Канкенстіму все ж таки довелося відвідати бургомістра, щоб повідомити про дитину. Та ця зустріч для молодого батька була не настільки нервовою, як з власним народом у Dra`ed Widior. З бургомістром у ельфа, незважаючи ні на що, були добрі відносини. Особливо після того, як представник майже зниклого народу погодився допомагати місту у деяких речах магією.

— І ти впевнений, що хочеш доглядати за чужою дитиною? — перепитав Квентін, коли ельф прийшов до нього в ратушу, все розповів і сів навпроти в глибоке темно-зелене крісло.

Тут Канкенстіму подобалося. В кабінеті бургомістра переважали зелені та коричневі кольори, як у природі. Навіть невеликі яскраві вкраплення в оздобленні кабінету нагадували ельфу вкраплення яскравих квітів у лісі. Особливо чоловіку припала до смаку квітчаста рожева люстра під світло-зеленою стелею. Вона виглядала як сплетений дівочою рукою вінок.

Ельф перевів погляд на огрядного низенького чоловіка. За мірками ельфів, Квентін виглядав як опудало. Лиса голова, пишні темні вуса і тонкі брови. А ще ці товсті окуляри, за якими світлі очі здавалися ще менше!

Та Канкенстім вже звик до того, як можуть виглядати люди, тому просто посміхнувся приятелю і кивнув.

— Так, — він нарешті розслабився. — Тільки я не просто хочу доглядати за нею, Квентіне. Я хочу стати її батьком. Ми з дружиною дамо їй все те, що вона мала отримати від рідної матері. Та не отримала.

Бургомістр кашлянув, його пухнасті вуса затряслися, а окуляри з товстим склом з’їхали з носа.

— Батьком? — здивування прорвалося і в голос голови невеликого містечка на півдні королівства. — Але ж ти… вона…я…

Канкенстім розумів, про що хоче застерегти його приятель, та не поспішав на допомогу. Спостерігав за потугами чоловіка з легкою посмішкою.

Коли Квентін нарешті спітнів від хвилювання та незручності, ельф прийшов йому на допомогу:

— Вона людина, а я — ельф.

— Так, — бургомістр видихнув з полегшенням. — Такого ще не було і… знаєш, у нас є непоганий притулок для таких діток. За ними там доглядають, годують та виховують. 

— Ні, ми її залишимо, — хитнув головою гість. — Для цього ж треба якісь документи зробити, правильно?

Квентін зітхнув, розуміючи, що переконати у помилковості таких дій просто не зможе, та кивнув.

— Так, я підготую усе необхідне. Та тільки, якщо я не помиляюся, ви з дружиною планувала їхати з міста. Якість плани у вас були…

— Ми поки що залишаємося.

Канкенстім підвівся.

— Ти певен у своєму рішенні? — бургомістр теж підвівся. — Легко не буде. Ви ельфи…

За цим словом ховалось багато сенсів. Але Канкестім знову кивнув. Він не збирався відмовлятися від подарунка долі.

Того ж дня він повернувся додому та знову упевнився, що зробив усе правильно. Філарейн купала дочку, наспівуючи собі під ніс колискову. І так сяяла від щастя, що чоловік не гукнув її, а лише притулився плечем до одвірка і з посмішкою спостерігав за дружиною, яка нарешті стала мамою.

***

Минали дні, тижні, місяці й навіть роки. Хісарія вчилася повзати, стояти, ходити та говорити. Філарейн посміхалась майже постійно і то був найщасливіший період за двісті з гаком років її життя. Канкенстім займався тим самим, чим і перші двадцять п’ять років життя у світі людей — допомагав бургомістру з розв’язанням складних питань серед місцевих жителів.

Квентін пропонував приятелю пошукати, хто зміг народити у той час, коли їм підкинули Хісарію, і дізнатися, чи є у тих жінок діти зараз. Та ельф відмовився. Він не хотів знати, яка саме жінка таким чином відмовилась від дитини. Він боявся, що вона може передумати. Може захотіти бачитися з дочкою. З дочкою, яка тепер офіційно була їхня з Філарейн.

Тому відмовився. І подякував Квентіну, коли той сприйняв таку відповідь доволі спокійно.

— Тато! — до порога кинулась дівчинка у світло-зеленій сукні з рудим, як ранкове сонце, волоссям.

— Привіт, листочку, — усміхнувся Канкенстім, присідаючи поряд з дочкою, і спіймав її в обійми.

Хісарія затамувала подих, поки батько не випростався, підіймаючи її високо-високо над підлогою. А потім дзвінко засміялася.

— Чим сьогодні займалася? — поцікавився він, скоса поглядаючи на Хісарію і несучи її у кімнату.

— О-о-о! Я гралася, тату! З пташками! Уявляєш, зі справжніми пташками!

Канкенстім розсміявся. Він уявляв. Всі вони грали з пташками у дитинстві. З цього починалось знайомство ельфів з природою. Птахи прилітали до дітлахів, приманювані магією батьків. Сідали на плечі дітям і тихо співали на вухо, дозволяючи зариватися маленькими пальчиками в пух на пузі.

— Так, тільки сьогодні одна пташка залишилась без хвоста, — зітхнула Філарейн, виходячи з кухні на зустріч чоловіку. Вона поцілувала його, прибрала з обличчя дочки волосся і знову зітхнула, дивлячись на неї.

— Я не навмисно! — вигукнула дівчинка, невдоволено завозившись на руках у батька. — Вона сиділа… а я не бачила… я… я…

Всього миттєвість, і в яскраво-зелених очах з’явилися сльози. Хісарія схлипнула і заплакала, як вміють тільки діти. Голосно. Несподівано. Безутішно.

— Я… наступила… на хвіст, — крізь сльози, прошепотіла вона, ховаючи обличчя у батька на плечі. — Я не хотіла.

— Не хотіла, — підтвердила Філарейн, погладжуючи дочку по волоссю. — То була випадковість…

— Мамо! — сльози відразу просохли на дитячому обличчі. Малеча поглянула на жінку. — А можна я вибачусь перед тою пташкою? Щоб їй було не так сумно.

Канкенстім спіймав розгублений погляд дружини та не зміг стримати усмішку.

— Звісно, можна, — вона забрала дочку у чоловіка, пригорнула до грудей. — Завтра це зробимо. Я покличу ту пташку. Домовилися? А зараз нумо йти вечеряти. Добре? Отак.

Філарейн гадала, що до завтра Хісарія забуде про своє запитання.

Але як тільки встало сонце, двері у їхню з Канкенстімом кімнату тихо скрипнули, а на порозі з’явилася дитина у довгій світлій сорочці з вузькими рукавами.

— Мамо, — вона гукнула тихо, але ельфійка почула та розплющила очі. В першу мить вона навіть не зрозуміла, що відбувається. А потім побачила дочку, яка невпевнено заглядала у кімнату.

— Що таке, листочку? — Філарейн кинула погляд на чоловіка, який ще спав. Встала зі скрипучого двоспального ліжка і поквапилась до дочки. — Щось трапилось?

— Ти казала, що пташки літають зранку… Вже ранок.

Вона підняла на матір великі очі і шмигнула носом.

— Казала, — сонно відповіла Філарейн, намагаючись збагнути, до чого тут взагалі птахи.

— Я хочу вибачитись, — нагадала Хісарія. — Пам’ятаєш?

— Звісно, — відповіла ельфійка, позіхнув. — Зараз?

Хісарія кивнула, щасливо посміхнулась і шурхнула у бік виходу з дому. Філарейн наздогнала її вже біля дверей і допомогла донечці їх відкрити.

Дівчинка першою вискочила на подвір'я і задерла голову до неба, наче сподіваючись, що птах чекає на неї. А от Філарейн сподівалась, що її сил вистачить на те, щоб знайти скривджену істоту. Вчора вона витратила багато магії на таке просте закликання птахів. Магія їй завжди давалася гірше, ніж чоловіку.

Хісарія озирнулась і насупилась. Її мама все ще нічого не зробила, щоб знайти пташку. І це її засмучувало.

Дівчинка бачила, як висока струнка жінка з довгим попелястим волоссям нарешті зійшла з ґанку і ступила у траву. Нічна сорочка чіплялась за пухнасті колоски і змушувала великі головки яскравих квітів схилятися перед її мамою.

Філарейн присіла перед дочкою і простягла їй руку. Мала вчепилась в довгі тонкі пальці і підстрибнула на місці.

— Ну і де вона?

— Май терпець, листочку, — попрохала жінка. — Вчора тобі саме його не вистачило. Не треба нікуди квапитися, адже життя…

Здається мама хотіла сказати Хісарії щось важливе, але змовкла так і не закінчивши речення. Тоді дівчинка не зрозуміла, чому в світло-зелених очах навпроти вона побачила смуток. Не знала, що мама хотіла сказати, що життя довге, і все встигнеться. І не знала, що саме в той момент Філарейн замислилась над тим, що життя Хісарії буде інакшим. 

— Он вона! — дівчинка вже забула про все, побачивши, як до них підлітає маленька пташка з сіро-зеленим оперенням. Жовтий дзьоб відкрився і видав тихий писк перед тим, як його власниця спланувала на землю поряд з жінкою і дитиною.

Це і справді була та сама пташка. Адже замість довгого яскраво-зеленого хвоста в неї з-за спини виднілось лише два короткі пера, які не потрапили під чобіток дитини якимось дивом.

— Привіт, — прошепотіла Хісарія, несміливо простягаючи до птаха руку. — Пробач мені. Я не хотіла тебе скривдити. Ти дуже гарна.

Пташка нахилила голову, дослухаючись до звуків, які видавала ця велика для неї істота. Звичайно, не розуміла сенсу почутого, але слухала.

Дала почухати собі пузо. 

— Мамо, а її хвіст відросте? — з запізнілим жахом спитала дитина, озирнувшись до Філарейн.

— Відросте, — посміхнулась жінка, заспокоюючи дочку. — Все буде добре. Ти вибачилась?

— Ще ні…

Хісарія знову подивилася на пташку, щось тихо нашіптуючи собі під ніс. 

Філарейн позіхнула, а коли звернула увагу на дочку…

— Не може бути, — видихнула жінка, дивлячись на те, як Хісарія продовжує щось пошепки розповідати пташці. А її руку охоплює майже непомітне зелене сяйво. Магічне сяйво.

***

— Але це неможливо, — Канкенстім хитав головою, повторюючи цю фразу вже раз в десятий.

Та його дружина не спішила сміятися і казати, що все це просто розіграш.

За вікнами невеликого одноповерхового будиночка на самому краю міста, що звався Хонвіл, панувала темна беззоряна ніч. Хісарія вже давно спала у своєму ліжечку, обіймаючи велику м’яку іграшку, яку Канкенстім купив у знайомого купця. То було пухнасте жовте курча з овечої вовни. І без нього дівчинка не засинала.

А її батьки сиділи на невеличкій кухні, яка ледве-ледве вміщала в себе піч, довгий стіл та кілька табуретів. Настільки тісно тут було, що Канкенстім сидів на своєму табуреті майже у вітальні, щоб його дружині не прийшлося підтискати ноги.

— Я тобі кажу, то була магія, — повторила Філарейн слова, з яких і почалась та розмова.

— Але ж… люди майже не здатні до магії, — прошепотів чоловік, намагаючись зрозуміти, як таке взагалі можливо. І що їм тепер робити.

— Історія знає магів людей, то чому ні? — Філарейн же навпаки раділа цьому відкриттю. Але поки що робила це стримано.

— Знає, та їх було так мало, що можна вважати, що не було зовсім, — знову похитав головою Канкенстім. — Якщо вона маг… 

— То це чудово! — посміхнулась Філарейн, зазирнувши у збентежене обличчя навпроти. — Ми зможемо її навчати. Їй потрібно опанувати магію. Скільки б в ній її не було.

Останні слова відбилися тупим болем у серці самої ельфійки. Вона досі доволі чітко пам’ятала, як сварила її рідна мати за те, що її єдина донька не в змозі використовувати магію. А коли у Філарейн це нарешті вийшло, її мати тільки очі закотила і поскаржилася природі, що та подарувала їй лише одну дитину і то неповноцінну.

— Може ти і маєш рацію, — нарешті погодився з нею Канкенстім. — Та це буде важче. Якщо вона маг…

— Ні, любий, це навпаки буде легше, — жінка не збиралася відмовлятися від своєї точки зору. — Так в нас буде більше спільного. Це ж саме те, чого ми з тобою боялися найбільше. Що не зможемо знайти з Хісарією нічого спільного.

На це ельф їй нічого не відповів. Це побоювання він жодного разу за ці роки не вимовив при ній. Хоча і зберігав у серці. Десь глибоко. Десь так, щоб воно не нагадувало про себе кожного разу при думці про дочку.

А Хісарія солодко спала у своєму м’якому теплому ліжку, притискаючи до себе велике курча. І бачила у снах сіро-зелену пташку з довгим хвостом, який стрічкою в’ється за істотою у небі. 

І чула у її цвіріньканні те, що почула зранку.

«Дякую».