Відтепер час для цих двох ельфів вперше став важливим. Звісно, вони відстежували ті роки, коли намагалися привести у цей світ ще одного ельфа, але… то було інше. 

— Вона так швидко росте, — зітхав Канкенстім кожного ранку, спостерігаючи за тим, як Хісарія снідає, а Філарейн заплітає її руде волосся у дві коси.

— Дуже швидко, — погоджувалась з ним дружина кожного разу, як мала ставила батькам незручні питання про світ.

Але Хісарія не чула цих зітхань і не помічала, як на неї інколи дивляться батьки. 

Того сонячного зимового ранку вона відпросилася у матусі погуляти на дворі разом із сусідськими хлопчиками. Пограти в сніжки, попірнати у високі крихкі кучугури. Філарейн відпустила дочку, та наказала далеко від дому не відходити.

Жінка довго вагалася перш ніж першого разу відпустити дочку до інших дітей. 

— Ми лише задля цього і залишилися тут, — Канкенстім вислухав побоювання дружини однієї теплої осінньої ночі. — Щоб у Хісарії була нагода стати тим, ким вона народилась, людиною.

Після цих слів, Філарейн погодилась відпускати дочку грати з іншими дітьми. Та тільки так, щоб вона бачила її усіх з вікна кухні. Бо інакше її серце здригалося від жаху, а фантазія навіювала найстрашніші варіанти розвитку подій.

І навіть зараз жінка час від часу поглядала у вікно, де її дочка кидалася крихким снігом у хлопчиків, що були старші за неї на кілька років.

— Не правильно! — скрикнув хлопчисько з темним волоссям, яке брудними бурульками час від часу падало на очі. Його темна шапка валялася на землі, притрушена сніжним пилом. Але він, здається, взагалі не відчував морозу, який щипав його за червоні щоки та ніс.

— Та чому? — Хісарія насупилась, знизу дивлячись на друга, який назвався при першій зустрічі Лансом.

Ланс пирхнув, відкинув з обличчя волосся і пошукав очима шапку. 

— Тому, що сніг треба скомкати, — озвався другий хлопчисько. Він свою шапку, на відміну від друга, не загубив. І навіть рукавички в’язані мав. Через що йому усі заздрили. 

Хоча, справа була не лише в рукавичках чи шапці на зав’язках. Одягнений він був краще за інших дітлахів, які часто гуляли вулицями міста і самі себе забезпечували розвагами. Бо був Френк третім і наймолодшим сином бургомістра, і найулюбленішою дитиною Квентіна та його дружини.

— Я не розумію, — Хісарія нахилилась до найближчого кучугура, занурила пальці у сніг і витягнула жменю.

— А тепер стисни кулак, — підказав їй хлопчисько зі світлими голубими очима. Настільки світлими, що дівчинці іноді казалось, наче вона дивиться у найчистішу воду.

— Так? — вона стисла руку. Сніг повилазив поміж пальцями, падаючи на землю.

— Ну чому ти таке дурко?! — закотив очі Ланс. — Дивись.

Він підійшов до подруги, забрав в неї залишки снігу і за кілька миттєвостей сформував круглий, хоча і маленький, сніжок.

— Тепер зрозуміла?

Вона насупилася, забрала у друга сніжок, покрутила в руках:

— Здається, так. Зараз.

Дівчинка повернула Лансу сніжок і знову занурила руку у кучугур за новою порцією снігу. За кілька миттєвостей у дівочій долоні лежав сніговий снаряд. Не ідеально круглий, але все ж таки сніжок.

— От тепер правильно, — посміхнувся хлопчисько, який назвав її дурком. А на щоках у нього з’явилися милі ямочки.

Френк посміхнувся і запустив у Ланса своїм сніжком, відволікаючи того від подруги. Сніг вдарив хлопця у плече. Син бургомістра засміявся, побачивши, як на нього йдуть в атаку відразу двоє друзів, і рвонув у бік вулиці.

Вони сміялися, наздогнав друга, повалив у сніг. Хісарія вперше кинула сніжок, але промахнулася. Той впав за кілька метрів від цілі. Але на це ніхто не звернув уваги. 

— Ой, — дівчинка озирнулася, коли всі нарешті насміялися і тепер струшували сніг з одежі, — а де ми?

Вона дивилася на незнайомі одноповерхові будиночки. Такі схожі на її, але все ж таки інші. У цих була така ж темна і брудна черепиця, невеликі віконечка, невеличке огороджене подвір'я я. Але місцевість вона не впізнавала.

— Все ще у місті, — посміхнувся Ланс. — А що?

Хісарія нервово заозиралася, намагаючись знайти очима хоча б щось знайоме:

— Матуся просила не відходити далеко від дому. Де мій дім?

— Ходімо, — посміхнувся Френк, — ми тебе проведемо. Я знаю, де ми.

Хісарія кивнула, сподіваючись, що друг не помиляється. Він був старший за неї на цілий рік, здається. А це дуже і дуже багато.

А от Ланс — на два. То він здавався дівчинці взагалі майже дорослим. 

Отже, вона повірила їм і попленталась за ними, дивлячись собі під ноги. Хісарія вже уявляла, як мама засмутиться її неслухняністю, як сильно засмутиться. На очі дівчинці навернулись сльози, але вона витерла їх зовнішньою стороною долоні і тихесенько схлипнула. Так, щоб ніхто з друзів її не почув.

— Гей, Хіс! А чому тебе не відпускають далеко від дому? — Ланс зупинився і дочекався, поки подруга з ним порівняється. Він не помітив сліз на її розчервонілих щоках.

Вона не відповіла, щоб не виказати себе тремтячим голосом.

Ланс подивився на Френка, а той лише знизав плечима і промовив:

— Вона маленька.

— Ну і що? — пирхнув Ланс, крокуючи поряд з дівчинкою. — Їй майже шість років. Нас з тобою он до озерця у такому віці відпускали. А воно майже у лісі!

Френк сховав посмішку. Бо його батьки не давали дозволу на ту прогулянку. Вони навіть не знали, що молодший син ослухався наказу і вирушив з другом у таку далечінь.

— Може, це тому, що її викрали? — пирхнув Ланс, кидаючи косі погляди на подругу.

— Мене не викрадали, — обурилась Хісарія, нарешті піднявши погляд на друга. І таке непорозуміння читалося по її обличчю, що хлопцю на кілька миттєвостей стало ніяково.

— Ну як же не викрадали? — нарешті заговорив він, не помічаючи, як Френк намагається зупинити друга. — Ти людина, а батьками ти називаєш ельфів. Он всі кажуть, що тебе викрали. Ото і не відпускають тебе далеко від дому, щоб справжні батьки тебе не побачили.

Дівчинка перечепилась за власну ногу, зупинилась і недовірливо подивилась на Ланса:

— Не кажи так про моїх батьків!

— Як? — він теж зупинився, озирнувся.

— Що вони не мої батьки! — вона вже майже кричала, стискаючи кулачки й намагаючись не розревітися. — Вони мої!

— Ти вуха свої, взагалі, бачила? — пирхнув хлопчик. — Ти не ельфійка, Хіс. 

Дівчинка невпевнено відступила на крок, пальці розімкнулися, вона схлипнула:

— Але вони мої мама і тато… Вони… вони…

— Ельфи не можуть бути батьками людини. Може тебе і справді викрали.

— Ланс, припини, — Френк пхнув друга у бік. — Так не можна казати.

— Але… всі ж так кажуть, — розгублено озвався той, озирнувшись на друга.

Хісарія відступила на крок. Потім ще один і ще. А потім просто побігла, не розбираючи дороги. Повз миготіли незнайомі будинки, хтось щось кричав їй у спину. Але вона нічого не чула і не бачила. По обличчю дитини текли сльози, а десь під горлом горіло від болю і смутку. 

«Не мої батьки, — билося в голові дівчинки, якій скоро мало виповнитися шість рочків, — як це не мої?!» 

Вона питала сама себе і не знаходила відповіді. Слова Ланса образили її так сильно, що вона навіть забувала як дихати. Але продовжувала бігти, незважаючи на те, як горять легені. Як перестають слухатись ноги. Вона бігла так швидко і так наполегливо, як ще ніколи до цього. А потім побачила знайоме подвір’я, рівненький тин, побілені стіни будиночка, який здавався їй великим-великим. І зупинилася.

Філарейн останній раз бачила дочку не так давно. Вона спостерігала за тим, як Хісарія вчиться у друзів ліпити сніжки, а потім відволіклась на приготування обіду. Вийшла на заднє подвір’я до грядок, на яких, попри мороз та сніг, попри зиму, було зелено. Збираючи листя салату, ельфійка поринула у власні думки, одночасно з тим насичуючи землю магією. 

Вона не могла б сказати, скільки часу провела на своєму невеликому городі, а потім загострений слух вловив тихий плач. 

Жінка миттєво випросталася і поквапилась до дому, забувши навіть про листя зелені, які так і залишилися лежати на снігу. 

— Мамо! — Хісарія кинулась до неї, не струсив з ніг сніг і не скинувши кожушок.

— Листочку, що трапилось? — Філарейн вже була поряд, опустилася навпочіпки. — Тебе хтось образив?

Але замість відповіді, мала потяглася ручкою до попелястого волосся, занурила у нього пальці та намацала довге загострене вухо. Філарейн застигла, не сміючи поворухнутися, поки дочка торкалася її вуха. А потім… Хісарія підняла другу руку, торкнулася власного вуха і гірко заплакала.

***

Канкенстім відтепер майже не бував дома. Гроші на життя доводилось заробляти самостійно. Якщо перші двадцять п’ять років, проведені у світі людей, громада ельфів підтримувала молоду сім’ю, то тепер за наказом головного друїда це робити припинили. Принаймні фінансово.

Але незважаючи на це, Канкенстіму потрібно було продовжувати підтримувати союз, який уклали ельфи з містечком Хонвіл. Саме тому ельф раз на тиждень відвідував Dra`ed Widior, взнавав, що саме потрібно його народу від людей і йшов до Квентіна. Переказував тому, які товари потребують ельфи і питав, чим вони зможуть допомогти людям.

На цьому і тримався союз. На одному посильному і товарах, в яких була потреба в обох народів. 

— Ти завтра зможеш це все принести? — цікавився бургомістр, коли за вікнами ратуші вже виднілося темне небо, на якому блищали зірочки.

— Післязавтра, — відповідав той, збираючись додому. — Завтра ти просив мене завітати у церкву. Там якийсь хворий, якому ви допомогти не можете…

— Точно! Ти обіцяв вилікувати його, — посміхався чоловік, радіючи, що ельфи вирішили залишити Канкенстіма у місті. 

Квентін за своє життя знав ще одну пару, яка мешкала у Хонвілі до Канкенстіма з Філарейн. І вони були не такими. Зовсім не такими. Більш гордовитими, більш замкненими. Вони не пропонували бургомістру магічну допомогу. Робили тільки те, що наказував їм їхній друїд. 

— Як твоя дочка? — поцікавився Квентін, одягаючи крислатий капелюх.

— Росте, — усміхнувся ельф. Та такою щасливою здалася людині ця посмішка, такою справжньою, що дух перехоплювало. — Дуже швидко росте, Квентіне. Не знаю, що ми будемо робити, коли настане час відпускати її у своє життя. Це точно розіб’є нам з Філарейн серце.

Бургомістр кашлянув, і спитав те, про що міркував останні п’ять років:

— Та якщо ви залишилися, чому б вам не спробувати народити й свою дитину?

Канкенстім зітхнув, запахнув на грудях темно-зелений плащ із шурхотливого матеріалу:

— Ми намагаємося, друже. Та не виходить. Як не вийшло у ті перші двадцять п’ять років. 

Чоловіку то було незрозумілим. Він ніколи не обговорював з дружиною, чи народжуватимуть вони нову дитину, чи плануватимуть ще одну. Як доля вказувала, так і було. В них народилось троє дітлахів без будь-яких ускладнень. І тому проблеми, з якими зіткнувся народ ельфів, були для нього незрозумілими.

«Як це так, жінка не може завагітніти?! — думав Квентін. — Цьому ж має бути якесь пояснення. Чому так?» 

Але сам чоловік не знаходив відповіді на свої питання. І саме у той вечір він наважився спитати у приятеля, з яким був вже знайомий майже тридцять років — майже половину свого життя. 

— А від чого це може залежати? Я розумію, що для тебе це болісна тема, але… я не розумію.

Канкенстім, який вже майже торкнувся ручки двері, застиг. Підтиснув губи і на мить замружився.

— Я не знаю, — нарешті промовив він, повернувши ручку двері. — Ніхто не знає, чому ельфійки більше не можуть завагітніти у нашому світі. Чому у них з’являється можливість лише у світі людей. І чому навіть ця нагода випадає не всім.

Він не озирнувся, крокнув у коридор і поквапився до сходів. Ельфу не хотілося обговорювати таку болючу тему з людиною. Але і не відповісти приятелю він не зміг.

Додому він дістався у найогиднішому настрої. Погода підтримувала його, засипаючи містечко мокрим гидким снігом, який насідав на плечі та заліплював очі.

Відкривши двері до маленького незручного будинку, який пригнічував Канкенстіма маленькими кімнатами та скрипучою підлогою, він опинився вдома. Розв’язав застібки плаща, зняв чоботи, випростався і майже зачепив маківкою стелю.

— Тато! Тато прийшов! 

Йому здалося, що сонце знову засяяло. Весь смуток та втома разом зникли, варто було йому побачити доньку, яка бігла йому назустріч, розставивши руки.

— Листочку! — він упіймав її і підняв на руки. — Привіт. Як твій день?

— Добре, таточку, — вона усміхалася, демонструючи нестачу одного зуба. Для пари ельфів то стало несподіванкою, коли вони дізналися, що людські діти втрачають свої перші зуби. — Дивись, що в мене є!

Вона незграбно прибрала розпущене волосся, показуючи татусю своє вушко, поверх якого був закріплений якийсь трикутничок з глини.

— Тепер в мене такі ж вушка, як у тебе! — радісно вигукнула Хісарія. — Ну як тобі? Як тобі мої вушка?

— Чудові вушка, — посміхнувся Канкенстім, поглянувши на дружину, яка вийшла йому назустріч.

Вона похитала головою та приклала палець до вуст, попросивши більше нічого не казати та не питати. Хісарія завозилася на руках батька, намагаючись зістрибнути. 

Дівчинка дзвінко засміялась і побігла до мами, після того, як Канкенстім опустив малу.

— Мамо, йому сподобалися вушка! Вони гарні, правда ж?

— Правда, — Філарейн посміхалась. Але то була сумна посмішка, і її чоловік це знав.

Вже пізніше, після того, як Хісарія заснула, вони змогли про це поговорити.

— Ти зліпила їй вушка, навіщо? 

— Вона прибігла додому у сльозах, кажучи, що ми не її батьки. Що в ельфів не можуть народитися людські діти. Я… знаю, що це неправильно. Але я сказала, що вона ельфійка. Та просто вушка виростають згодом, як нові зуби. Тому…

Філарейн схлипнула та опустила погляд, розуміючи, що вчинила неправильно.

— Тому ти використала глину, — зітхнув Канкенстім. — Щоб вона була схожа на нас.

— Т-т-так.

— Люба, ми повинні будемо сказати їй правду…

— Я знаю! — ельфійка схопилась на ноги, відштовхнувши від себе стілець. І якби не швидка реакція чоловіка, той би впав і міг розбудити Хісарію. — Але я не можу! Не зараз! Ні!

Канкенстім зітхнув і подивився на дружину. Він розумів, як їй зараз боляче. Але так само розумів і те, що попереду їх чекають і інші складнощі. Більші та важчі.

Тільки Хісарія про це не думала поки що. Вона солодко спала, стискаючи у маленькій долоні гострі накладки з глини, які робили з неї справжнісінького ельфа. Такого самого, як її мама з татом.