Додому дівчинка повернулася із заходом сонця. І зустрілася на ґанку з батьком. Канкенстім повертався від бургомістра втомлений і злий. Кожен день, проведений у світі людей, осідав на його душі сірим попелом. Під кінець кожного дня ельфа дратувало майже все.

Але було і сонце у всій цій суцільній темряві. Сонце, задля якого він згоден був знаходитися поряд з людьми, які дякували в очі і шепотіли прокльони за спиною. І з цим сонцем він щойно зустрівся поглядом.

— Ти ще не вдома? — здивувався він, побачивши дочку, яку супроводжували дві людські дитини. А на душі у нього потеплішало.

Канкенстім сподівався, що його дочка знайшла собі гарних людей у друзі. Бо сам знав вже немало покидьків та злочинців. 

— Бувайте, — кинула Хісарія Лансу та Френку і поквапилась до батька. — Привіт, тату.

— Листочку, — пробурмотів ельф, поглянувши ще раз на друзів доньки, — де ви були?

Вона зітхнула, наче розуміла, що зараз отримає догану:

— У лісі.

Канкенстім стримався і відкрив перед дочкою двері. Він збирався сказати все, що думає з цього приводу, вже вдома. Та варто було лише зробити крок у будинок, як всі думки на якийсь момент полишили голови батька та доньки.

Філарейн прикрасила будинок живими квітами, над входом висіла велика гірлянда зі сплетених між собою пролісків, тюльпанів та нарцисів. У повітрі панував запах солодощів та випічки. 

— Як гарно, — прошепотіла дівчинка, скидаючи чобітки, і босоніж поквапилась у глиб будинку. — Мамо?

— Я тут, люба, проходь, — голос пролунав з кухні, на якій було ну дуже мало місця.

Настільки мало, що коли Хісарія зазирнула туди. То побачила лише стіл, уставлений тарілками, де поміж них на великому глиняному блюді височів двоярусний пиріг, вкритий варенням та свіжими ягодами.

Ельфійка ж стояла притиснута стільцем до стіни і намагалася витягти щось з пічки.

— Тобі допомогти?

— Ні, листочку, не треба, — вона поглянула на дочку, посміхнулась. — Перевдягайся, сідай до столу. 

Хісарія щасливо посміхнулась і поквапилась.

Вже невдовзі вони втрьох сиділи на кухні, притискаючись один до одного плечима і їли смачнющий салат, запиваючи його узваром з весінніх ягід та трав. А потім переходили до запечених у трав’яному соусі грибів і поглядали на рум’яний пиріг, який мав завершити святкову вечерю.

— Ми з татом приготували тобі подарунок, листочку, — промовила Філарейн у час, коли всі поїли і чекали, коли вже можна буде скуштувати десерт. — Сподіваємося, що він тобі сподобається.

Канкенстім усміхнувся та витягнув з унутрішній кишені жилета маленьку дерев'яну коробку. Поставив її перед дочкою і подивився на дружину. 

— Як цікаво, — Хісарія не побачила того погляду, який батько подарував матері. Не зрозуміла, що так він проявляє докір.

Адже за кілька днів до цього вони обговорювали, що можна подарувати дитині. І Канкенстім наголошував на тому, що треба привчати Хісарію до людських подарунків. Необхідно подарувати їй сукню чи може нитки та голки для вишивання. Але Філарейн була іншої думки і тому зараз із коробки дівчинка витягла маленьку каблучку з гладкого блискучого дерева. Деревина була темно-коричневого кольору з золотим відливом. То був ельфійський бук, який проростав лише у Dra’ed Widior.

— Яка краса, — прошепотіла дівчинка, розглядаючи прикрасу, на якій майстерною рукою були вирізані трав’яні орнаменти та руни.

Філарейн якось розповідала їй, що дівчаткам батьки-ельфи дарують на дорослішання якусь прикрасу, з деревини, яка недоступна людям. Та прикраса має захищати ельфів від негараздів та бід.

— Дякую, — прошепотіла вона, приміряючи каблучку.

Прикраса сіла на вказівний палець, як влита.

— То чому ти сьогодні була у лісі? — спитав Канкенстім, розрізаючи пиріг.

Хісарія опустила погляд, потім подивилась убік і нарешті відповіла:

— Якщо чесно, то була не моя ідея. Але я вже казала тобі, що хочу побачити інших ельфів. Коли ми вже полишимо світ людей, тату? Тут погано!

Чоловік поклав дочці шматочок десерту, відклав ніж і знову подивився на дружину. Цей погляд Хісарія зловила і також подивилася на маму.

Філарейн відвела погляд, не відповівши.

— Чому ми тут? — знову спитала дівчинка, прокручуючи подарунок на пальці. — Це ж не наш світ. Ми маємо жити з іншими ельфами. Вони взагалі існують? Тату! Я жодного не бачила!

— Листочку, — зітхнув Канкенстім, — вони існують. Але просто прогулюючись лісом, ти їх не зустрінеш. Проте можеш зустріти бандитів або звірів. Я не хочу, щоб ти ходила без мене у ліс. Це небезпечно.

Хісарія прямо дивилася на батька, не збираючися відступати від теми:

— То де ельфи, тату? Чому я не бачила жодного?!

— Вони у світі, у який ти не зможеш потрапити без магії, — відповів він тихіше, ніж говорив до цього. — Тому прошу тебе, не ходи без дорослих до лісу…

— А то що? — вона рвучко встала з-за столу, зачепив стільницю. Посуд задзвенів, потурбований характером підлітка. — Я що, не маю права бачити інших ельфів? Нас вигнали, тату? Ви з мамою щось зробили, через що нас усіх вигнали?!

— Годі! — Філарейн теж встала. Але зробила це так витончено і граціозно, що меблі цього не відчули. Вона і голосу не підвищила, говорила тихо. Та це все одно досягло мети. — Припиніть обидва. Сьогодні свято, як ніяк. Чи всі про це забули?

— О, мамо, я про це пам’ятаю, — видихнула Хісарія, подивившись на ельфійку, на яку зовсім була не схожа. — Але ви продовжуєте від мене щось приховувати! Даруєте каблучку, як дорослій. Підтверджуєте цим дарунком, що я вже майже доросла. Але продовжуєте мовчати на мої питання! Мені вже не п’ять рочків, я зрозумію, якщо ви скажете мені правду. За що нас вигнали? Що ви такого зробили?!

Канкенстім все ще сидів. Зчепивши пальці, спершись на лікті. Він дивився на дочку важким поглядом, розуміючи, що Філарейн їй нічого не скаже. Не зможе. Це має зробити він. Має сказати дочці…

— Листочку, ми з мамою…

— Що?! — Хісарія не дала можливості закінчити, підвищила голос. — Що ви?! Та скажіть вже нарешті! Я нічого не розумію! Люди ненавидять ельфів, вони відводять погляди, не товаришують із вами! То чому ми не можемо повернутися туди, те наші родичі? Чому?

В неї по обличчю потекли сльози. Але дівчинка злісно витерла їх рукавом синьої сукні. І знову подивилась на батька, наче розуміючи, що від мами вона нічого не дізнається.

— Тому, що ти маєш вирости у цьому світі, — тихо прошепотів ельф, опустивши погляд.

— Канкенстім, — гукнула його Філарейн. А Хісарії здалося, що в голосі матері вона чує злість. Таку легку, як вітерець влітку. Таку невловиму, як запах квітів у полі. Та все ж таки злість.

— Мамо, я хочу знати правду?!

— Ні, не хочеш, — жінка вже дивилася на свою дочку. — Зарано тобі ще.

Хісарія відступила на крок, відсунувши стілець, зняла з пальця подарунок батьків і поклала на стіл поруч із тарілкою, на якій досі лежав шматок пирога.

— Дякую за свято, — промовила вона і вийшла з кухні.

Ельфи залишилися на своїх місцях, почули як дочка грюкнула дверима у свою кімнату. І тільки після цього Філарейн зітхнула і подивилася на чоловіка.

— Ми ж домовилися. Нащо ти це робиш?

— Я роблю? — Канкенстім підвівся. — Ти що, не чула Хісарію? Ми не зможемо мовчати весь цей час. Вона хоче знати.

— Це вб’є її.

— Не вб’є, вона сильна.

Філарейн закотила очі, провела холодною тремтячою долонею по обличчю. 

— Ми домовилися, — повторила жінка. — Годі вже. Не треба зараз.

Чоловік замість відповіді подивився на подарунок, який Хісарія залишила на стільниці. Цей жест говорив про багато чого. Принаймні про те, що його дружина помиляється. Що до п’ятнадцяти років дівчинка не витримає, вона забажає дізнатися правду набагато раніше. І буде краще, якщо вона почує все від батьків. А не від сторонніх людей. 

Філарейн теж мовчала. Вона думала, але її думки не перетинатися з думками чоловіка. Вона думала про те, що дуже стомилася за ці роки.

Думала, що вона вже майже сорок років сидить в будинку, який зводить її з розуму. Майже не виходить у місто, яке їй бридке та огидне. Єдиною її розрадою стає заднє подвір’я, де жінка хоч трохи може контактувати з природою.

За всі ці роки вона ні разу не була у Чарівному гаю. Тільки Канкенстім мав право ходити туди. Бо він був чоловіком. Він був головою родини, якої майже не існувало.

За всі ці кляті роки в них не вийшло народити дитину. І у цьому був винен хтось з них двох. Або вона — сама Філарейн, або ж її чоловік. Може, якби вони обрали собі інших ельфів у пару, все було б інакше. Може… 

«Ще ж не пізно, — промайнула думка у голові жінки. — Ми ще обоє можемо бути щасливі. Які наші роки?» 

Саме у той момент Філарейн замислилась про те, щоб звернутися до головного друїда з проханням зруйнувати їх з Канкенстімом шлюб. 

Вона піде з Dra’ed Widior. Ельфи живуть не лише тут. Вона зможе знайти інші поселення.  Колись, та зможе. І може тоді їй пощастить більше. Пощастить тримати на руках власну дитину, яка не стане влаштовувати істерики і питати, чому вони мешкають у світі людей. Бо… вони ніколи більше не будуть там мешкати. 

— Що будемо робити? — питання, поставлене Канкенстімом змусило Філарейн здригнутися. Всі думки, які вона щойно прокручувала у голові розлетілися зляканими пташками.

— Спати, — промовила жінка. — Усім треба відпочити.

Хісарія ж у цей час боролася з пориваннями встати з ліжка і повернутися до батьків. Дотиснути. Дізнатися правду. Але раз у раз згадувала погляди, слова, напруженість атмосфери. І вмовляла себе залишатися на місці.

«Я дізнаюся правду, — вирішила тоді дівчинка, поринаючи в темний неспокійний сон, — дізнаюся, чому нас вигнали».

Наступного ранку вона пішла з дому, нікому і слова не сказавши. Не поснідавши, не побажавши батькам гарного дня. Вона ще ображалася. І не шукала на столі у кухні свою каблучку. Хоча вона все ще лежала там. Відбиваючи промені ранкового сонця блискучими рівними місцями і гублячи їх у вирізаних рунах.

Хісарія дісталася школи раніше за інших, зайшла у приміщення і пройшла довгим коридором до кімнати, у якій навчався її клас. Таких кімнат у школі було чотири. По кімнаті на клас. 

Всі вони були невеличкими, з двома вікнами і десятком столів з табуретами у парах. А от у викладача був свій широкий стіл на чотирьох товстих ніжках і стілець з високою спинкою.

Більше у класній кімнаті не було нічого.

Хісарія поклала перед собою сірий зошит, відкрила його на середині та дістала з нього тонкий сірий грифель, який заховала поміж листами. Покрутила його у пальцях і зітхнула. До початку навчання було ще багато часу.

Дівчинка не знала, скільки так просиділа, коли двері у кімнату відчинилися, впустивши інших учнів. Вони проходили до своїх столів, діставали аркуші паперу та чорнильниці. Хтось з дівчат засміявся. Причини сміху Хісарія не знала, але напружила спину, відчуваючи погляди.

Віоли поки що не було, як і її вічного супутника. Проте наступним у двері зазирнув Френк і посміхнувся, побачивши подругу. Раніше він ходив до школи разом з Лансом, та зараз той перейшов на наступну ступінь навчання і відвідував приміщення поблизу ратуші всього один день на тиждень.

— Привіт, — Френк сів за стіл попереду подруги, розвернувся. — Ти чому така похмура?

Та відмахнулася, не бажаючи про це говорити. Але сама того не помічаючи, торкнулася правою рукою вказівного пальця лівої. Того самого, де мав знаходитися подарунок батьків. Та його там не було.

— Все добре, — збрехала вона. — А ти чому такий радісний?

— Домовився з батьком та братами щодо наступних двох років, — посміхнувся той і провів долонею по голові. Його каштанове волосся вже проклюнулося і покрило череп. Десь кілька місяців тому, Френк щось з’їв, через що в нього посипалося волосся. Випадало пасмами, залишаючи лисини на голові.

Тому наступного дня йому  збрили усе волосся. І тепер хлопець був схожий на молодого їжака, в якого тільки-но з’являються голки.

— О, це чудова новина, — посміхнулася Хісарія, щиро радіючи за друга. — А що саме будеш робити?

Френк чомусь почервонів, кашлянув, я потім прошепотів:

— Спочатку прибирати. Мене навчать роботі з документами. А там може і місце Нільса займу.

Нільс — середній син бургомістра теж після чотирьох років навчання у школі пішов до батька у ратушу. І той дав йому змогу працювати зі скаргами місцевих. Розподіляти, вивчати, а потім і шукати можливі способи вирішення.

Не дивно, що Френк хотів собі таку ж роботу, вона точно була цікавіша, ніж протирання паркету та миття скла у вікнах.

— А ти вже обрала? — спитав друг, а за мить в нього з-під дупи вилетів стілець. Френк зойкнув і рухнув на підлогу під гучний регіт Шейна, який щойно вибив опору ногою.

За його спиною стояла Віола і усміхалася. 

— Якого біса?! — Френк вже був на ногах. Він озирнувся і повільно підняв погляд нагору, щоб зустрітися ним з кривдником.

— Що таке? Поговорити хочеш? — погрозливо поцікавився Шейн, нахиливши голову.

Він був вище Френка майже у два рази. Хісарія спостерігала за цим мовчки, стискаючи кулаки і намагаючись втримати себе. Зберегти контроль.

— Може і хочу! — верескливо видав молодший син бургомістра. — А тямки вистачить, га?

— Чого вистачить? — насупився той.

— Тям-ки, — по складах повторив Френк, усміхаючись. — Бачу, що ні. То чого причепився?

— Годі! — Віола вирішила втрутитися, крокнувши уперед.

Сьогодні на ній була жовтенька сукня довжиною до коліна. Та шкіряний корсет, накинутий зверху. Шнурівка останньої деталі гардероба знаходилася спереду.

Хісарія вкотре відчула себе опудалом, в порівнянні з цією людською дівчинкою. Сукні Хісарії були звичайнісінькими, без бантів або корсетів. Інколи мама вишивала низ спідниці трав'яними орнаментами. Та не більше. Навіть сьогодні на дівчинці була повсякденна її коричнева сукня з рукавами до ліктів й двома ґудзиками на комірці.

Шейн зиркнув на Френка так, що той зблід, і покрокував до останнього столу, за яким сидів. А от Віола затрималася.

— Краще не варто його дратувати, — її слова адресувалися Френку.

— А ні то що? — посмілішав хлопець, тепер він дивився не так високо, щоб заглядати в очі людині навпроти.

Віола лише посміхнулася:

— Повторю для тебе ще раз, не дратуй його. І годі спілкуватися з цією вишкваркою. Це нас теж дратує.

Важкий погляд впав на Хісарію. А потім дівчинка повернулася і пішла за Шейном.

— Вона назвала мене вишкваркою? — пирхнула Хісарія, давлячись сміхом.

— Здається, так, — підтримав її Френк і розреготався. — Це ж навіть не образливо.

Вони розсміялися в унісон, і дівчинка розтисла кулаки. В яких весь час тримала вогняну кульку. Остання згасла, варто було дівчинці заспокоїтися.

Вчитель трохи запізнився. Та в тому не було проблеми. Адже їхнє навчання майже закінчилося.

Чоловік з посивілим волоссям вже кілька хвилин щось розповідав, але Хісарія його не слухала. Вона все думала про те, що могла б зробити з кривдниками. Згадувала тепло, яке зігрівало її долоню, поки вона ховала вогонь у кулаці. А потім до неї нарешті долинув голос вчителя.

— У вас буде всього два роки. Може три, якщо домовитесь з тим, хто візьме вас на роботу. Один день на тиждень ви маєте приходити сюди, деякі уроки ми ще будемо проводити, але ви вже майже дорослі. Тому маєте обрати собі фах. Хтось вже зміг домовитися? Френк? Ратуша? Добре. Віола? Крамниця батька? Гарний вибір. Вайл? Пекарня? Гарно.

Він продовжував питати, а Хісарія крутила головою, розуміючи, що одна не обрала місце, в якому почне працювати вже за кілька місяців. Бо її нічого з-за запропонованого не цікавило. Вона не знала, як вчинити.

— Хісарія, а ти? — вчитель теж звернув увагу на те, що дівчинка промовчала.

— Я.., — голос обідрав горло, — я ще не вирішила.

— То треба поквапитися, — тепло усміхнувся їй чоловік. — Час спливає. Бо якщо не влаштуєшся зараз, потім можеш і не отримати навичок.

— Та хто її візьме? — пирхнула Віола так, щоби почула Хісарія та не почув вчитель. — Вона навіть своїм батькам настільки непотрібна була, що її ельфам віддали.

Хісарія стисла кулак, відчуваючи тепло шкірою. 

— Замовкни!

Табурет полетів на пол. Дівчинка опинилася на ногах. А з пальців зіслизнув вогонь.