зараз відбувається в будинку старост на другому поверсі.

Староста, що знаходився найближче до вікна, пирхнув і кинув погляд у бік темного неба. Він не помітив пташку, яка причаїлася в кутку. Тессі просто пощастило, що око старого було вже не таке гостре, а голова затуманилася люттю.

— Ви живете на цій землі, — твердо промовив непроханий гість, знову спробувавши почати розмову зі зручного йому боку. — І зараз корона звертається до вас із пропозицією. Нічого не зміниться для поселення. Ви так само продовжуватимете жити тут, засівати поля, вудити рибу в річках та озерах. Ви продовжите жити у мирі та благодаті. А в оплату завтра я поїду звідси не один.

— Не один?

— Саме так. Короні потрібні діти. Як ви там називаєте це? У віці навчання? Із запасом у три-чотири зими до дорослішання. Два десятка дітей. Тобто десять бойових одиниць.

Він замовк, вчасно прикусивши язика. Але навіть Тесса, що перебувала у вигляді дурної пташки, чудово зрозуміла, про що промовчав посланець. Про те, що поодинці вони не зможуть існувати. Отже, не мають ціни.

— І нащо короні наші діти? Та ще й, як ви сказали, у вигляді бойових одиниць?

— Ні!

Старости відгукнулися майже одночасно. У кімнаті стало тихо. А посланець усміхнувся. Йому вдалося посіяти смуту між братами. Викликати таку коротку, але все-таки суперечливість між ними.

— Ваших дітей годуватимуть, одягатимуть та взуватимуть. Вони пройдуть навчання та принесуть особисту клятву короні. Навчатимуть їх як воїнів.

— Воїнів? — пирхнув той, що стояв ближче до вікна. — Навіщо королівству воїни? Ми живемо у мирі вже кілька століть із усіма сусідами!

— З усіма, та не з усіма, — відповів посланець. Він нахилився, підняв стілець, що впав, і поставив його на чотири ніжки. — Я поясню, щоб у вас не склалося хибних суджень. Так, поки що все гаразд. Але корону дуже турбують люди з сусіднього материка. Вперше вони висадилися на наших берегах п'ять зим тому. І ці люди майже всі маги. Не двоєдушники, їхня сила інша. Але вони всі мають магію. Це загроза для благополуччя нашого королівства. Ви не можете це не розуміти. Корона просить не так багато. Адже, якщо загроза не підтвердиться, то й війни не буде. Але країна має бути готовою. Адже хтозна, коли замість торговельного корабля до наших берегів причалить військовий.

— І ви хочете сказати, що корона має намір відбиватися за допомогою двадцяти дітей? — голос одного зі старост пролунав зарозуміло.

Посланець усміхнувся краєм губ і примружився:

— Це не єдине село двоєдушників, до якого корона направила посланця. Таких поселень десятки. І так, короні буде достатньо цих дітей.

— Ви просите…

— Я не прошу. Я передаю слова корони. А слово корони — наказ. І якщо ви не підкоритеся, всі попередні домовленості будуть розірвані. Тоді станеться те, що мало статися давно, а саме — винищення проклятих.

Старости переглянулись, і це вже було відповіддю для посланця. Посмішка розцвіла на його обличчі. Свою місію він виконав.

***

— Що таке прокляття дзеркального місяця? — зляканий шепіт зірвався з дівочих губ.

Тесса повернулася у своє тіло і передала підслухану розмову друзям та сестрі. Четвірка зараз тулилася біля високого частоколу, далеко від більшості будинків та від головної площі.

— Я не знаю, — хитнув головою Ворт.

— Вперше чую, — підтвердив Лорт.

— Війна, — пробурмотіла Ксанта, перебираючи зелені стеблинки трав під пальцями. І видираючи їх із коренем із пухкої землі. — Він так і сказав? Можлива війна?

— Угу, — Тесса кусала нижню губу, не відчуваючи ні болю, ні крові, яка вже стікала в неї по підборідді.

— Але ж це не точно, правда? — Ворт намагався зробити так, щоб його голос звучав упевнено, але вийшло погано. Кашлянувши, хлопець спробував перефразувати. — Ну, це тільки думки. Ніхто поки що ні на кого не напав. Про війну зарано перейматися. Так?

— Вам можна й не перейматися, — пробурмотіла Тесса. — Вам до віку створення менше трьох-чотирьох зим. Вас не заберуть.

Ксанта спіймала зляканий погляд сестри і інстинктивно накрила її долоню своєю. Вони з сестрою підходили під  вимоги корони. І завтра вже стане відома їхня подальша доля. Як і доля решти інших дітей поселення.