Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Анна Мінаєва
На краю чарівного гаю

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:

— Люба, так не можна, — Філарейн обіймала себе за плечі, наче намагаючись заспокоїтися. 

Хісарія мовчала. Дивилася на дерев’яну підлогу, яка лакованими дошками покривала коридор другого поверху у ратуші. Поруч із ними були зачинені двері, за якими кілька хвилин тому зник Канкенстім та вчитель дівчинки.

— Хісаріє, ти чуєш мене?

Та вона знову не відповіла матері.

Дівчинка все ще була подумки там — у класі школи, де в неї урвався терпець. Де вона схопилася на ноги та дала волю вогню, який впав невеличким спалахом під ноги Віолі. 

Та незважаючи на лють, незважаючи на бажання змусити замовкнути, полумʼя просто впало на деревʼяну підлогу і з шипінням згасло. Залишило після себе чорну пляму між столами за якими сиділа Віола та Шейн.

І якщо дочка купчини не одразу помітила вогонь, який впав поряд із нею. То Шейн помітив одразу. Схопився на ноги, перевернувши і стіл, і стілець. Верескнув таким тонким голосом, що всі звернули увагу на те, як він зблід і вилупив очі від переляку.

— Вогонь! Вогонь! Пожежа!

Вчитель опинився поряд з Хісарією першим. Та вже тоді ніякого полумʼя більше не існувало. Тільки від чорної плями на підлозі підіймався струмінчик диму. 

— Що тут відбувається? — вчитель поквапився до Шейна, який сидів на підлозі, втиснувшись спиною в стіну, та гикав, продовжуючи витріщатися на те місце, де кілька миттєвостей тому був вогонь.

— Вона! Це вона зробила, — Шейн повільно підняв тремтячу руку, вказуючи пальцем на Хісарію. Потім підняв іншу та торкнувся знівеченої частини обличчя. — Ельфка! Вона!

І тільки тоді вчитель подивився на дівчинку, яка схопилася на ноги першою.

Так вона і опинилася у ратуші. Саме через це.

Хтось збігав по її маму, хтось знайшов у місті батька. А вчитель відвів Хісарію у ратушу.

Проблему мав вирішити бургомістр. Була б це звичайна сварка чи бійка між учнями, вчитель би впорався самостійно. Але звідкілясь взявся вогонь. А Шейн продовжував злякано бурмотіти, що то зробила саме дівчинка, яку виховували ельфи. 

Саме це зараз вчитель розповідав за зачиненими дверима Канкенстіму та Квентіну. І обидва не вірили йому. Перший тому, що не підозрював, про такий магічний потенціал дівчинки. А другий, бо взагалі не знав про той потенціал. 

— Ви самі те бачили? — суворо спитав бургомістр коли чоловік закінчив розповідь

— Ні, не бачив. Шейн здійняв галас, і там був вогонь. Щоправда, не більше ніж від свічки

— І ви впевнені, що то зробила Хісарія? — Він питав у того хто мав наглядати та навчати. Проте дивився зараз тільки на ельфа.

— Я не бачив, — повторив чоловік. — Тільки почув.

— А наскільки чув я, — промовив Квентін, постукуючи пальцями по лакованій стільниці, — цей Шейн разом з Віолою Гельбух тільки і роблять, що знущаються з цієї дівчини. Мій син тому був свідком. Неодноразово. Тому все це більш схоже на нове знущання

— Але Шейн…

— Що? Злякався? — Квентін не дав вчителю договорити. — Чи варто йому вірити, як ви вважаєте? Канкенстіме, а ти що скажеш? Чи могла твоя дочка щось підпалити?

— Ні. Моя дочка не вміє прикликати вогонь. Магія то для ельфів, а не для людей.

Його голос пролунав настільки суворо і впевнено що ні у кого, хто знаходився в кабінеті бургомістра, навіть сумніву не виникло.

— Тоді я не знаю про що нам тут ще можна говорити, — розвів руками Квентін. — На сьогодні, я так розумію, Хісарію заберуть батьки. А завтра, я сподіваюся, ви зможете впоратися з дітлахами, які можуть інколи жорстко шуткувати.

Вчитель нічого більше не сказав, кивнув та вийшов за двері. В коридорі він зустрівся поглядом зі своєю ученицею. Привітався з її матір'ю, опустивши очі донизу, бо вона була ельфійкою, та пройшов повз.

— Листочку, поговори зі мною, — знову заговорила Філарейн коли звуки кроків стихли. Вона чула все, що було сказано в кабінеті бургомістра. Але хотіла почути ще і дочку.

— Поговоримо вже вдома, — саме з цими словами на порозі з'явився Канкенстім. — Ходімо.

У повній тиші вони вийшли з ратуші і рушили додому. Дорогою всі мовчали ніхто і слова не сказав.

Канкенстім йшов попереду майже нічого не помічаючи довкола себе. Він думав про те що їм дуже пощастило, адже Квентін на їхньому боці. Інакше все могло закінчитися набагато гірше

Філарейн навпаки поглядала на місто, яке її оточувало, і кривилася. Брудні вулички, вкриті мертвою бруківкою, дуже рідкісні та худенькі дерева, котрим не вистачає сонця через близькість до високих черепичних дахів, та сморід у повітрі. Смерділо тут просто усім: і потом коней, які щойно провезли вулицею невеличкий екіпаж, і рибою з ринку поблизу, і чиїмось сніданком, і навіть помиями, які хтось собі під вікна вилив

Жінка у той момент зраділа що мешкають вони у найвіддаленішому районі, де мають власний простір та доступ до природи. Вона з глузду б з'їхала, якби довелося жити в одному з цих триповерхових деревʼяних будинків без доступу до власної ділянки землі.

А от Хісарія помічала людей. Вона бачила, як вчитель повільно заходив у двері школи, що знаходилася через дорогу.  Бачила Шейна, якого супроводжувала Віола. Бачила Френка, який визирнув на вулицю після того, як за дверима зник їхній вчитель, і поквапився до ратуші.

— То коли ми повернемося до ельфів? — порушила мовчанку дівчинка, коли всі троє опинилися на ґанку їхнього будинку.

Філарейн першою поквапилася усередину. Незважаючи на те, що стіни будівлі її дратували, на вулицях Хонвіла жінці подобалося ще менше.

Та ніхто не відповів їй. Канкенстім порушив іншу тему, зачинивши двері і зупинившись у вітальні.

— Магія вогню? Це ти зробила, Хісаріє?

— Так, тату, — вона не збрехала, дивилася на батька. 

— Це та магія, яку ми не використовуємо. Ніколи. Вона може зашкодити природі, розумієш?

— Так, тату, — дівчинка опустила погляд, стискаючи кулаки. І тихо додала. — Та ця магія сама прокидається.

— Що ти маєш на увазі? — Канкенстім присів перед дочкою, спіймав погляд. — Тебе ображають інші діти?

І вона спалахнула, як та сама магія вогню:

— Звісно ображають, татку! Адже я ельфійка! Я інша! Вони мене обзивають! Штовхають! Кажуть, що ніяка я не ельфійка, а звичайнісінька людина! Та люди не вміють прикликати магію! І що, що в мене вуха ще не відросли? Які мої роки?!

Чоловік подивився на свою дружину, яка застигла у проході німою тінню. Філарейн бачила докір у рідних сірих очах, зітхнула.

— Люба, я розумію, що тобі важко, — тихо заговорила мама, присідаючи поряд.  — Та не можна використовувати вогонь, як зброю. Це небезпечно. І для тебе, і для інших, і для природи. 

Хісарія насупилася. Вона знала, що не можна завдавати шкоди природі. Треба завжди бути обережною. Треба шанувати її дари. Треба любити. 

— Але ж вогонь то не погано, — невпевнено прошепотіла дівчинка, поглядаючи то на одного, то на іншого ельфа. — Він зігріває. Освітлює. Не лише руйнує.

— Так, не лише, — погодився Канкенстім. — Та здебільшого потужна магія полум’я використовується саме задля знищення. І твій гнів, який підштовхнув тебе начаклувати вогонь, теж спрямований на руйнування. Розумієш?

Хісарія подумала кілька миттєвостей, а потім кивнула. 

Ельфи вже встигли видихнути, коли їх дочка поставила питання, на яке в жодного з них не було відповіді:

— А як тоді мені захищатися? Без магії?

 

***

 

 — Хіс, я вже маю бути у ратуші, — бурмотів Френк, але робив це поки що тихо, і подруга його не чула.

Проте чув Ланс, котрому теж вже час було повертатися до роботи на ринку. Чоловік, до якого він влаштувався у помічники минулого року, мав кілька наметів з овочами та плетеними кошиками, а ще мав поганий характер і не любив запізнень.

Та Ланс все одно не міг відірвати погляду від подруги яка стояла на узліссі за кілька кроків від нього. Їй самій вже час було повертатися до комуни швачок та кравчинь, де дівчинку навчали прясти, шити та вишивати. Чи подобалось їй це? Звісно, ні.

Та минулого року Хісарія так і не знайшла фах, який би її зацікавив, тому і пішла туди, де було місце. Майже єдине місце у всьому місті.

Хісарія тішила себе надією, що треба просто трохи потерпіти. Закінчити людську школу, а задля цього треба фах отримати. Ще один рік. Усього один рік. І вона буде вільна.

Та окрім надій було і те, чим Хісарія планувала пришвидшити своє повернення у Dra’ed Wadior.

Саме тому зараз вона знаходилася на узліссі і намагалася відтворити те, що бачила вже з десяток разів. Магію, за допомогою якої Канкенстім потрапляв до світу ельфів.

— Ти певна, що робиш все правильно? — не витримав Френк.

Вони тут були вже дуже довго. Подруга кілька разів починала своє заклинання з початку, бо збивалася. Або ж з її пальців починали сипатися вогняні іскри.

— Певна, — прошипіла дівчинка крізь стиснуті зуби. 

Ланс не ліз з питаннями та порадами. Він розумів, що нічого не розуміє у магії і тому, задля чого його сюди покликали. 

«Чому ми з Френком тут?» — питав він сам у себе, поглядаючи на подругу і забуваючи, як правильно дихати.

За цей рік Хісарія змінилася. Вона трохи виросла, трохи округлилася. По жіночому так. М’яко. Та самою яскравою зміною було волосся — воно більше не горіло вогнем на сонці. Потемнішало, придбало якийсь такий благородний мідний відтінок. Інколи Ланс помічав той запальний яскраво-рудий блиск у її волоссі. Та то скоріш було вже не правилом, а виключенням з нього.

— Я не розумію, — пробурмотіла дівчинка, відкидаючи з лоба мокре від поту пасмо. — Тато робив все те саме. Чому в мене нічого не виходить?

Вона слідкувала за Канкенстімом впродовж кількох місяців. Підглядала за тим, де і коли він зупиняється, яку магію творить, щоб зі світу людей перейти у світ ельфів. Вона все знала. Все запам’ятала. Але в зараз неї не виходило нічого.

Навіть підтримка друзів, яких вона покликала, щоб не злякатися власної рішучості, не допомагала.

Друзі обмінялися поглядами. Френк здогадувався, у чому криється проблема, як і Ланс. Та незважаючи на те, що вони вважали себе добрими друзями, сказати їй не могли. Чи…

— Хіс, — Ланс крокнув до дівчинки, простягнув руку. — Подивись на мене, будь ласка.

Хісарія озирнулась, спочатку побачила руку друга, а потім підняла погляд догори, зазирнувши в чорні очі.

— Що таке? — вона не звернула уваги на те, як поміж чорних брів пролягла зморшка. Не помітила тривоги, що відбилася на його обличчі. 

— Я здогадуюсь, чому в тебе нічого не виходить, — обережно промовив він, згадавши, що вже казав ці слова півжиття тому. — Та… не мені про це казати. Тобі варто…

Вона сіпнулась і підняла обличчя до неба, по якому пролетіла зграя голосливих пташок:

— Пожежа.

— …поговорити з батьками.

— Що? — Френк, котрий прислухався до Ланса, аж підстрибнув.

— Пожежа! — Хісарія озирнулась до міста, на її обличчі проступила рішучість впереміш зі страхом. — Ринок горить!

— Що?! — Ланс вже забув про те, що казав мить тому. — Там мама!

Він зірвався з місця першим і побіг у бік Хонвілу, який виднівся попереду. За ним, майже не відставая, бігла Хісарія. Френк не був настільки швидким, тому він скоро загубив друзів з поля зору. Та не зупинився. Якщо у місті пожежа, там має бути і його батько — роздаючи накази та контролюючи.

Остання пожежа, яка трапилася кілька років тому, забрала з собою життя кількох містян. Та понівечила з десяток будинків. А через те, що майже весь Хонвіл був побудований з деревини, під загрозою були всі. Просто всі.

Ланс першим вилетів на площу, захекавшись від швидкого бігу. Він зупинився, впершись долонями в стегна і відчув жар, що торкається обличчя.

Полум’я він ще не бачив, та дим вже подразнив ніс, обідрав горло. Варто було хлопцю набрати повітря в легені і звернути на сусідню вулицю…

— Біса драного, — прошепотів він, відчуваючи як всередині все обривається.

Торгова площа палала. Намети купців вже догоряли, люди бігли назустріч Лансу, штовхали його, намагалися забратися якомога далі. Та декілька постатей було видно у вогні, то були найвідчайдушніші торговці, що намагаючись врятувати свій товар. Хтось кричав. Огороджена дерев’яними будинками і крамницями площа дуже швидко перетворювалася на згарище. 

— Мамо, — прошепотів він, не помічаючи, що рядом зупинилася Хісарія. Погляд хлопця був спрямований у бік намету, в якому його мати торгувала яблуками та грибами, зібраними у лісі. Той чорнів у центрі площі, згорівши майже повністю. — Мамо!

— Гей, ви мого батька бачили? — Френк наздогнав їх, важко дихаючи. — Він мав вже направити сюди вогнеборців. Де ж вони?

— Як гадаєш, мама у безпеці? — Ланс не почув друга, поглянув на Хісарію. Вона спромоглася дізнатися про пожежу, може знала і про інше. Приймані, на це сподівався хлопець.

— Я.., — дівчинка спіймала повний надії погляд друга та не змогла закінчити речення.

Вона ніколи не розповідала друзям, як саме дізнається про деякі речі. А вони в неї ніколи не питали, сприймаючи це як щось звичайне. Та зараз Хісарія і гадки не мала, де його матір.

— Дивись! — Френк смикнув Ланса за бік сірої сорочки. — Що вони роблять?

Погляд хлопця був спрямований туди, де вогонь вже поглинув усе, до чого тільки дотягнувся. Кілька наметів завалилися, утворюючи собою велике багаття. Сипалися балки, шматки тканини, іскри. І десь там було кілька людей, яким вогонь перекрив шлях. Вони відступали до дерев’яних триповерхових будинків, на перших поверхах яких знаходились різні крамнички.

— Їм потрібна допомога, — пробурмотів Ланс, намагаючись розгледіти крізь язики полум’я постаті тих, що потрапили у пастку. Він сподівався, не впізнати нікого з них. Сподівався, поки не розгледів квітчату хустку на плечах однієї з них. Таку просту з синіх та білих кольорів, з жовтою латкою. Такою знайомою латкою.

— Мамо…

— Ланс, стій! — Хісарія вчепилась в руку друга в ту саму мить, як він стягнув сорочку та намотав її собі на обличчя.

Та він стряхнув подругу, як якусь комаху, і кинувся просто в бік полум’я, наче по помічаючи жару, що обпалював шкіру та легені. Не відчуваючи смороду. Він бачив тільки власну стареньку матір, якій потрібна була допомога.

— Та щоб тебе! — вигукнула дівчинка, бачачи, як друг біжить поміж палаючими наметами.

— Батьку! — Френк нарешті побачив бургомістра, який квапився у сторону пожежі з десятком вогнеборців. Останні були звичайними мешканцями Хонвіла. В звичайні дні в них була своя справа. Але в такі дні вони кидали все та тягли воду з найближчих криниць, пригиналися під вагою відер. Та не боялися полум’я.

Хісарія тупцювала на місці, слідкуючи поглядом за Лансом, який огинав великі згустки полум’я. Він впевнено просувався уперед, майже опинившись у центрі пожежі.

— Він загине, — прошипіла собі під ніс дівчинка. — Де ж батько?

Вона знала, що Канкенстім допомагає місту магією, коли без цього ніяк не обійтися. Та поряд з Квентіном ельфа не виявилося. Дівчинка не змогла знайти поглядом батька. А потім знову подивилася туди, куди очам було боляче дивитися від жару та яскравості.

Вогнеборці вже починали тушити пожежу. Перші відра вже спустошили, кілька найближчих наметів загасили. Та цього було мало, пожежа все розросталася і облизувала гарячими язиками стіни найближчої дерев’яної будівлі. Ще трохи і запалає місто.

— Де ж ти, тату? — прошепотіла дівчинка, приймаючи рішення.

Вона скористалася тим, що всі були зайняті своїми справами. Що до неї нікому не було діла. І простягла перед собою руки, бачачи лише постать Ланса, який все ще просувався вперед. Та робив це повільно. Невпевнено. Похитуючись.

Хісарія прикликала ту силу, що була в неї з народження. Магія відкликнулася з легкістю, як робила це завжди. Кінчики пальців засвербіли від могутності, яку дівчинка була в змозі використати. Та тільки сьогодні вона збиралася не створювати вогонь, а гасити його.

— Давай же, — прошипіла вона, направляючи силу у бік, до якого вогнеборцям ще треба було дістатися. — Згасай!

Полум’я, на яке вона дивилася, здригнулося. Раз. Другий. Третій. А потім припало до землі, наче притиснуте якоюсь невидимою силою. Розтеклося та увібралося у ґрунт. 

Хісарія посміхнулася маленькій перемозі і перемістила свою увагу туди, де був Ланс. Він майже дістався до людей, яких відгородило полум’я. Взяло у кільце. 

Дівчинка виплеснула сили туди, прибираючи вогонь зі шляху друга. Дозволяючи йому дістатися до інших. А потім вдарила магією по вогню збоку, відкриваючи їм усім шлях до порятунку.

Похитнувшись, Хіс замружилася і сконцентрувалася на іншій ділянці пожежі. Поступово відганяючи її від дерев’яних будинків. Дозволяючи полум’ю доїдати намети та прилавки у центрі площі, та не виходити за її межі. Вона відловлювала полум’я, яке поривалось вирватися з уявного кола, яке утримувала її сила. І поступово допомагала вогнеборцям розправлятися з пожежею.

— Це ти робиш? — Френк зупинився поряд, дивлячись туди, де вогонь згрупувався у центрі ринку, помираючи.

— Ні, це роблю я.

Голос пролунав збоку. Хісарія спочатку не повірила тому, що чує його. А коли озирнулась, побачила батька.

Канкенстім стояв за кілька кроків від дочки, направивши руки у бік пожежі. Його тонкі пальці здригалися від напруги, а по чолу стікав піт.