Тиша давила, знову утягуючи за собою свідомість, за яку він так відчайдушно чіплявся. 

Скільки часу пройшло у цій боротьбі? Скільки часу він провів у цій темній гнітючій тиші? Він вже давно збився з рахунку, вимірюючи минуле лише черговими сплесками болю. Тиша здавалася оглушливою, нескінченно-довгою та нестерпно-мертвою. В ній не було нічого. Лишень суцільна дзвінка порожнеча. Ні скрипу, ні стогону, ні шереху. Оголені до болю нерви, які не вловлювали навіть шурхіт гадів, що повзали по його ногах. І він вже почав боятися, що вже ніколи не почує ані звуку.

Цілющий потік сили нескінченно вливався в нього. Спершу він був сильнішим, зараз же просто утримував його на межі, не даючи вислизнути в забуття.

– Трей! – голос Зейна зруйнував гнітючу тишу, повернувши здатність чути. – Трей! – нетерпляче повторив друг.

Він спробував відповісти, але з пересохлого рота вирвалося лише гаркаве каркання.

– Ось ти де, брат. Зараз. Я зараз.

Камінь зрушив, пропускаючи пронизливо-яскраве світло. Трей замружився – світло різало очі. Голову охопили знайомі руки, а губ торкнулося горлечко похідної фляги, вливаючи воду. Він жадібно ковтнув і закашлявся б, якби Зейн, поспішно не відсторонив посудину.

– Прости, тут сутужно з водою. І магія не працює, – а потім раптом в невластивому йому пориві, обняв його, звільнену від завалу голову: – Я думав, я тебе втратив. Навіть зв'язок на мить обірвався, і так несподівано відновився, – хрипко бурмотів Зейн, відкидаючи каміння.

Це було нелегко. Каміні так і норовили вислизнути з закривавлених рук. Місця, щоб випрямитися у повний ріст не було. Проте це було й на краще, бо встати на одну ногу він все одно не міг. Зейн закрив очі, силуючись зрушити величезний камінь з грудної клітини Трея, женучи нездійснені страхи. Якби не регенерація вищих родів, якби не їхній з Треєм зв'язок, через який Зейну дісталася крихтка сили, вони обидва вже давно були б мертві. Але їм пощастило – вони вижили. Дивом, не інакше.

Камінь, нарешті, подався, ковзнув вниз, даруючи Трею можливість зробити вдих. Але його місце тут же зайняв знесилений до втрати свідомості Зейн.

Насилу піднявши руку, Трей торкнувся плеча друга, вливаючи сили. Їх було зовсім небагато. Нікчемна малість. Але Зейн може померти, не отримавши їх. Він згадав, як після проведення ритуалу, що зв'язав їх,  до нього прийшов дід і розповів про те, що Зейн і Анд тепер його побратими. Дзеркальні. Ті, хто першими підставляються під удар спрямований на принца. Ті, ким йому належить прикриватися і кого він може осушити, забравши життєві сили, в разі необхідності. І присягу, яку він тоді так і відмовився дати дідові, попри всі пафосні промови про призначення й відповідальності перед народом.

Заплющив очі, відчуваючи, як слабшає. Але тоненький струмочок цілющої сили, що стабільно вливався в нього, знову втримав від переходу за грань.

«Ти обіцяв!» – вимогливо викрикнула маленька дівчинка, змушуючи повернутися.

Вона чіплялася за його руку, ногами впираючись у мокру від її сліз землю, тягнула за собою, не даючи зробити крок. Він знав, що вона його не втримає. Не вистачить сил. Але ніколи не міг залишитися байдужим до її сліз. Простягнув руку, проводячи по білявій маківці, відступаючи від краю.

«Я обіцяв», – кинув невідомо кому в порожнечу...

Його викинуло все в тій же імлі розвалин замку. Звільнив затиснуту руку, акуратно зрушивши Зейна. По черзі поворушив затерплими ногами, повертаючи чутливість.

Тіло майже відновився, нехай він і відчував себе новонародженим дитинчам ктарха*.

Потрібно вибиратися. І знайти інших з загону.

Перед очима промайнули уривки недавнього бою, до якого вони, всупереч рокам тренування, виявилися зовсім не готовими. Ніхто не припускав, що забутий материк виявиться населеним породженнями хаосу. Але ж вони летіли, щоб знайти тих з роду Геджавір, що вижили багато років тому. А замість них знайшли землі повні жаху.

Звідкись здалеку долинуло жалібне курли. Дженеша вижив? Не повернувся в напівсвіт? Чи міг він сподіватися?

Трей згадав, як падав закривавлений грифон з відірваними крилами. Як прощаючись з другом, він зістрибнув з нього в запалі бою, забираючи на себе тварюк. Як за наказом командира вони сховалися в замку. У замку, що за мить вибухнув, ховаючи всі свої таємниці. І останнє, що він пам'ятав, – яскравий спалах сили, що вливалася в нього, розрядом блискавки пробігши по всіх, хто був з ним у зв'язці.

«Що ж ти наробила, Бель? Як ти тільки вижила, сестричка?»

* Ктарх – великий хижий чотирилапий птах, далекий родич грифонів. Дитинчата народжуються маленькими, лисими, сліпими і абсолютно безпорадними. Лише на другому тижні життя вони навчаються підіймати голову й прохати їжу.