Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Анна Мінаєва
На краю чарівного гаю

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:

— Навіть не знаю, — хлопець тупцював на місці, перетворюючи білий сніг на багнюку. — Це ж ти її образив.

Ланс невдоволено подивився на друга:

— Я не ображав її. Я сказав те, що чув від інших дітей. Я ж не тільки з вами час проводжу, в мене й інші друзі є.

Френк насупився. Тепер і він відчув образу у серці. Та Ланс і тут не помітив, що зміг когось образити. Вказав на невеликий дім — останній на курній вузькій вулиці.

— Так що, ти підеш питати?

— Сам іди, — склав руки на грудях син бургомістра. — Це ти образив Хісарію, тобі і вибачатися.

Ланс невдоволено пирхнув, стягнув з голови тонку шапку з сірої вовни і закрокував вперед. Френк постояв на місці кілька миттєвостей, зітхнув і поспішив наздогнати приятеля.

Образу він ще пам’ятав. Слова Ланса хоч і не були якимись надто різкими, зачепили хлопця. Френк майже ні з ким більше не спілкувався. І на то були причини — бо минулої весни купа дітей закидала його багнюкою за якесь висловлювання. І на допомогу прийшов тільки Ланс. Він заступився за хлопця, допоміг очистити одяг та обличчя. Але з кривдниками Френка дружити не припинив. 

Тому почути такі слова від єдиного друга для молодшого сина Квентіна було образливо. Та і Хісарії йому не вистачало. Нехай ця дівчинка і була дивною, молодшою, але з нею було весело.

Ланс піднявся на ґанок, видихнув і потягнувся до пошарпаних дерев'яних дверей.

Френк чув від батька, що родина Хісарії не перші ельфи, які мешкають у цьому домі. До них тут теж якийсь час жили представники вухастого народу, який не дуже полюбляв сусідство з людьми. На те теж була якась причина, але хлопець її не розумів. Він просто звідкілясь знав, що ельфи людям не друзі. Та він не знав, що тому було причиною. Тому з побоюванням поглядав на будинок, в якому мешкали ельфи. Якби Френк не знав, як виглядає тато Хісарії, нізащо б не опинився на цій вулиці поряд з цим будинком.

Та саме завдяки тому, що Канкенстім інколи бував у них дома, Френк і познайомився з Хісарією. А потім здружився. 

— І що казати? — Ланс озирнувся до друга, так і не постукавши.

— Слова, — буркнув Френк. — Що ж ще?

Ланс завжди здавався йому більш рішучим і сміливим. Ще й на рік старшим. А тут не може просто постукати у двері!

Хлопець з брудним чорним волоссям зітхнув і нарешті порушив тишу стуком у двері.

Пройшло кілька миттєвостей, нічого не відбувалося. Ланс знову озирнувся:

— Нікого дома немає. Ходімо.

— Та почекай ти! — обурився Френк, невдоволено насупившись. — Чи злякався?

Останнє питання спрацювало так, як і сподівався син бургомістра. Його друг вип’ятив груди, вперся руками в боки і пирхнув, показуючи своєю позою, що він взагалі нічого не боїться.

І саме тоді скрипнули двері і на порозі з’явилась дуже висока жінка з приємним обличчям та блискучим попелястим волоссям довжиною до тонкої талії.

Ланс застиг, дивлячись на ельфійку, не в змозі і слова вимовити. Він ніколи й своєму житті не бачив справжнісіньких ельфів. І боявся зустрітися з кимось із тих двох, що жили в місті. 

— Привіт, ви до Хісарії? — мелодійний тихий голос торкнувся двох дітлахів, які чомусь зупинилися на ґанку найзанедбанішого будинку в усьому Хонвілі.

— Т-т-так, — видихнув Ланс, продовжуючи дивитися не ельфійку із захопленням. Підняти щелепу йому зараз бракувало сили.

— Листочку, до тебе друзі! — жінка озирнулась, її голос поринув у будинок. І це допомогло Лансу прийти до тями.

Френк тільки тоді усвідомив, що посміхається. Наче його хтось змушує це робити, змушує радіти, що зараз він саме тут.

— Хісарія?

— У мене немає друзів, — спідниця довгої білої сукні заворушилася і з-за неї з’явилася руда маківка. Невідомо, коли саме дівчинка підійшла і сховалася за мамою. Та зараз вона виглядала і прискіпливо дивилась на двох хлопців.

— Не кажи так, люба, — Філарейн посміхнулась, торкнувшись її волосся тонкими пальцями. — Дивись, вони прийшли по тебе. Хочеш вийти на двір чи запросимо твоїх друзів у дім?

Хісарія ображено надула губи, поглядая то на Ланса, то на Френка.

— Ми вибачитися прийшли, — поспішно промовив найстарший з хлопців. — Я образив тебе, Хіс. Пробач. Я не хотів і…

— Ти не образив мене, — буркнула дівчинка, продовжуючи ховатися за мамою. — Ти сказав дурню! Я ельфійка! І ніхто мене не викрадав! Он дивись!

Вона прибрала в сторону волосся, показуючи хлопцям глиняні трикутнички, причеплені на вуха магією.

— Вони поки такі! А вже пізніше відростуть справжні! Зрозуміли?

Ланс з Френком обмінялися поглядами.

— Зрозуміли, — відповів молодший з хлопців. — Ми помилялися.

— Тож-бо й воно! — буркнула Хісарія і нарешті відступила на крок від матусі. — Що, грати в сніжки підемо?

Ланс широко усміхнувся, дивлячись на подругу:

— Так. Ми тебе на вулиці почекаймо.

Хлопці розвернулися та поквапилися спуститися з ґанку. Вони не побачили, як Хісарія усміхається та ховає свої вуха під волоссям. Бо більше ніхто не має знати, що вона ельфійка. Про це її попросила мама.

 

***

 

Ah harasai йшов поміж дерев, вітаючись з ельфами, які траплялися йому на шляху. Рафан бував кілька раз у містах, де була домовленість з бургомістрами, бачив, як живуть люди. І жалів тих, кому доводилось багато часу проводити в світі людей. Брудному, смердячому і шумному світі.

Dra’ed Widior не був схожий не на одне з тих міст, де за своє життя побував головний друїд. Ельфи не винищували природу, щоб змайструвати собі домівки. Вони не намагалися побудувати своє місто, жили так, як дозволяла природа, в якої вони просили захисту, а самі не заважали. У всьому був баланс. Саме тому то тут то там Рафан бачив невеличкі катраги, заховані у зелені лісу. Бачив землянки, якщо земля дозволила ельфам жити у ній. Декого прихистили дерева, дозволивши жити всередині їхніх стовбурів, як було і з Рафаном. Та інколи де-не-де то на землі, а то і на гілках під захистом зелених крон виднілися маленькі будиночки. Такі, як у людей. Зазвичай їх будували ельфи, які провели частину свого життя у світі людей і більше не могли жити, як інші. Вони хотіли обмежувати себе стінами та стелею, хотіли дивитися у вікна, а не у небо.

Рафан не розумів, як можна жити у коробці. Та якщо природа не була проти, то чого б він мав?

— Paks hedwi, — привітався з Рафаном високий чоловік з витягнутим засмаглим обличчям і коротким сірим волоссям.

Друїд кивнув, не відповівши, як того вимагали правила. Він був занурений у свої думки і тому не помітив, що чоловік хотів звернутися до нього з якихось своїх проблем. Головний пройшов повз, не звертаючи ні на що уваги. Зелений килим з трави та квітів розступався перед ним, дозволяючи зайти у хащу лісу, розходилися дерева, пропускаючи ельфа.

Рафан йшов туди, де мали знаходитися відповіді. Ті самі, які він шукав вже понад вісім сотень років, але ніяк не міг знайти.

— Я зможу знищити твою магію, Роджере, — прошепотів друїд зупиняючись на невеличкій галявині. Збоку шурхотіло водами невелике озеро. Саме тут колись давно було місце, яке Рафан відвідував дуже часто. — Не знаю, як ти це зробив, але я зроблю це. Так і знай.

Головний друїд дивився перед собою, намагаючись побачити те, що колись існувало. Що приходило до нього у нічних жахах. Те, що було причиною усього. Але не бачив. Як не бачив останні вісім сотень років.

 

***

— Добре, листочку, добре, — Філарейн посміхалась, спостерігаючи за тим, як її дочка сиділа просто на снігу, зануривши свої руки у холод. Руки, які охопило зелене сяйво.

Жінка затамувала подих, поки її дочка, замружившись, чаклувала.

Вони знаходилися на задньому подвір’ї, де Філарейн зробила невеличкий город, який овочував навіть у морози. І зараз землю підживлювала не вона, а її маленька дочка, якій ця гра дуже подобалася.

Мала з подивом спостерігала за тим, як розпрямлюються великі зелені листи салату, як підіймає свій хвіст морква, і як набувають здорового кольору пожовкли стрілки цибулі.

— В тебе виходить, — прошепотіла Філарейн, боячись налякати дочку.

— Це просто, — посміхнулась дівчинка, прибираючи почервонілі від холоду руки. — Все?

— Так, все, — широка посмішка з’явилася на обличчі ельфійки. — Ходімо, я заварила твій улюблений чай.

Мала підстрибнула на місці і рвонула до будинку. Вона не знала, що на підтримання життя у рослинах в таку пору року Філарейн витрачала майже усі сили і весь день потім почувала себе розчавленою. Не підозрювала, що те, що вона щойно зробила, було нечуваним для людини. Вона просто пила чай на кухні та слухала історії, які мама розповідала їй м’яким мелодійним голосом.

А потім, коли Хісарія доїла шматок пирога з чаєм, ельфійка торкнулася теми, яка її лякала.

— Листочку, чи хочеш ти піти до школи?

Дівчинка насупилася:

— А що таке школа?

— Це таке місце, — відповіла Філарейн, — де збирають діток. Дорослі навчають їх читати, писати, розповідають історії.

— Такі, як ти мені щойно? — спитала вона, а зелені очі спалахнули цікавістю.

— Так.

Голос жінки пролунав твердо, хоча сама вона гадки не мала, які саме історії розповідають у школі містечка Хонвіл. Вона не хотіла відпускати дочку. Та це було єдиним правильним рішенням. Хісарії треба знаходитися серед людей, жити так, як живуть усі інші. Треба піти у школу. Тим паче Квентін зробив усе, щоб їй надали таку можливість. А якщо про таке дбає сам бургомістр, відмовлятися не можна.

«Ми саме заради цього тут і залишилися», — нагадувала собі Філарейн кожного разу, коли їй хотілося залишити дочку поряд, не пустити у великий страшний світ людей.

— А мої друзі будуть у школі? — спитала Хісарія, розгойдуючись на стільці.

— Френк точно буде, — ствердно кивнула жінка. — Може ще з кимось потоваришуєш. Дітей буде багато.

Вона посміхалася, спостерігаючи за реакцією дочки, яка гойдалася на стільці і думала над пропозицією. А потім кивнула.

— Добре, мамо. Я піду до школи. А там навчатимуть магії?

Філарейн від несподіванки сіпнулась, зачепила рукою порожню чашку. Та задзвеніла і майже впала зі столу.

— Ні, листочку, магії навчати будемо лише ми з татом.

— А чому? — Хісарія насупилася. Їй подобалось навчатися магії, подобалося, що вона може робити те саме, що і її батьки. 

— Тому, що люди не володіють магією, люба, — пояснила ельфійка. — І я дуже прошу тебе, не використовуй магію на людях. Навіть перед твоїми друзями.

Хісарія похитала головою:

— Але ж мої друзі знають, що я не людина, а ельфійка. Чому мені не можна?

Філарейн зітхнула і тихо промовила:

— Просто не треба, листочку, добре? Пообіцяй мені.

— Добре, — сумно пробурмотіла дівчинка, зістрибнувши зі стільця. — Обіцяю, мамо.