— Ти збрехав! — вона бігла за батьком, не в змозі припинити кричати. — Ти! Збрехав!

Хісарія знала, що саме її магія локалізувала — це слово вона почула від Квентіна, полум’я. Саме її сила допомогла Лансу, його матері та іншим мешканцям міста. Це вона зробила. Вона!

Залишки пожежі тушила вже не вона. То робили вогнеборці, та батько. Але початок… 

Перед внутрішнім зором дівчинки досі стояли міщани, які дякували Канкенстіму за допомогу і порятунок. Посміхалися. Бургомістр потиснув руку чоловіку. І так боляче стало від цього Хісарії. Від цієї несправедливості. Адже ніхто не подякував їй. Ніхто! Навіть Ланс! А він мав бачити, як вогонь відступив, відкрив йому шлях! Він мав зрозуміти, що то була не випадковість!

Зараз вона бігла за батьком по курній вулиці. Попереду вже було видно їхній будинок. Більше нікого поблизу з міщан не було, всі зібралися на площі, щоб прибрати згарище. Перевірити, чи всі вцілили. Так, всі були у центрі Хонвілу. І тому Хісарія навіть не намагалася говорити тихіше.

А Канкенстім не відповідав. Він йшов попереду широким кроком. Дивився прямо перед собою і навіть не здригався, коли його дочка знову і знову починала звинувачувати його у брехні.

Може Хісарія і бачила щастя на обличчях містян, може і чула слова подяки, які були адресовані ельфу. Та тільки його більш гострий слух вловлював і інші слова.

— То що, це він нас врятував? — спитала якась жіночка, стоячи за два десятки кроків.

— Сам підпалив, сам і врятував, — відповів їй чоловічий голос, після чого його володар сплюнув собі під ноги.

— Ельфи тільки і вміють, що капостити, — підтримав того третій голос. — Точно він підпалив.

І вони були повсюди. Ці голоси. Лунали то ззаду, то спереду, то з боків. Раз у раз гострих вух торкалися слова, які ніколи б не пролунали йому в обличчя. Принаймні до тих пір, поки він допомагав Хонвілу.

Про все це Хісарія не здогадувалася. І не замовкала.

— Чому?! Чому ти збрехав їм? Це я допомогла місту! Я зупинила вогонь! Ти ж знаєш це! Знаєш!

Він знову не відповів, піднявся на ґанок та відкрив двері. Філарейн чула все з того моменту, як чоловік із донькою звернули на їхню вуличку. Вона чула кожне слово сказане Хісарією. І чекала у вітальні.

Майже пустій вітальні, де була лише хитка дерев’яна шафа без дверцят. Та килим із сухих шурхотливих трав, від якого пахло так духмяно та солодко, що інколи паморочилися у голові.

Канкенстім крокнув у будинок першим, притримав двері, пропускаючи тремтячу від втоми дочку, закрив двері і тільки після цього відкрив рота:

— Тому, що ніхто не має знати, що ти володієш магією.

Хісарія насупилася, дивлячись прямо на батька:

— Але чому? Всі ельфи володіють магією! Всі! Це нормально! Це…

Дівчинка замовкла на півслові, переводячи погляд з мати на батька. І назад. Обидва такі високі. Зі світлим волоссям. Тонкими рисами. Грацією, якій можна лише позаздрити. 

— Мені варто, — прошепотіла вона, згадуючи слова друга і опускаючи погляд, — поговорити з батьками. З батьками…

Обидва ельфи дуже добре розчули те, що вона щойно промовила. Обмінялися поглядами. Філарейн стискала в долонях рушник, який вишивала сьогодні майже весь день. По краю тканини стікала зелена нитка, утворюючи візерунок із листя.

— Всі ельфи володіють магією, — повторила Хісарія, дивлячись собі на руки. — Але ніхто не має знати, що я володію. Бо я… я не ельф.

Це відкриття вдарило її дзвоном по голові. Світ похитнувся і пішов обертом, розколюючись навпіл. Килим під ногами зашурхотів. Бо дівчинка мить тому оступилася і підвернула ногу.

А потім повільно підняла великі зелені очі на батьків і прошепотіла, голос її здригнувся:

— Ви не мої батьки. Бо у ельфів не може народитися людина.

— Листочку, — Філарейн крокнула до дочки, але та відсахнулася, з жахом дивлячись на ельфів.

— Ви мене викрали? — спитала Хісарія, роблячи крок до дверей. — Правда? Ви мене викрали?! Саме тому вас вигнали з Dra’ed Widior! От чому ви маєте тут знаходитися! Серед людей у ворожому світі! Бо ви злодії!

— Доню…

— Я тобі не дочка! — вона не дала Філарейн торкнутися себе, відскочила до дверей. — Хто мої справжні батьки?! В кого ви мене забрали?! Вони мають шукати мене! Мають!..

Хісарія вже не бачила нічого перед собою. Відчувала тільки твердість деревини плечем. І те, як по обличчю водоспадом біжать гарячі сльози.

А всередині… всередині в неї все горіло. Так, наче та пожежа на площі знову зайнялася. Але тепер знищувала не намети, а її — дівчинку, якій брехали все життя.

— Листочку, — Канкенстім присів навпочіпки. — Ми тебе не крали. Люба, давай поговоримо?

— Ні! — вона затрясла головою, намагаючись намацати ручку дверей. — Ні! Ви не мої батьки! Ви не мої…

Двері відчинилися, і Хісарія майже випала на ґанок. Філарейн було кинулась до неї, але Канкенстім перехопив дружину, не дозволивши перешкодити дочці.

Дівчинка похитнулась, зробила ще один крок на вулицю. Не озирнулася і збігла сходами. Світ плив перед очима, горло стягувало спазмами, серце стукало десь під язиком. Але вона нічого не відчувала. Нічого окрім болю. І тому зробила єдине, що могла зробити — побігла.

Канкенстім дав їй час. Дав змогу перетравити відкриття. Зробити для себе якісь висновки. Пережити перший спалах болю. А потім знайшов дочку на узліссі.

Хісарія сиділа просто на траві, саме на тому місці, де зранку намагалася відкрити перехід до світу ельфів. Вона сиділа майже не дихаючи, дивилася на зелені дерева і синє небо.

— Я можу до тебе приєднатися? — ельф зупинився за кілька кроків від дитини.

Дівчинка здригнулася. Вона не почула тихих кроків. Можливо через те, що її серце все ще билося в скаженому темпі. А можливо, бо вона не мала гострого слуху. Такого, який мали всі ельфи.

— Так…

Канкестім тихо підійшов, сів поряд, подивився на дерева звичайного і зовсім не чарівного лісу. Помовчав кілька миттєвостей.

— Ти не так мала дізнатися про це, люба. Ми збиралися тобі розповісти пізніше. Коли ти будеш вже дорослішою.

— Я доросла, — обрубала Хісарія, так і не подивившись на нього. — Я вже майже закінчила школу. Знайшла фах, який зможе мене прогодувати у майбутньому. 

Дівчинка нарешті мазнула поглядом по ельфу. А потім знову повернулась до дерев. Бо вони дарували їй спокій. Такий необхідний зараз спокій.

— Так, ти і справді вже доросла, — посміхнувся Канкенстім. — І тому я хочу вибачитися перед тобою. Ми не хотіли тобі брехати. Але і не знали, як сказати правду.

— Правду про що? — Хісарія сіпнулася, наче силою волі утримуючи себе на місце. — Про те, що викрали мене?!

— Ми тебе не викрадали, Листочку, — похитав ельф головою. — Ми знайшли тебе на ґанку нашого дому дванадцять років тому. У ковдрі. Сплячу. І дуже голодну.

Хісарія затихла, скоса дивлячись на батька. А той продовжував говорити.

— Ми не знаємо, хто і чому там тебе залишив, дитино. Але у той самий момент, як ми з Філарейн побачили тебе, то полюбили. Як власну дочку, — він усміхався так тепло і щиро, що дівчинка проковтнула образливі слова, які так і крутилися на язиці. — Так, ми не рідні твої батьки. І ми не можемо цього змінити, але ми любимо тебе і називаємо дочкою. 

— Але я не ельфійка…

— І що? Через це ти не можеш бути нам дочкою? — Канкенстім подивився на неї. — Це не може завадити нам любити тебе, це не змусить наші серця не боліти за тебе, Листочку.

Хісарія на це нічого не відповіла. Вона хотіла, але всередині ще дуже боліло через те, що цю правду вона дізналася саме так. Дівчинка згадувала те, як Ланс ще давно сказав про те, що вона людина. А вона не повірила. Образилася. Згадувала, як її дражнили у школі. Згадувала всі ті випадки, коли оточуючи намагалися сказати їй правду, а вона вірила тільки своїм батькам. Не справжнім батькам.

— Я хочу знати, хто мої справжні батьки.

Ці слова Хісарія промовила різко, сподіваючись, що зможе ними вколоти ельфа. Завдати хоча б трохи болі. Щоб він зрозумів, через що вона зараз проходить.

— Я спробую дізнатися бодай щось, — замість того відповів Канкенстім. — Та не можу обіцяти, Листочку. Багато часу минуло.

Хісарія підтисла губи, кинула погляд на дерева, над якими злетіли птахи. Помовчала трохи. 

— Але чому тоді я можу закликати магію? — прошепотіла вона. — Якщо я людина… Чому?

— Інколи і люди бувають магами, — тихо відповів чоловік. — Дуже рідко, якщо чесно. Але бувають. Мабуть, це твій випадок.

Хісарія посиділа ще трохи, а потім підвелася. Вона не сказала більше ні слова, рушила додому. Всередині все ще боліло, але вже не так сильно.

«Вони не мої батьки, — думала дівчинка, крокуючи тонкою стежкою, що йшла від лісу, — але вони весь цей час були ними. Були моїми батьками».

— Тату? — вона озирнулась, покликала Канкенстіма, що беззвучно йшов трохи позаду. — Тоді чому ви в світі людей? Через мене?

— І так, і ні, — він нагнав дочку. — Раз на двадцять п’ять років ельфів відправляють на цей час у світ людей. Ми тримаємо бодай якийсь мир та співпрацюємо, незважаючи на деякі наші суперечки. А ще… тільки у світі людей ельфи можуть народити інших ельфів.

Хісарія слухала батька, крокуючи поряд.

— Але ж ви не народили нікого? — спитала вона. — Чому?

Канкенстім прикрив очі:

— Навіть світ людей не гарантує, що у ельфів з’явиться дитина, Листочку. Ми з твоєю мамою не змогли привести у життя іншого ельфа. Проте змогли дати тобі життя та освіту. Дати тепло та любов. Принаймні, мені хочеться у це вірити.

— Змогли, — підтвердила дівчинка. — І… мені шкода, тату.

— Шкода? Чому?

Хісарія ще раз подивилася на ельфа:

— Що ви не змогли народити свою дитину. Та я хочу бути вам дочкою, хоч і не справжньою.

Вона побачила, як чоловік усміхнувся. Як підійшов до неї ближче і присів навпочіпки. І почула перед тим, як опинитися в його обіймах:

— Ти завжди будеш нашою дочкою, Листочку. Самою справжньою. А тепер ходімо втішимо твою маму, бо вона дуже засмутилася.