Конусоподібна хмарка піднялася над дахом Спаського собору й рушила убік Болдиної гори. Цього дня в Чернігові її бачили три людини.

Один був юнаком, що проходив медкомісію у військкоматі. Він вирішив нікому не говорити, що бачив хмару, яка віддалено нагадала йому фігуру ченця, оскільки це могло несприятливо відбитися на результатах медичної експертизи.

Другою людиною була Кіра, яка зовсім не звернула на неї уваги.

А третім був маленький хлопчик. Він сидів в колясці, показував рукою на хмарку й голосно кричав. Але дорослі не звертали на нього уваги, їм було не до нього. Хмарка спустилася, обгорнувши дитину, й вона весело засміялася, як від лоскоту. Коли на обличчі хлопчика засвітилася посмішка, хмарка знову піднялася й попливла далі.

* * *

Коли Кіра прокинулася цим ранком, тепле вересневе сонце світило прямо на її ліжко. Була субота і вона знову не поїхала додому. Вона частіше за інших залишалася на вихідні одна в гуртожитку. Іноді до неї приходив Ігор, але сьогодні він був зайнятий – так він сказав.

Прочитавши днями на дошці оголошень у кооперативному коледжі, який усі за звичкою називали технікумом, про безкоштовну екскурсію в Антонієви печери, Кіра вирішила піти туди, якщо день буде сонячний. А саме такий він з ранку й був.

Поки Кіра йшла від Валу до Болдиної гори, сонце затягнуло хмарами. Вона дістала мобілку й рішуче набрала Ігоря. Раптом в печері не буде мобільного зв'язку або почнеться гроза. Сонце огорнули хмари, але Кіра не звертала уваги на сюрпризи погоди. Вона думала про те, що якщо екскурсія йтиме довго й Ігор подзвонить, вона може пропустити його дзвінок.

Якби Кіра в цей час підняла голову вгору, вона б побачила, що над її головою висить біла туманна хмара дуже цікавої форми, що нагадує конус або пірамідку. Її верхівка була схожа на людську голову, а інша частина – на фігуру людини в плащі. І вітер, дуючи убік Антониiевих печер, ніс її туди ж, куди прямувала Кіра. Але дівчина бачила тільки асфальт під ногами та кнопки телефону, які швидко набирала.

Набравши Ігоря, вона повідомила, що близько години її може не бути на зв'язку. Трубка у відповідь щось буркнула.

- Так, я зрозуміла, що зайнятий, передзвоню тобі, коли вийду з печер. Може увечері на Валу зустрінемося? – Кірі чомусь самій не подобався тон, яким вона говорила з Ігорем, - покірно-запобігливий.

- Ясно, та я сама сьогодні думала позайматися. В понеділок практичне зайняття, потрібно проект підготувати. Вдалої репетиції... Цілую! – сказала вона трубці вже після того, як в ній затирликали короткі гудки.

Репетиції в музичному гурті були для Ігоря святою справою, як і навчання в університеті. Лекції він звичайно прогулював, але з друзями, а не з нею. Вона зупинилася й підняла очі.

- Яка дивна хмара, - нарешті помітила Кира, - нагадує людину в мантії.

* * *

Коли Кіра підійшла до печери, біля екскурсовода зібрався цілий натовп. До Іллінської церкви потрібно було зійти по сходинках. Під час спуску їй відкрився огляд церковного двору, але видимість була не дуже хороша. Дивно, що погода ближче до обіду може бути такою туманною. Можливо, це пов'язано з тим, що церква знаходиться в низині?

Вона вже була в печерах рази чотири за попередній рік навчання. Один раз вона була тут зі своєю студентською групою. З того походу вона запам'ятала в основному галас і веселощі одногрупників – куратора тоді майже ніхто не слухав.

З фактажу екскурсій вона мало що запам'ятовувала, а ось атмосфера в печерах вабила її. Потім вона приходила сюди одна. Її зачаровувала жива історія древнього монастиря. Пробираючись по вузьких, погано освітлених, коридорах, вона заглядала в крихітні келії й темні ходи, і мимоволі переносилася в інший час. Важко уявити, як в такому невеликому просторі жила, пересувалася, молилася, постилася й справляла потреби така кількість людей. Ченці не виходили з печер, їм, напівсліпим від постійної темряви, приносили сюди їжу. Невідомо ані ким вони були до того, як прийшли сюди, ані як їх звали. Кірі було цікаво, як вони уживалися один з одним? Тісні кімнати в гуртожитку при коледжі, з одним душем на п'ять поверхів, здавалися їй палацом в порівнянні з похмурим підземеллям. Поховані в них за життя люди, тут же знаходили останній притулок.

Один раз вони були тут з Ігорем, в травні. Ці спогади були приємними. Тоді вони гуляли по Болдиній горі, коли несподівано почався холодний дощ. Ігор запропонував пересидіти його в печерах. Хоча слово пересидіти до їх історії не дуже підходило. Ідучі по печері, вони цілувалися кожні п'ять метрів. Це була дуже романтична екскурсія, в якій не було сказано жодного слова, поки Ігор не потягнув її убік від основного ходу. Там була якась печерка, закрита металевою дверима-клітиною. Саме там він сказав, що кохає її.

Кіра раптом ясно зрозуміла, чому у вільний час її потягнуло саме сюди. Вона пішла на екскурсію тільки для того, щоб ще раз побачити ці двері та побути в цьому місці.

* * *

Новий навчальний рік почався тільки нещодавно. Літо вона провела у мами в селі й повернулася у кінці серпня в гуртожиток. Цей вересень відрізнявся від минулого. Минулого року, першокурсницею, вона дуже скучала за мамою і братиком, та багато плакала. Їздити часто додому вона не могла, оскільки жила у віддаленому, Новгород-Сіверському, районі й витрачати кожні вихідні гроші на проїзд собі не дозволяла.

Хоча Кіра, одна з небагатьох, вчилася на державній формі, до її тижневого бюджету, окрім поїздок додому, багато чого не влазило. Мама платила за гуртожиток і давала Кірі двісті гривен на два тижні. На ці гроші вона не могла сходити в кафе з дівчатками з гуртожитку, попри гарні з ними стосунки. Не ходила вона й в «Мультиплекс», куди сусідки часто бігали на три-д сеанси. Вона була там тільки один раз. Саме кіно вона погано пам'ятала. Більше запам'яталися пластикові окуляри, солодкий поп-корн і губи Ігоря.

На їжу Кіра грошей теж майже не витрачала. Все привозила з села в двох багажних сумках – молоко, сир, яйця, сало і банки з соліннями. Вміст цих банок проходив складний шлях від вирощування, полоття, викопування до обробки й консервації. Увесь цей процес був добре Кірі знайомий – вона консервувала врожай разом з мамою.

Основним пунктом в її меню була картопля. Цілий мішок завіз перед початком навчального року чоловік її тітки. Цього року, як і у минулому, сусідки, не бажаючи тягати в руках важкі сумки, часто брали у неї у борг картоплю, цибулю і буряк. Кіра ці борги не рахувала й потім з них, звичайно, не запитувала. Минулого року при такому марнотратстві картоплі не вистачило і на півроку, але мамі вона про це не сказала. Навіть цукор вона привозила з будинку – купувати в магазині було дорого. А в селі у них був свій – декілька мішків вони поміняли восени на картоплю.

Влітку від городньої роботи у Кіри іноді боліла спина. Тоді мама відпускала її полежати, але Кіра завжди поверталася і продовжувала допомагати – окрім неї мамі ні на кого було особливо розраховувати. Найближча тітка жила в Києві, але у неї була свій город, і до них вона не приїжджала. Свого батька Кира, як і її брат Ромчик, ніколи не бачила.

Єдине, на що Кіра витрачала заощаджені гроші – це дорога додому раз на місяць, методички для навчання та обновки. За минулий рік таємно від мами вона купила собі нову сукню, дві спідниці та, навіть, дешеві замшеві босоніжки з красивими ремінцями і на підборах.

Усе її дитинство пройшло під гаслом економії. Кіра завжди одягалася в чийсь одяг. По суті це був секонд-хенд, присланий маминою сестрою з-за кордону. Мама чомусь цим гордилася, а Кіра засмучувалася. У мами було шість сестер і одна з них жила в Німеччині. Кіра доношувала речі після усіх п'яти старших двоюрідних сестер, але мама розповідала сусідкам, що Кіра одягається тільки в німецькі речі. Вони, звичайно, були у гарному стані, без плям і дірок, але завжди відрізнялися від того, що їй насправді хотілося вдягати. У школі дівчина завжди порівнювала себе з однокласницями та бачила, що те, в чому вона ходить, відстає від моди років на п'ять, а то і десять. Блузи її моделі, з розкльошеними рукавами, вдягали в якомусь древньому серіалі, як і спідниці, пошиті пелюстками, з кривими краями. «Загалом відстій», - зітхала про себе Кіра

Коли вона їхала вступати до коледжу, її мрією була купівля нової сукні. Саме нової, в крамниці, і саме такої, як вона власне хоче. Мрія збулася незадовго до нового року, на розпродажах з приводу «чорної п'ятниці». Звичайна пряма полотняна сукня на міжсезоння, ніжного небесно-блакитного кольору, хіба не просилася до неї з вітрини, а знижка була дивовижна. Коштів, заощаджених на походах в їдальню, Кірі вистачило тільки на половину сукні. Половину вона узяла з тих грошей, що поклала її хрещена на спеціальну картку. Мама знала про цю картку, але хресна не звітувала про суми, а Кіра ці гроші намагалася не витрачати. Отримавши невеликі суми на випускний, день народження і з нагоди вступу, Кірі вдалося накопичити ще близько тисячі гривень. Окрім сукні, вистачило на нову сумочку і босоніжки, хоча це вона вже купували на ринку. І хоча все було недорого, Кіра потім довго мучилася відчуттям провини, що на новорічні подарунки мамі та Ромкі грошей не залишилося. Вона приїхала з порожніми руками, але про сукню, звичайно, не сказала. Це була одна з її перших таємниць від мами. Потім, навесні, коли вона уперше пішла вигулювати обновку, вона й зустріла Ігоря.

* * *

Літній екскурсовод довго тримав їх біля входу, розповідаючи історію та передісторію будівництва печер:

- За переказами, Антонієвi печери були зведені на місці язичницьких капищ. Схимник Антоній, у миру Антипа, був ув'язаний в міжусобні війни та став політичною маріонеткею у боротьбі між Київськими та Чернігівськими князями…

Публіка була різна. На відміну від студентських груп, які зобов'язують ходити на екскурсії для виконання виховного плану, сьогодні послухати лекцію прийшли тільки зацікавлені особи. Багато хто з них представляв собою цікаве видовище. Сива пані в широкополому капелюсі обмахувалася віялом, попри відсутність жари. Пара – юнак і дівчина – обоє з голеними головами й татуюваннями, тихо розмовляли та сміялися над нікому незрозумілими речами. Мама й син, років десяти, обидва підкреслено інтелігентного вигляду, записували лекцію – вона у блокнот, він в телефон. Кіра розглядала людей, впівуха слухаючи і роздумуючи про своє.

Про Ігоря вона згадувала весь час, але зараз раптом упіймала себе на думці, що можливо добре, що він не поруч. Позавчора вони посварилися. Учора він взагалі не брав трубку. Їй здавалося, що сьогоднішня прогулянка могла б їх примирити, але у нього, звичайно, знайшлися важливіші справи. Вона занадто залежить від нього, і побути годину поза «зоною його доступу», можливо, не лише не страшно, але і корисно.

* * *

Бородатий хлопець в окулярах, що стояв поряд з Кірою, запитав про щось екскурсовода, чим відволік її від думок. У його питанні вона почула слово «хроноаномалії». Хтось з групи здивовано озирнувся, але, здавалося, найбільш здивованим був екскурсовод. Бородань був розчарований таким незнанням і пояснив вголос, чомусь обернувшись до Кіри, що це означає «стрибки в часі». Екскурсовод знизав плечима, але хлопець не відступав: «Ну хоч про привидів розкажіть». Літній керівник, мабуть, планував авторське подання інформації про печери, але поступився бороданеві та перемикнувся на привидів.

Кіра у черговий раз із задоволенням слухала легенду. Кандидатів на роль привида було багато. За однією версією, тут блукає дух власне засновника Чернігівського чернецтва Антонія. Також під час монголо-татарського набігу тут було вбито й поховано багато ченців. Можливо, хтось з них не міг знайти вічного заспокоєння і наштовхувався на туристів. Дуже полюбилася чернігівцям версія про ченця Тарасія. Основою легенди став напис поряд з одним з поховань з таким ім'ям. Багато хто говорив, що Тарасій сильно нагрішив, скуштувавши насолод, заборонених чернецтву та навіть мав байстрюка. Так привід ставав менш абстрактним і набував людської подоби, чим, поза сумнівом імпонував людям. Привід був миролюбний. Нікого не лякав і нікому не шкодив. Більше того, вийшовши з печер, люди стверджували, що зцілялися від дрібних недуг.

- Ось тут, – суворий екскурсовод показав на один з проходів, – поряд з підземною церквою Миколи Святоші є вихід в тунель. Саме там найчастіше бачили привіда. Бачила його не одна людина – були свідки й серед туристів, й навіть серед істориків і студентів, що проводили тут розкопки. Вперше він був помічений близько п'ятдесяти років тому…

Саме тут Ігор освідчувався їй в коханні півроку тому. У Кіри стиснулося серце.

В кінці розповіді екскурсовод нагадав, що легенди-легендами, а наука повинна спиратися на конкретні факти.

- Легенди – це теж наука, - почула Кіра мимрення бороданя. – А як ви поясните, з наукової точки зору, – запитав він голосно, - що така кількість людей його бачила, а з деякими він навіть розмовляв?

Обличчя керівника екскурсії відбивало внутрішню боротьбу між матеріалістичними переконаннями й інтелігентністю.

- Якщо ви хочете пояснень саме від мене, - він грізно подивився на Кіру та її сусіда, і вона зрозуміла, що він прийняв їх за пару, - скажу так, науці потрібно ще багато часу, щоб відкрити таємниці всесвіту!

Він підняв вгору вказівний палець, нагадуючи препода на лекції.

- Особисто я думаю, справа в психології. Ще Карл Юнг писав про колективне несвідоме, наприклад. Воно проявляється в тих випадках, коли сотні людей одночасно спостерігають неіснуючі явища, такі як НЛО. Можливо, саме цим можна пояснити феномен привіда, що з'явився й на древніх чернігівських землях. Є також версія, що цьому сприяють земні геомагнітні поля, що специфічним чином діють на людський мозок. – Останні слова були адресовані бороданеві та Кірі, від чого вона, наче випадково, втупилася в склепіння печери.

- А про хрономіражі ви чули? - Вигукнув бородань.

- Я багато про що чув, - грізно спохмурнів екскурсовод. – Але вважаю за краще перевіряти різну… гм, інформацію, науковими шляхами. Про хрономіражi скажу таке: деякі псевдонауковці порівнюють їх з фотонегативами – якщо накласти один на інший, отримуєш абсолютно нове зображення! Подібно до того й два простори зміщуються в одній точці, ну або два часи в одному просторі. Ці явища належать до сфери вивчення фізичних наук, а я, як ви розумієте, всього лише історик.

- Гм, фотонегативи... ще б динозаврів згадав! – тихо засміявся бородатий у бік Кіри. Вона посміхнулася, але упіймавши на собі суворий погляд вченого екскурсовода, знову втупилася в стелю, нагадуючи черницю, що молиться.

- Наша подальша екскурсія проходитиме в суто науковому ключі - підсумував екскурсовод.

Коли дискусію було закінчено, і група рушила далі, Кіра тихенько прослизнула в прохід знайомого їй тунелю.

* * *

Останній раз Кіра була вдома тиждень тому. Тоді вона вийшла з автобуса точнісiнько біля свого двору, попросивши водія зупинити в недозволеному місці. Спустившись з насипної дороги, увійшла до хвіртки. Разом з курями, що вибігли з їх двору, назустріч до неї кинувся Рома – її дивовижний братик, якого вона дуже любила і, навіть, захищала від мами, коли бачила, як та на нього злиться.

Кіра з часом навчилася розуміти мамину злість, але вважала її несправедливою, адже мама злилася просто через те, що Ромка народився. Колись, коли мама ще тільки чекала народження Кіри, від них пішов її батько. Мама не розповідала подробиць, але знала, що батько живий-здоровий і благополучно мешкає десь у Сибіру, куди він поїхав на заробітки, але там і залишився. На думку мами, це усе, що належало знати Кірі. Але вона знала більше – знала, що у нього є «нова дружина» й «нові діти».

На відміну від мами, вона не злилася на батька та, по-своєму, за ним скучала, хоча і зовсім не пам'ятала його. Знала, як він виглядає завдяки декільком фотографіям. Намагалася знайти його в соцмережах, але власної сторінки в нього, мабуть, не було.

А ось про батька Ромки вона нічого не знала. Ніхто в селі не знав, хто батько молодшого сина Віри Ткаченко, хоча розмов про це було багато. Кіра пам'ятала маму веселою, до народження Романа. Вона пам'ятала, як вони разом їздили до райцентру і до Киева, гостювали в тітки. Вони гуляли парком, їли морозиво, мама купувала їй квитки на атракціони й вони каталися на колесі огляду. Тітка їх фотографувала, тоді ще на плівковий фотоапарат. Ці фото, разом з фотками батька, зберігалися в Кіри в окремому зошиті. А ось Ромчику, якому було вже десять, усього цього не дісталося. Мама замкнулася в собі після його народження, і вони вже рідко куди виїжджали, тільки в Новгород-Сіверский на ринок. І хоча Ромка не робив нічого більш того, що роблять хлопчики його віку, діставалося йому часто.

* * *

Вона стояла біля тієї самої печери, де Ігор освідчився їй в коханні. Тоді це здавалося початком чогось нового. Пройшло всього декілька місяців, але вона вже забула це відчуття щастя, коли тебе обіймає цілий світ. Вона підійшла до грат, якими був закритий вхід до печери й закрила очі, намагаючись повернути втрачені миті.

Сьогодні останній день вересня. Як файно б було перенестися в травень, де Ігор був таким ніжним, не кидав телефонну трубку перш, ніж вона попрощається з ним, не відвертався, коли вона хотіла його поцілувати, не брехав, що він зайнятий з друзями на репетиції. Кіра була упевнена, що він їй бреше. Вона сперлася плечем на грати й несподівано відчула, що відключається, втрачає рівновагу. Це тривало рівно секунду. Щоб не впасти, дівчина вхопилася рукою за двері й, відчувши, що та не замкнена, виставила ногу вперед. Відновивши рівновагу, вона зрозуміла що наполовину вже увійшла до печери.

* * *

Кіра часто згадувала їхню першу зустріч. Вони з Оленкою гуляли по Валу. Вона була в своїй новій сукні ясно-блакитного кольору, що добре відтіняв її білу шкіру. Сандалі з ремінцями в квітні можливо було й рано одягати, але їй вже дуже хотілося їх вигуляти. Невдовзі повинна була настати Пасха й на душі у неї було світло.

Ігор і Данило їх наздогнали та обігнали. Деякий час два хлопці та дві дівчини йшли майже в однаковому темпі, їх розділяло декілька метрів. Хлопці до цього про щось розмовляли, але, помітивши двох красунь попереду себе, замовкли. Деякий час вони подавали один одному мовчазні знаки, а потім, обігнавши дівчат, несподівано зупинилися й обернулися. Вона побачила захоплений погляд, що ковзав по ній. Всі четверо стояли, розглядаючи одне одного секунд десять. Потім хтось посміхнувся, хтось запропонував познайомиться й вони пішли по Валу разом…

* * *

З анонімного щоденника на LiveJournal. Квітень.

Сьогодні я уперше її побачив. Світле волосся, розпущене по плечах. Очі смарагдового відтінку, що жадібно розглядають світ. Їй так пасує блакитний! Вона неначе пливла в декількох метрів від мене. В неї красиві щічки. В ній красиво все – й те, як тремтять вії, коли вона хвилюється, й посмішка. Вона намагається приховати нерівність зуба, посміхаючись асиметрично, від того її погляд робиться упевненішим, хоча й не таким ніжним, але це все одно вона – така різна, така прекрасна. Вона як зірка, яка падає в серпні, - ти можеш упіймати її тільки поглядом, і тільки поглядом спробувати утримати. І слід цієї зниклої зірки, що впала, вже тебе не відпускає – залишається в серце як опік. Тепер ця зірка в тебе усередині, живе там і продовжує світитися – тепер ви з нею нерозлучні. Їй добре – й тобі добре. Їй сумно – й ти собі місця не знаходиш...

* * *

Того ж вечора їхню взаємну симпатію безапеляційно відмітила Оленка в колі сусідок. Дівчатка заукали, виражаючи одночасно й здивування, й захоплення. Кірі від цього стало незручно – їй би хотілося залишити своє нове почуття в таємниці. Втім, Оленка не все бачила. Наприклад, як проводжаючи, Ігор узяв її за руку, й міцно стиснув. Тоді по її тілу пробігли мурашки, й вона стиснула його руку у відповідь – шматочок таємниці в неї все-таки залишався. Здавалося, увесь той синій квітневий вечір стиснув її серце незвичайною радістю.

Данило з Оленкою йшли попереду. Кіра тоді подумала, що з них теж вийде пара, та таємно раділа можливості гуляти потім учотирьох. Але Оленка сказала, що на відміну від красивого та цікавого Ігоря, Данилo здався їй не дуже мужнім – не такий широкий в плечах, говорить м'яко і невпевнено. Дивно, адже спочатку Кірі здалося, що він сподобався Оленці. Але для неї самої, звичайно, всі бали були на користь Ігоря, і цей красень дістався їй. Вони як магнітики, які притягнулися один до одного з першого погляду й слова. З цього дня дівчина часто посміхалася, коли цього ніхто не бачив – на спільній кухні, на парах, в душі, в ліжку перед сном…

Наступні тижні вона постійно чекатиме його дзвінка, тривожно поглядаючи на старенький телефон. Потім, влітку, на день народження він подарує їй новий. А вона подарує йому їх першу близькість.

* * *

Було темно, склепіння зведення майже торкалося її волосся. Коли Кіра увійшла до печери, їй відразу захотілося звідси піти. Обернувшись до виходу обличчям, вони завмерла – ззаду пролунало сухе покашлювання. Кинувшись до рятівного виходу в кроці від неї, Кіра вдарилася об щось невидиме – було відчуття, що об двері, зроблені з міцного скла. Вона спробувала стукати в ці двері-невидимки, але звуку не було.

- Тихо-тихо, - пролунав голос з нижнього кута печери. Його володаря вона не могла бачити, та й не хотіла, занадто страшно їй було. За прозорими "дверима" пройшов хтось з туристів. Здається, поверталися її бородатий сусід і пані в капелюсі, можливо, її шукали. Вона закричала «Допоможіть!», але ніхто не обернувся. Її не чули. У Кіри від страху здавило горло.

- Тихіше, дівчина, не галасуй, - голос був чоловічий, низький. Хоча було темно, Кіра замружила очі й різко обернулася. Із-за темряви майже нічого не могла розгледіти. Слабке світло ззаду дозволяло побачити контури сидячої людини – вона була в чорному довгому одязі. З-під капюшона, що низько насував на обличчя видно була тільки бороду.

- Хто ви? Як мені вийти звідси?

Чоловік довго мовчав. Як не дивно, від нього не відчувалася небезпека. Дивною та страшною була сама ситуація – печера з незнайомцем. До каменю, на якому він сидів, була притулена палиця. Він, здавалося, щось обмірковував. Нарешті підняв руку і вказав Кірі в протилежний від виходу бік.

- Йди туди й більше мене не турбуй.

Кіра не бачила там ані дверей, ані вікна, з якого можна було б вилізти, тільки темряву. Вона відчула ледве вловимий знайомий запах – так пахне в церкві на свято. У відповідях людини вона також уловила дивні інтонації, якийсь нетутешній діалект. Навіть не нетутешній, а несучасний – зараз так люди не розмовляють.

- Хто ви?

У відповідь знову почулося покашлювання. Їй здалося, що чоловік сміється.

- Йди, дівчина, йди.

Вона пішла, а що їй залишалося робити. Через декілька кроків Кіра чекала, що наштовхнеться на стіну й навіть витягнула вперед руки, але у неї з'явилося відчуття, що її підхопив сильний вітер.

- Так напевно падала в колодязь Аліса в Країні Чудес, - встигла подумати Кіра та, про всяк випадок, підібгала коліна, готуючись приземлитися.

* * *

Через якийсь необчислюваний часовий проміжок вона побачила, що знаходиться в себе удома. Кіра стояла на порозі своєї хати, в маминому халаті, а в руках у неї була миска з їжею для курей.

Все здавалося реальним – дотик пальців до металу, відчуття босими ступнями глиняного порогу, кудкудакання голодних курей, яскраві кольори чорнобривців у садку. Ззаду пролунав голос Ромки:

- Тебе мама зве.

Кіра обернулася, поставила миску на підлогу та увійшла до будинку.

- Ти вже погодувала? - Безбарвним голосом запитала мама, що перебирала квасолю. Поряд стояв глек з водою, в якому вона, як завжди, збиралася потім цю квасолю замочити. Кіра болісно вщипнула себе. Це сон?

Мама на секунду підняла очі. Кіра знала цей погляд. Коли мама починала дратуватися, з нею було краще не сперечатися, інакше здійметься буря.

- Йди до кімнати, перевір! – мама повернулася до квасолі. Більше вона нічого не скаже, - це Кіра теж знала, тому пішла в їхню спільну з Ромкою кімнату. Новий предмет, що стояв там, неможливо було не помітити…

* * *

Посередині кімнати стояло ліжечко, в якому лежала роздягнена дитина – хлопчик. Він щось белькотів і дригав ніжками. Кіра спочатку застигла, потім, чомусь навшпиньках, підійшла до нього. Дитина побачила її та запхикала. Вона не могла відірвати від нього погляд. З моменту зникнення з печери пройшло хвилин п'ять, але вона уперше змогла сформулювати думки, які зводилися до декількох питань: Що вона тут робить, за двісті кілометрів від Чернігова, де вона була п'ять хвилин тому? І що в їх будинку робить немовля?

* * *

Кіра підійшла упритул до ліжечка й узяла малюка на руки. Колись вона допомагала глядіти Ромку, годувала його з пляшечки, носила на руках, поки він не почав швидко рости. Невже в них новий братик?

Ззаду почувся шерех – вона обернулася. Рома шукав щось за своїм письмовим столом. Побачивши її погляд, він буркнув:

- Якщо ти зараз годуватимеш його, я піду!

Кiра різко сіла на ліжко із залізними бильцями, від чого ті голосно скрипнули.

- Я? Годувати?

- Та не я ж! – в Ромкиному голосі їй здалася зловтіха. І тут вона упіймала себе на ще одному новому відчутті – у неї сильно боліли груди. Вона придивилася до дитини. Очі зеленуваті, волосся русяве. Ромка був схожий на маму, а цей малюк – на її власного батька з фотокартки, і на саму Кіру. Доводилося визнати те, що вона зрозуміла інтуїтивно, ледь увійшовши до кімнати – це була її дитина й зараз вона хотіла їсти.

* * *

Через п'ятнадцять хвилин хлопчик спав, а Кіра вийшла на кухню. Мама вже замочила квасолю, але на столі з'явилася нова миска – з буряком і картоплею.

- Погодувала? – Як і раніше, безбарвним голосом запитала мама. Очі вона не підняла.

- Так, - сказала Кіра та сіла допомагати різати овочі на борщ. Вона розуміла, що потрапила в якусь паралельну реальність – туди, де в неї є дитина і вона живе з мамою та Ромкою. Поки це все, що вона знала і зайві страхи та істерики навряд чи могли допомогти в розумінні того, що відбувається. Мама і брат були цілком справжніми, та й дитина теж.

Нишком вона спостерігала за мамою – мовчазною і зануреною в себе. Кіра пам'ятала її в такому стані після народження Роми. Тоді, майже рік, вона ні з ким з сусідів не розмовляла. Була замкненою, дуже сильно злилася. Зараз Кіра розуміла, що на одну тільки себе. На кого вона злилася тепер, здогадатися було неважко.

Якщо це якась гра, потрібно спершу зрозуміти правила. Їй потрібна була інформація…

* * *

Хоча Ромкин погляд був колючим, вона все-таки наважилася:

- Ромчику, пам'ятаєш, ми грали в гру «якби»?

Він здивовано втупився в неї та пирхнув:

- Це коли ти мене дурила, в початковій школі?

Кіра посміхнулася. Це була правда, хоча й Ромка тоді у програші не залишався. Вони грали в придуману нею гру, коли брат вчився в першому класі. Кірі тоді необхідно було дізнатися більше про хлопчика, який їй дуже подобався, а Рома дуже подружився з його молодшою сестрою, нехитро обмінюючись з нею сімейними секретами. Так їй ставали відомі подробиці життя її обранця – які фільми він дивиться, де буває вечорами та інша інформація, яку потім можна було смакувати на лавочці з однокласницями. А для Ромки результатом цієї гри завжди був заохочувальний приз – шоколадний батончик або пачка жуйки, іноді пару гривень.

Хоча Кіра приїжджала всього тиждень тому, зараз їй здалося, що Рома сильно подорослішав. Втім, вона досі не вірила в реальність того, що відбувається та їй дійсно могло здатися.

- А що мені за це буде? – раптом спитав брат.

- А що хочеш?

- Твою мобілку. – Кіра не здивувалася, - схоже, що в цій реальності з грошима так само скрутно, як і в справжній.

- Не борзій, - сказала вона вголос. – Якщо відповіси на три питання, можу дати покористуватися на один вечір, в оренду.

Рома удав, що надувся, але Кіра прекрасно знала, що її пропозиція для нього дуже вигідна – встигне усі гігабайти інтернету програти і перед друзями на вулиці похвалитися.

- Окі!

- Правила пам'ятаєш – відповідаєш на мої неймовірні питання, які починаються з «якби» та ні з чого не дивуєшся?

- Та пам'ятаю я, нумо.

- Рома, от якби я втратила пам'ять і не пам'ятала як звуть мого… сина та коли він народився, що б ти мені про це розповів?

Брат, відкопилив губу, таємно радіючи легкості запитання.

- Малий – Коля. Народився на Миколу.

- На весняного? – уточнила Кіра.

- Так, травневий.

Вона протягнула йому зарядку від телефону й посміхнулася – тримай, мовляв, доки це, на телефон не заробив.

- Увага, - Кіра зробила значущу паузу, як в шоу «Що, де, коли» - друге питання. – Якби я була нашою допитливою сусідкою тіткою Любкою, що б ти їй розповів про Коліного батька.

- Я б її далеко послав, - розплився Ромка в злорадній посмішці.

- Ну це зрозуміло, - подумки дівчина і сама так іноді робила, - а потім?

Брат розгубився і почервонів.

- Ром, ось вона б запитала: Як Колю по-батькові?

- Ігорович.

- Ага. – Кіра вже починала червоніти. – А чому Миколчиного батька тут немає?

- Це третє питання? – Ромкин погляд захоплено зупинився на її вже не новому смартфоні, подарунку Ігоря. Вона кивнула. – Так цей же козел, ну Ігор твій, не захотів дитину, сказав, що не його, а чужих йому не потрібно. - Було видно, що Рома переказує чиїсь слова, і від цього Кірі стало недобре. У неї підкосилися ноги.

- Ромчик, а чому він так сказав?

Це питання було поза конкурсом, але брат не став торгуватися. Він опустив очі:

- Сказав, що ти це... ну ти зрозуміла… гуляща.

Він простягнув руку за телефоном.

- Все, давай.

- Почекай. – Вона намагалася подушити сльози. – А мама тому така неговірка?

Ромка виглядав винуватим, в ньому боролися співчуття до сестри й бажання схопити телефон.

- Ну ти ж знаєш маму! Говорить, що ти нашийник їй повісила. Але ти не хвилюйся, Кірюхо, а то це... молоко пропаде, – він кивнув у бік її грудей і почервонів. – А ти знаєш, в інтернеті зараз можна заробляти, навіть в мобільному! На іграх можна по п'ятдесят гривень в день зрубувати, мені хлопці показали. Тільки інтернет потрібний гарний, - додав хлопець засмучено.

Вона простягнула йому мобілку і погладила по щоці. Перш ніж віддати телефон братові, поглянула на дату у верхньому кутку екрану. Телефон показував сьогоднішню дату – останній день вересня. А ось рік… Втім вона майже цьому не здивувалася. Що там на екскурсії говорили про хроноаномаліi та накладення фотонегативів? Ось щось і в її житті наклалося одне не одне, інакше як пояснити, що в той час, коли вона повинна вчитися вже на третьому, випускному, курсі, вона знову живе з мамою, Ромкою та дитиною, що казна-звідки взялася.

* * *

Вона знову вийшла на кухню. Мама схилилася з ножиком над картоплею, а терка поряд вказувала на те, що на вечерю будуть деруни. Кіра тихо покликала її, але та, здавалося, не чула.

- Маам!

- Що, доця? – жінка подивилася на неї, перебуваючи у своїх думках.

- Мам, чим тобі допомогти?

Віра нічого не відповіла, але в її обличчі відбилося легке здивування. Зазвичай вона сама говорила Кірі що робити й та не ставила питань. Багато речей вони робили разом автоматично – розтоплювали піч, лазили в льох, щоб набрати овочів і солінь, прибирали за курями та коровою. Хоча Кіра багато допомагала мамі по господарству, вона рідко ось так словами пропонувала їй допомогу. Вони не обговорювали роботу, Кіриного батька, й батька її онука, схоже, теж не обговорювали. Багато що не обговорювалося в цьому будинку.

- Мам, розкажи мені про батька.

Мати потягнулася за теркою й почала натирати картоплю.

- Він від нас обох відмовився – я маю право знати!

Човгання прискорилося, мамина рука ковзала зi шматком овоча, а її напруга, здавалося, повисла каменем в повітрі – уся напруга останніх вісімнадцяти років.

- Мам, він дуже погано з тобою повівся, так? Як Ігор зі мною?

Тертя зупинилося. Даючи собі можливість зупинитися, Віра не змогла стримати горе, що накопичилося усередині, та тепер лавиною виривалося назовні. Кіра бачила, що мама плакала, тільки без сліз – грудка ходила у неї в горлі.

- Матуся, хороша моя, - вона погладила її по волоссю і плечам. А Віра, закривши обличчя руками, уперше за довгий час переживала нове – почуття звільнення від тягаря. Останні півроку цей тягар став особливо великий. «Гулящою» стала не лише вона, але й її дочка, і зневажати тепер їй доводилося обох – й себе, й її.

Порядно для жінок в їх селі вважалося хоч би розлучитися. Порядно було хоча б мати вічно п'яного чоловіка, що розмахує руками по ночах, а вдень ходити вдень з квітучими візерунками на обличчях. Порядно було навіть обговорювати, яким чином у нових сусідів, які ходять у церкву кожної неділi, один за одним з'явилося вісім дітей – усі думали, що вони тільки Біблію по вечорах читають. Але непорядно було приїхати одній з міста з великим животом – з боку Віри це було дуже непорядно.

Про те, що це не лише непорядно, але й страшно, знала тільки одна Віра. Страшно ступати на шлях, по якому, здається, ніхто до тебе не йшов. Про таких, як вона, говорять, що їх чоловіки не поважають, тому що не хочуть виховувати дітей від них. І кожна баба Любка час від часу постає таким ось представником суспільної моралі. Відбувається це під час загострення холодної війни, що довічно триває між усіма сільськими жителями, - чи торкаються окремі її епізоди межі на городі, зниклого відра в загальному колодязі або черговості випасання череди корів. Кожного разу Вірі згадують її гріхи, про що б не зайшла мова.

Красивий брюнет в їхній групі, де вона вчилася дванадцять років тому від Центру зайнятості, був, звичайно, одружений, і, звичайно, не з їхнього району. Їх навіть не бачили удвох, і тільки це рятує Рому від хвилі нових пліток.

А ось коли вона завагітніла від батька Кіри, вона ще не знала, що треба бути такою обачною у збереженні таємниць від сільської громади. Кірин батько зовсім не кидав їх заради нечуваних заробітків. Він теж був одружений, коли приїхав до Віри. Правда, він хотів тоді залишитися з нею – мабуть, він її таки кохав. Дружина та двоє дітей були десь там, в абстракції, а вона – така юна й закохана в нього – тут. Він говорив про те, що зовсім не повернеться до дружини, пошле когось за речами та залишиться з Вірою. Але у неї не виходило йому вірити. Як би не хотіла вона, щоб він залишився, сказала йому, щоб повертався вільним, або не повертався зовсім.

Єдине, що її підтримувало багато років відтоді – думка, що усі нещастя – це її, тільки її доля. Віра думала, що усі помилки вона зібрала у своєму недолугому житті, а далі, за кармічними законами, її дітей чекає тільки хороше. Ця ілюзія довго утримувала її від безвиході. Зі вступом Кіри в коледж, вона знову стала посміхатися і мріяла про міське ситне життя для доньки. Коли з'явився Коля, Віра знову впала в меланхолію.

Сидячи зараз над мискою тертої картоплі, вона ревла і не могла зупинитися. Поки текли сльози, донькини руки й слова зігрівали її тіло і серце.

* * *

Коли Ромка увійшов на кухню, він побачив, що Кіра й мама обнімаються та обидві плачуть.

Від несподіванки він навіть гмикнув. Мама й дочка обернулися на звук.

- Чим вечеряти будемо? – Ромка намагався бути максимально безпосереднім і практичним.

- Тобі аби про хавчик, - сказала Кіра, витираючи обличчя, але в тоні її не було суворості.

- Мам, а дістань-но наливочки. Я поки деруни посмажу, а Ромка збігає в крамницю за смачними печивом та безе.

Віра відповіла, що їм ще тиждень жити на залишки з дитячої допомоги. Окрім смаколиків, вже зараз більше ні на що не вистачає, а потрібно ще онука на щеплення звозити в район.

- Мам, а ми у борг в магазині візьмемо, там же тітка Рая ще працює, - спробувала її вмовити Кіра.

- Там боргу вже на півтищі, доця.

- Нічого, мам, ми розберемося, зі всім розберемося, - Кіра відчула себе ближче до мами й знову її обійняла. Вона здавалася собі дуже дорослою, від чого їй було й страшно, й добре.

* * *

Рано вранці наступного дня вона сідала в чернігівський автобус. У неї не було чіткого плану. Була якась розрізнена інформація про минуле, причому про дуже різні його періоди. Щось з дуже далекого минулого – чернець в печері з минулого тисячоліття. Щось з того часу, коли її мати була закохана у батька, який живе, виявляється, в сусідньому районі. Щось про той недавній ча