Час летів зі швидкістю зачарованої стріли. Філарейн тільки і встигала дивуватися тому, як швидко дорослішає її дочка. Он вона першого разу йде до школи і повертається пообіді зі сльозами на очах. Он вона свариться на Канкенстіма, бо той щось не так сказав у її бік. А он вже просить не йти з нею на ринок, бо вона і сама в змозі купити те, чого не вистачає до столу.

Хісарія дорослішала, здавалося, кожного дня. Вона все більш походила на людину, і це змушувало Філарейн відчувати тугу за яскравими моментами, які подарувало їм дитинство цієї дівчинки.

Того ранку ельфійка поцілувала дочку і відпустила до школи. На дворі панувала тепла середина весни. Давно такого тепла не було у той проміжок часу, а тут і сонце гріло, і трава зеленіла. Все було наче навмисно підгадано під цей день.

Тільки-но двері зачинилися за дитиною, її мати поквапилася на кухню. Сьогодні ввечері вони мали відсвяткувати день, який за документами був днем народження Хісарії. Сьогодні їй виповнялось одинадцять років.

Спочатку їжа, потім прикрасити домівку. Часу було обмаль. Принаймні так вважала Філарейн.

Хісарія ж у той час вже майже дісталася невисокого одноповерхового приміщення неподалік від ратуші. Від одного погляду на сірі стіни та невеличкі вікна дівчинка здригнулася, сама не помітивши того, як її крок став менше та повільніше.

Вона ненавиділа це місце. Ненавиділа той день, коли погодилася піти до школи. І не розуміла, навіщо їй все це взагалі потрібно.

— Ого-го-го, ти диви хто йде, — мерзенний високий голос долинув до дівчини зі спини.

Хісарія знала, кому він належить, тому і не озирнулася. Тільки міцніше стиснула у руках товстий сірий зошит, у якому записувала слова єдиного вчителя, що викладав всі науки. 

— А чого це нам не відповідають, га? У нашої ельфки вуха зсохлися? — почувся другий голос, низький та грубий. Але з якимось свистом. 

— Та чує вона нас, — знову той перший. — Он як прискорилася.

Сміх. Неприємний та липкий. Від якого хочеться зануритися у воду.

— Агов, ельфко, у людей заведено відповідати, коли до них звертаються!

Хісарія збилась з кроку і озирнулась, зустрівшись поглядом з тими двома, хто йшов позаду.

Висока дівчина у червоній сукні з великим бантом на талії скривилася першою. Насупила маленький ніс і, піднявши руку, занурила пальці у світлі кучері, які хмарою охоплювали її і так немаленьку голівку.

— Чого вилупилась, ельфко? — пирхнула вона, окинувши дівчину презирливим поглядом. — Справді, оглухла?

— Чого ти від мене хочеш? — Хісарія вперше насмілилась подивитися в очі тій, хто останні кілька років псував їй життя. І все через те, що одного дня в перший рік навчання Хісарія прийшла до школи з глиняними трикутничками на вухах. 

Зараз Хісарія навіть сама собі відповісти б не змогла, нащо так вчинила. Всупереч маминим словам. Всупереч усьому тому, що вона дізналася у школі. 

І, звісно, хтось з десятка учнів її класу побачив ті глиняні вушка. Розпатякав. Віола, яка почула це, не повірила в те, що в них у класі вчиться ельфійка. Її батько такого б не допустив. Не дозволив би цим брудним вухастим відправити свою дитину у найкращу, хоч і єдину, школу містечка Хонвіл. Вона підійшла до дівчини і схопила за волосся, щоб перевірити. 

— Це глина! — крикнула вона тоді, відштовхнувши від себе маленьку Хісарію. — Вона не ельфійка.

— Ельфійка! — обурилась рудоволоса мала, в очах якої набухали сльози. — Вуха ще відростуть!

— Мізки собі краще б відростила, — пирхнула дочка першого купця Хонвілу. — Вона не ельфійка, заспокойтесь вже. Ніхто б не пустив цю погань у нашу школу!

Відтоді Хісарія ловила на собі косі погляди, чула сміх за спиною. Усі учні її віку знали про той випадок, пам’ятали про нього та перешіптувалися.

І тільки Віола з її вічним супутником на ім’я Шейн нагадували про це голосно. Сміялися, не стримуючись. Називали дівчину навіть не ельфійкою, а ельфкою. 

— То чого ти від мене хочеш? — повторила Хісарія, дивлячись у великі чорні очі дівчини навпроти. — Давай вже, кажи.

Віола лише пирхнула і кинула погляд на хлопця, який стояв поруч.

Хлопець той був на три роки старший за неї, і на чотири — за Хісарію. Але вчився з ними в одному класі. А все через те, що старший син бондаря кілька років поспіль відвідував заняття першого року навчання, бо не міг запам’ятати бодай щось.

Може то були наслідки від випадку, який стався з Шейном у п’ятирічному віці, а може він таким народився. Але дещо точно залишило на ньому відбиток після страшної пожежі у хаті бондаря — то був величезний червоний шрам від опіку на лівій половині обличчя.

Саме тому на Шейна майже ніхто не дивився. Всім було бридко бачити ті шматки м’яса, які огрубіли і стали новою шкірою хлопця. Ті шрами були настільки гидкими, що навіть сам хлопець не часто дивився у  дзеркало чи відображення ставка. Одна Віола, здавалося, не помічала цього недоліка у його зовнішності. І тому саме за нею він вештався майже весь вільний час.

— Ти що ж досі гадаєш, що ти ельфійка? — з викликом спитав Шейн, правильно зрозумівши погляд подруги. — Га?

Він крокнув до Хісарії і штовхнув ту. Легко. Не сильно. Дівчина не впала, але оступилась. Підвернула ногу в потертому чорному черевичку. А потім підняла на кривдника злий погляд.

— А я і є ельфійка, — прошипіла вона, як дика кішка, в обличчя старшого за неї хлопця. — Якби не прогулював уроки, знав би, що з такими, як я, краще справ не мати. А то прокляну так, що довіку блеяти будеш. 

Хлопець дивився на неї кілька секунд, а потім розреготався, схопившись за живіт. Віола підтримала його невпевненим сміхом і окинула дивачку зневажливим поглядом.

— Не потрапляй нам на очі, ельфко, — процідила вона крізь зуби. — І буде тобі щастя.

Впевнено посміхнувшись, дівчина пройшла повз, штовхнувши Хісарію плечем.

Вона похитнулась, дивлячись на сірий зошит, який досі стискала у руках. Перед очима потемнішало. Дівчина відчувала потребу відповісти. Зробити щось. Щось таке, про що вони будуть пам’ятати все своє життя. Щось таке…

— Хіс!

Дівчинка підняла очі, здригнувшись. До неї швидким кроком наближався Френк. Він за ці роки майже не виріс, був на півголови нижче за Хісарію, відростив собі пухкі щічки і частенько прижмурювався, наче погано бачив.

— Ти як? — друг зупинився поряд, смикаючи коричневу жилетку за низ, намагаючись утримати її на боках.

— Нормально, — тихо відповіла дівчина, втискаючи пальці в сіру палітурку зошита до болю і оніміння.

Вона майже зібралася з силами, щоб знову подивитися на будівлю школи, крокнути до дверей. Як Френк запропонував те, на що вона навряд чи наважилася б самостійно.

— Гайда прогуляємо.

— Що? — Хісарія не очікувала почути такого від друга. — Але ж заняття…

— І що ти там не чула? — пирхнув він, невпевнено тупцюючи перед подругою. — Знову будуть розповідати про літери, які ти навчилася читати раніше за інших. І може знову трохи історії королівства розкажуть. Що ти бажаєш сьогодня слухати про те, як якийсь король захоплював землі іншого? Не вірю.

Хісарія посміхнулась. Невпевнено так, слабенько. Але все ж таки посміхнулася.

Її друг мав рацію. Майже всі уроки у школі були однотипні. Їм дуже рідко коли давали щось нове, часто повторювали розказаний раніше матеріал. Дівчинці подобалися лише ті заняття, коли вчитель діставав стару книгу, від якої відвалювалася палітурка, і зачитував вірші якихось давно померлих поетів. Або розповідав міфи та легенди про богів та давні часи.

Читати і писати вона вже вміла. Історія королівства її мало цікавила. А інші заняття, на яких вчитель розповідав про майбутні їхні професії… бр-р-р-р.

— І куди підемо? — спитала Хісарія, навіть не уявляючи, чим їм загрожує пропуск сьогоднішніх уроків.

— Знаю я одне місце, — посміхнувся Френк і змовницьки підморгнув.

Кинувши останній погляд у бік школи, дівчина поквапилася за другом. Вони пройшли вулицями, оминули дім, в якому мешкали ельфи, і вийшли за межі міста. 

Ліс зустрів їх шурхотом молодих крон, поодинокі бруньки ще не розпустилися, нагадуючи зелені свічки. Хісарія йшла за другом, вдихаючи солодкий аромат перших квітів, насолоджуючись природою.

У місті такого не було. Місто пахло неприємно, здавалося брудним і дуже гучним. Хісарія знала, що Хонвіл маленьке містечко. І тому навіть не уявляла, наскільки все гірше у великих. А у столиці… ні, вона нізащо не поїде у такі міста. Ніколи і нізащо.

— Майже прийшли, — озирнувся Френк. — Ти ж тут ніколи не була?

— Ні, — Хісарія крутила головою, роздивляючись рослини і помічаючи у гілках птахів.

Батьки дозволяли їй гуляти лише не узліссі, забороняли заходити глибше у ліс без їхнього супроводу. І це обурювало дівчинку. Бо її батько раз, а то і два рази, на тиждень ходив до лісу. Мала це знала, і дуже хотіла хоча б раз скласти йому компанію. Та він не дозволяв. І сердився, коли Хісарія знову і знову просила узяти її з собою.

Зараз, гуляючи лісними стежками, вона сподівалася, що йдуть вони з Френком тою самою дорогою, якою зазвичай ходив Канкенстім. Бо десь тут мали мешкати ельфи. Ті, яким непотрібно було співіснувати поряд з людьми, які їх ненавиділи.

Дівчинка ще не до кінця розуміла, чому виникла ця ненависть. Але вже знала, що вона існувала.

Хісарія сподівалася, що і їхній сім’ї скоро непотрібно буде жити поряд з людьми. Що зможуть вони повернутися до місця, про яке їй розповідала мати. Про чарівне, незвичне і дуже гарне місце, що звалося Чарівним гаєм. Або ж ельфійською мовою, яку вона також вивчала з мамою, Dra’ed Widior.

— Тепер кудись сюди, — не дуже впевнено пробурмотів Френк, повертаючись до густих чагарників, які росли колючою стіною з правого боку. — Чи ні? Хм…

— Ми що, заблукали? 

— Ні-ні, точно ні, — похитав головою хлопець, роззираючись. — Десь тут, я певен.

— Що ми, взагалі, шукаємо? — Хісарія не нервувала, як її супутник. Дівчинці подобалось бути у лісі, вона відчувала тільки спокій і щастя, знаходячись поміж товстих покритим мохом стовбурів дерев.

— Тут десь має бути озеро, — пробурмотів Френк, прикладаючи долонь до лоба, прикриваючи цим очі від променів сонця. — Нам треба до нього.

Хісарія притихла на кілька миттєвостей, дивлячись на крони дерев, у яких шурхотіли листям пташки.

— Тоді нам туди, — промовила дівчинка, розвернувшись і поспішивши у протилежний бік від чагарників.

— Що? — Френк озирнувся, не зрозумівши слів. — Агов! Чекай! Ти куди?

Та Хісарія не зупинилась, наполегливо рухаючись у обраний бік. Френк наздогнав подругу не одразу. Кілька разів перечепився через коріння дерев. А потім…

— Як ти?...

Це все, що він зміг вимовити, зупинившись поруч з подругою. Перед ними лежала велика галявина з невеличким озером з лівого боку. Озеро то було хоч і невеликим, але глибоким. Про це Френк знав. 

— Он ви де! — не березі водоймища сидів Ланс, він помахав друзям рукою. — Щось ви довго. Що, Хіс не захотіла школу прогулювати?

Хлопець за ці роки подорослішав, витягнувся, і здавався зовсім непропорційно складеним. Єдиним що не змінилося — маленькі ямочки на впалих щоках, яки з’являлися, коли хлопець усміхався. 

— Та ні, — пирхнув Френк. — То ми чекали поки ти волосся вимиєш.

Ланс розреготався, наче не образу почув від друга, а щось смішне і провів долонею по чорному волоссю, яке обліпило його довге худе обличчя бурульками.

— Якщо я кожного дня буду до озера чи річки задля цього бігати, то так все життя повз пройде, — відповів він, коли друзі підійшли до нього. — Ну що, сідайте, будемо святкувати.

Хісарія тільки тоді помітила, що біля нього розстелена невелика пожовкла від часу хустина, на якій лежало кілька пиріжків та яблук. А ще фляга. Справжня дорожня фляга з товстої шкіри з пробкою із якогось незнайомого дівчині матеріалу, схожого на м’яку деревину.

— Ви це… серйозно? — вона навіть на крок відступила. 

— А ти що, гадала, ми забули? — посміхнувся Ланс, простягаючи подрузі рум’яний пиріжок. 

— В минулому ж році забули, — буркнув Френк, вже сидячі на землі і обираючи собі яблуко. 

Другий хлопець невдоволено покосився на друга, а потім посміхнувся, бо Хіс взяла з його рук частування.

— Дякую, — пробурмотіла дівчинка, опускаючись на траву.

— Щось ти без настрою, — помітив Ланс, надкушуючи своє яблуко.

— Знову Віола з її посіпакою, — Френк відразу вивалив усе з тельбухами. — Ніяк не відчепляться від Хіс.

— Яка Віола? — насупився чорнобривий, беручи до рук флягу. — Та що дочка купчини?

— Вона сама, — озвався син бургомістра. — Вже надозолила! Стільки часу минуло, а вона все не відчепиться. 

— Може допомога потрібна? — невпевнено спитав Ланс, наче не хотів почути від дівчини ствердну відповідь.

Френк завмер, забувши про пиріжок. Він дуже добре пам’ятав той день, коли він познайомився з Лансом. Цей хлопець і справді міг прийти на допомогу, захистити слабкого. Але ж все одно продовжувати спілкуватися з кривдниками. Принаймні, Френк точно знав, що з Шейном Ланс знайомий. Знав, що вони разом на рибалку до річки кілька разів минулого літа ходили.

— Не треба, — Хісарія нарешті порушила мовчанку, відкусивши шматок пиріжка з солодким варенням. — Це лише мої проблеми.

Хлопці обмінялись поглядами, та не зговорюючись вирішили змінити тему.

— Вже обрала фах?

— Вип’єш?

Вони поставили питання одночасно і знову обмінялися поглядами. Хісарія спіймала друзів на цьому і розсміялася.

— Що там? — вона кивнула на флягу, яку тримав у руках Ланс.

— Як що? — чомусь обурився він. — Звісно ж вино.

— Звідки йому у тебе взятися? — пирхнув Френк, закінчуючи з яблуком і відкидаючи недогризок в найближчі кущі. — Викрав?

— Може і викрав, тобі то що? — вишкірився хлопець. — В нас сьогодні у подруги день народження. Треба ж відсвяткувати. Так що, Хіс, ковтнеш?

Вона вагалася. Кілька миттєвостей просто дивилася на флягу з вином, якщо ж, звісно, вірити Лансу.

— Давай, — нарешті погодилася дівчинка, вирішивши, що тільки смак спробує.

Вона чула і про вино, і про пиво, і про ель. Але ніколи не бачила, і там паче не куштувала. Вдома такого не водилося. Батьки не тримали і не вживали подібні напої.

Ланс хитро примружився, відкоркував флягу і простягнув подрузі. 

Хісарія сунула ніс до шийки і відхитнулася. На її обличчі сплив вираз огиди. Через мить її пересмикнуло.

— Яка гидота, — тільки і змогла прошепотіти вона. — Чому від нього так тхне?

— Тому що пити треба, а не нюхати, — розсміявся Ланс, відібравши у подруги флягу. Підніс до губ і зробив ковток.

Під пильним поглядом обох друзів Ланса пересмикнуло, так само як Хісарію. Він здригнувся, щось пробуркотів і знову здригнувся.

— Ну як, ковтнув? — поцікавився Френк, давлячись сміхом.

Ланс тільки злий погляд на друга кинув, але повторно пропонувати Хіс флягу не став. А дівчинка не дуже й хотіла. Тепер вона розуміла, чому вдома таких напоїв не водиться. Бо вони гидкі не тільки на запах, а ще й на смак.

— Тоді пішли купатися, — запропонував Ланс, стягаючи сіру сорочку через голову. — Якраз голову помию, щоб Френк не запізнювався більше.

Хісарія дзвінко розсміялася і вперше за цей день відчула, що сьогодні і справді свято.

На питання, яке поставив перед цим Френк, вона так і не відповіла. Тому що не мала відповіді, і навіть не хотіла думати про те, що за кілька тижнів їй треба обрати своє майбутнє. Треба відповісти вчителю, чим вона хоче займатися останні два роки навчання, ким стати.

Хісарія не знала б такої роботи, яка б її зацікавила. На жаль, магія ніде не потребувалась. 

— Ну що, ти йдеш? — крикнув Ланс, пірнаючи щукою у холодну водойму. 

— Я ще не з’їхала з глузду, — відповіла дівчина, спостерігаючи за тим, як друг стукотить зубами. А потім зітхнула і поворухнула пальцями в повітрі.

Вода на поверхні озера трохи потеплішала.

— Дякую, — посміхнувся Ланс, відзначаючи, що зробила його подруга.

А вона кивнула та відвернулась, спіймала стурбований погляд Френка:

— Що?

— Твоя магія… Це нормально?

— Звісно, — знизала вона плечима. — Усі ельфи маги.

Френк закусив губу, щоб не зіпсувати такий день правдою. Тією правдою, яку він дізнався від старшого брата кілька днів тому. Що Хісарія ніяка не ельфійка, що її батьки не її.

Колись давно Ланс вже сказав щось схоже подрузі. І потім ходити вибачатися довелося. 

«Вона сама зрозуміє, — подумав Френк, так і не наважившись на одкровення. — Рано чи пізно вона повинна зрозуміти».