Бах!

– Прорив!

Від гучного окрику Ярослав ошелешено підстрибнув на ліжку, протягнув руку, тягнучись до автомата. Автомата не було. Розплющив очі, але за мутним чорним серпанком нічого не побачив. Навіть тіней. Навпомацки зашарудів руками, втім ні зброї, ні речей під руки не потрапило. 

Бах!

– Тримай стрій! – почувся наказ. 

– Бах-бах-бах, – заспівала арта. 

Яр підвівся. Дідько, з тією зброєю. Йому треба бігти, там хлопці… 

Перечепився, боляче стукнувшись пальцями босої ноги. Не втримавши стогін, впав, приклавшись так, що подих перехопило. Перекотився на спину, зітхаючи, тільки зараз згадавши, що для нього все вже закінчилося.

Телевізор? Певно знов сусіди на усю увімкнули. 

Знов добряче грюкнуло. 

– Ти що геть не чуєш? Відкривай давай! Скільки можна повторювати? – несамовито волав хтось грізний, сиплячи добірною лайкою. 

Ярий на якусь мить навіть заслухався – такого він ще не чув. 

А потім прийшло усвідомлення, що лежить він на чомусь холодному і сирому, а цього просто бути не може. Він же у своїй квартирі, а не в бліндажу. 

Тхнуло сирістю та озоном. 

Сантехніка і сусіди? От багато з нього користі буде, коли він врешті-решт відчинить двері.

Спробував знов розплющити очі, але нічого не змінилося – все та ж мутна темна завіса, що залишиться з ним назавжди. 

Бах! 

Вибухнуло щось зовсім поруч, так що будинок стрепенувся, заходив ходуном. Запахло чимось паленим.

Ракети? Шахеди?

А він навіть тривоги не чув. 

З трудом підвівся. Схопився за стіну, дивуючись її шершавості. Постояв кілька секунд, прислухаючись. 

Довкола панував безлад. Щось шипіло, скавчало, вибухало. Люди кричали, стогнали, плакали. 

Звуків було так багато, що виокремити щось у цьому гармидері було складно.

Нестерпно боліла голова. Та й все тіло боліло, так ніби його знов танком переїхало. 

Яр зробив кілька кроків вздовж стіни, а коли вона закінчилась пішов просто на звук. Туди, де хтось тоненько завивав від болю. 

Темрява перед очима замиготіла білим, а потім запалала яскравими спалахами – синіми, зеленими, червоними, але більшу частину займала чорна безодня. 

Під ногою тріснуло і стопа зрадницьки провалилася у ямку. Яр не втримав рівновагу. Впав і пролетівши кілька метрів, перерахувавши ребрами всі перепони, що траплялися на шляху, нарешті зупинився, наткнувшись на щось м’яке, тепле.

Сів, навмання заводив руками поперед себе. Наткнувся на теплу гладку шкіру, торкнувся волосся. Долоні обпалило чимось гарячим, мокрим… Кров? І, здається, шия. Тільки б не артерія, бо якщо вона, хлопець точно не жилець. 

Жалібний стогін. Тихий. Ледь чутний. Живий!

Земля здригнулася. Вибухом, насипало бруду за комір мокрої сорочки. Яр стягнув її з себе, наосліп вивернув, швами назовні та, притискаючи, приклав на дотик, відшукавши звідки дзюрила кров. 

Прислухався. Вибухи та постріли чулися зовсім поруч, кричали та стогнали люди, стривожено ржали коні (А ці тут звідки? Конюшні поряд з його будинком не було). І гул, грізний, розкотистий, ледь чутний, немов ричить хтось невдоволено, ображено. 

Повітря тхнуло димом з солодкувато-нудотним присмаком горілої плоті, пластику, гуми. 

– Фланг! Фланг прикривай. Та щоб тебе! Тримайте лівий фланг! – долетіло до Яра, перекриваючи ґвалт. 

Невже, бої? У місті? І як він все проспати примудрився? 

Покрутив головою, намагаючись хоч щось розгледіти, але білий серпанок, що мутною плямою розпливався перед очима, нікуди не зник. Тільки яскраві спалахи згасли і тіней здавалося поменшало. 

– Що ж це коїться, Арс? Що ж коїться?  Та бодай його! Отак встрягти. 

– Забираймось, Олг. Сам знаєш нам у бійку лицарів краще не встрявати.

Зовсім поряд стривожено заіржав кінь, почувся скрип. 

Яр зітхнув. А йому що робити?  Якби був сам, то так би і залишився сидіти, а у нього поранений! Підхопивши того під пахви, потягнув з поля бою. 

Ранений виявився легким і тендітним. Зовсім молодий? 

Гул наростав. Земля під ногами вібрувала, тремтіла. А потім вибухнула, відкинувши їх так далеко, що Яр добряче спиною приклався об шорстку стіну. 

Гримнуло. Піднявся вітер. Небо розверзлося, виливаючи тони холодної води. 

Яр сів, підтягнув хлопця, що навалився зверху. Притулив спиною до стіни. Тут майже не дощило, лиш рідкі краплі заносив вітер.

Сорочки не було і стягнув футболку, притулив до рани замість неї. Хоча яка з неї користь? Йому б бинти та води. Та очі. Запасні, замість цих, що так невчасно  вийшли з ладу. 

Вклавши пораненого так, щоб футболка трималася на рані. Руками спустився до ременя. Зрадів, знайшовши щось схоже на флакон. А потім ще один і ще… Розгубився. 

Флаконів було сім. Маленьких, на пару ковтків. І всі різні. І за формою, і за помітками на склі, і за кришечками. В п’яти з них булькала рідина. В одному шаруділо піском. Останній не видавав жодних звуків, скільки б Яр не тряс. Пустий? Але в руці відчувався не легшим за інші.

Відкривши по черзі, принюхався. Пахло дивно. І незнайомо. Два з флаконів відкривались легко та мали однаковий аромат – солодкувато-солоний. Третій пах чимось схожим на солодке вино, проте кришка піддалась не одразу. Інші навіть на запах гірчили, нагадуючи ліки. 

Яр похитав головою. І що робити? Як зрозуміти, що з цього можна дати? І чи взагалі можна? 

Ранений схлипнув. Здригнувся всім тілом. Раз-другий. Забився на землі у лихоманці, застогнав несамовито, а потім затих, обм'як, залишившись мертвою лялькою у його руках. 

Яр приклав пальці, прослуховуючи пульс і… не відчув нічого. 

– Ні-ні-ні. Тільки не знов, – зашепотів він, натискаючи на груди. 

Раз-два-три. Затиснув носа – вдих. Раз-два-три. Вдих. Знову пульс – тихо. І знову раз-два-три. Вдих. 

Яр, як навіжений, відпрацьовував знайомий алгоритм. Раз за разом перевіряючи пульс. Але все було марно. Зупинився тільки тоді, коли сил вже не залишилось. 

Підібрав розсипані флакони. І, відкривши один з однакових. Підніс до рота, капнув пару крапель собі на язик. Язик одразу заціпенів, захолонув. 

Згадалось останнє відвідування комбустіолога*, тоді в нього теж заніміло обличчя від якогось супернового знеболювального.

Може і з тим так? Вирішивши, що втрачати вже нічого і пацієнт скоріш мертвий, ніж живий, натис на нижню щелепу хлопця та влив у відкритий рот вміст обох флаконів. 

Знов повернувся до штучного дихання. Зробив кілька спроб. Марно.

Повернувся до флаконів. По черзі відкрив кожен з п'яти. В одному з широкою кришечкою була не рідина – мазь. В іншому порошок, вдихнувши який Яр ледь не задихнувся. А ще порошок мав характерний запах гіркого диму. Згадавши, що в дитинстві саме попелом дід присипав йому збиті коліна, прибрав мокру від крові футболку і припорошив рану. Залишки закрив кришкою. Занурив палець у мазь та обмазав краї рани. 

“Що мертвому припарка…” – майнуло у думках, але Яр хитнув головою. женучи їх. На цій війні він зрозумів одне – краще зробити щось і пошкодувати, ніж не наважитись, а потім картати себе. 

Зібравши флакони, розсував їх по кишенях раненого, залишивши лише пусті. Зробивши крок під дощ, усівся, підставляючи флакони і кришечки. Кришечки набиралися швидко. Яр встиг влити у себе штук вісім, коли набралися флакони. Випив один і залишив збирати воду, другий з кришечками відніс раненому. Тим і займався наступний час: збирав воду, пив сам, вливав у раненого. 

До пульсу вже не прислухався, знав, що марно. Але надія вмирати не хотіла. До останнього.

Дощ закінчився за годину. А то і дві. І Яр сліпо вгледівся у небо. Але перед очима знов була темрява, і ніякого білого марева, плям, спалахів. 

Було холодно і сиро. Тихо. Навіть пташки не цвірінькали. Тільки листя шаруділо і кожна крапля, струшена поривом вітру, з грімким плюскотом зустрічалася з землею. 

Яр прислухався до оточення і сам не помітив, як провалився у сон. 

***

– Арс сюди, скоріш. 

– Що там, Олг? 

– Страж. Новенький.

– Живий? 

– Та ніби. 

– Вантаж на візок, у місті розберемося. 

– Тільки, Арс, з ним ще один. 

Слова доносились мов крізь вату. Яр намагався прислухатися, розтулити очі, але прокинутись не вдавалось. 

– Наш? 

– Ні. Жебрак якийсь. І звідки він тут узявся?

– Думати будемо пізніше, Олг. Забираймося звідси, поки нічого не сталося. Лихе місце, краще не затримуватися. 

– Його теж? Може лишимо? 

– Ненажерам? Сам знаєш, хто прийде за плоттю уночі, і чим нам це обернеться.  

– Знаю, як не знати. Тому й приїхав, – шумно зітхнувши, буркнув Олг.

Яр відчув сильні руки на своїх плечах.  Його смикнули і він застогнав – біль пронизав усі нутрощі, відгукнувся у м’язах. Різкий, судомний. 

– Диви живий. Може і оклигає. 

Свідомість спливала. Яр майже не відчув, як його жбурнули на візок, поверх інших тіл. На обличчя впала мокра від крові захолола рука. Від солодкуватого запаху горілої плоті нудотно занили нутрощі. Подих перехопило. Зверху навалилося ще одне тіло. І Яр так і не зміг зробити вдих. 

***

До тями Яр прийшов від кашлю. Тіло здригалося, немов прагнуло позбутися легень. І боліло кожною клітинкою, як і тоді коли його витягли з-під завалу. 

В приміщенні було жарко, душно. Пахло травами та чужим потом. 

– Тихше, тихше ти! Зараз, – голос був скрипучим, старечим і… жіночим. 

Губ торкнулося щось холодне і в горло хлинула гаряча рідина. Яр мимоволі зробив ковток, закашлявся – таким нестерпно гірким був напій. 

– Пий, пий. Будь розумником. 

Яр слухняно зробив кілька ковтків, відчуваючи як тече по підборіддю та щокам рідина, неприємно затікає за комір. Підборіддя торкнулося сухе ганчір'я, грубо пройшлося по обличчя, стираючи цівки, що їдко пахли травами. 

– Звідки ж ти узявся, бідолашний? Ну нічого тітка Веся догляне. Та й заплатили за тебе непогано. Навіть на лікаря вистачило. А тепер спи, – на лоб ліг холодний компрес, даруючи незначне полегшення. –  Спи!

 Яр хотів щось сказати і навіть губами ворухнув, але язик не слухався. Тож не видавши жодного звуку, він знов заснув. 

Приходив він у себе ще кілька разів. І кожного разу процедура повторювалась – нестерпний кашель, гірка рідина обпалювала горло та нутрощі, холодний компрес дарував миттєве, але на жаль, тимчасове полегшення, грубе ганчір’я обтирало обличчя, зашкарублі долоні перегортали тіло, лунав наказ: “Спи!” і Яр провалювався у темряву. 

– Що будемо робити, лікарю? – висмикнув Яра зі сну голос старої Весі. 

Відповіді він, як не прислухався, не розчув. А от тепло, що торкнулося його тіла відчув. Тепло пробіглося по нутрощах, спалахнуло жаром усередині, витекло потом через крихітні пори в шкірі. І Яр знову сплив чи то у сон, чи то у забуття.

* комбустіолог – лікар-хірург, що спеціалізується на лікуванні опіків.