Олександра

– Будь проклятий день, коли мені в голову прийшла ця ідіотська витівка! – я брела по цвинтарю, стискаючи в руках розподільний лист і відчуваючи, як глина, розмита дощами, гидко липла до взуття і безнадійно зіпсувала нові туфлі. Та й парадна форма академії, одягнена на честь такої важливої ​​події, добряче забруднилася.

Розподільний лист повинен був мене перенести прямо до мого наставника. І ось я биту годину тиняюся по цвинтарю, але мій наставник ніби під землю провалився! Де цього некроманта чорти носять? Чи він сам із цими чортами загуляв? Чи це він спеціально знущається? Перевірка на воші так звана. Втім, судячи з чуток, це цілком можливо! Відшив сотню стажистів-фамільярів, не менше. І мене схоже вирішив позбутися таким чином.

Сутінки опускалися на місто, небо якось різко потемніло, у повітрі запахло чимось прілим і стало навіть трохи моторошно. Не часто я бувала в подібних місцях. Перед очима миготіли кам'яні надгробки, кривуваті дерева, відкидали зловісні тіні і... ні душі! Від тиші, що стояла довкола, у вухах дзвеніло.

Чотири роки академії, сотні прослуханих лекцій, сотні семінарів, десятки практичних робіт, курсові, контрольні та ще купа перевірочних робіт! Та я майже дипломований фамільяр! Майже... Цьому некроманту так просто мене не позбутися. Мене моторошним цвинтарем не залякати!

– Ніар Да-аррел, – я покликала ще раз наспівуючи, вперто пробираючись вперед. – Ви зі мною у хованки граєте?

Звідкись праворуч пролунав різкий хрускіт. Тремтіли гілки і мені навіть почувся чийсь приглушений голос. Різко розвернулась і кинулася у бік найближчих кущів, орієнтуючись на звук.

– Ніар Даррел! Це ви? – я промовила, трохи захекавшись і додала для пристойності: – Добрий вечір!

– Десять, вісім, шість... – почувся хриплуватий низький і трохи лякаючий голос.

А слідом... слідом через кущі, що обрамляли надгробок, з'явився він! Синява шкіра розтріскалася, як папір, порожні божевільні очі дивилися кудись у далечінь, до зім'ятої сірої сорочки прилипли грудки землі. А ще в повітрі завис запах. Задушливий, солодкуватий, смердючий. Запах смерті.

Дідько лисий! Та це ж... Справжнісінький мертв'як! І від його хрипкого голосу по спині прокотилася хвиля сиріт, а до горла підкотилася нудота.

Якого біса?! Це ж може бути... він? Чи... може? Цього ще не вистачало!

– Ви ж не ніар Даррел? – я поцікавилася, роблячи крок назад і, загалом, не сподіваючись почути якусь розбірливу відповідь. Ця істота давно не пам'ятала свого імені.

Спокійно, Сашко. Спокійно. Це просто мертвяк. Нежить ходяча, нерозумна, майже нешкідлива. На цьому мої знання некромантії загалом закінчувалося. Стоп. А якщо не просто умертвість? Якщо упир? Але розглядати його ікла бажання не було зовсім! Тому... Тому треба просто робити звідси ноги якнайшвидше!

– Шість! – глухо прогарчав мертвяк.

Що там треба сказати, щоб упокоїти умертвість?

– Розвійся! Помри! Упокойся! Та щоб тебе...

Крикнула і рвонула геть, маневруючи між огорожами. Серце підкотило до горла, волосся липло до обличчя, падало на очі, від чого я погано бачила, куди неслась, ноги роз'їжджалися на мокрій глині... Я й забула, що місцеві цвинтарі набагато небезпечніші за людські. На землі все ж таки мертвих можна було не боятися, небезпеку несли тільки живі.

Прокляття! А куди мене взагалі занесло? Де місто чи хоч якесь село? Де ж академія? Де мій мобільник з навігатором, коли він такий потрібен?! Потрібно просунути ідею стільникового зв'язку у Велгреї. Озолочусь!

У темряві щось блиснуло, а потім почулося чиєсь гортанне гарчання. Твою ж… Ще мертв'яки? Або... або хтось гірший. Упир? Лич? Вампір?

У тілі людини я явно програю будь-кому за всіма показниками!

Не роздумуючи довше зробила ривок убік, випускаючи магію звіра на волю і відчуваючи, як тіло стрімко зменшується і обростає сріблястою шерстю. Неймовірне відчуття! Речі впали на землю, а наступної миті всі почуття загострилися до краю. Запахи, звуки... Все довкола заграло новими фарбами. Два стрибки – і ось я вже дерлася вгору по викрученому дереву.

Веселенький початок практики, нічого не скажеш! І це я навіть ще не приступила до практичної роботи!

А наступної миті весь простір навколо осяяв фіолетовим світлом.

– Куди втік? Ай-яй-яй... – загострений слух вловив тихий голос.

Обережно визирнула з-за гілок і на превелике щастя помітила, що речі мої нікому не знадобились. А на тому місці, звідки на мене скалилася дивна істота, завмер чоловік років... мабуть, тридцяти, в чорному шкіряному пильовику. І цей високий привабливий темноволосий незнайомець розглядав мене уважно, вивчаюче і стиснувши і без того тонкі губи. І в його темних майже чорних очах промайнула іскорка інтересу. Чи мені здалося? Але щось було в його погляді таке, від чого всередині щось здригнулося.

– Ти! Чого кричиш і нежить розлякуєш?! – він нахилився над моїм одягом і підчепив розподільний лист, що білів серед інших речей, а за мить заговорив: – Значить, Сандра Бейшоп. Мій новий фамільяр. Ти якщо так кричати будеш, то довго в цьому статусі не пробудеш! Злазь звідти, ніаро Сандро.

Значить, ось він який. Знаменитий некромант. Злізти я злізу, але якщо зроблю оборот, то наше знайомство почнеться дуже... пікантно! Але й норкою залишатися не можна було.

У два стрибки подолала відстань до землі і завмерла у траві, принюхуючись. І в ніс одразу вдарив різкий запах вовни, мертвечини і крові. Чорт. Не на добро це...

– Боюся навіть питати, за які заслуги тебе до мене заслали? – міркуючи вголос, некромант стежив за моїм наближенням із якимось лінивим інтересом. Мов не фамільяра йому приписали, а просто домашнього улюбленця. – Проректорові на хвіст наступила?

Майже. Але я могла лише пирхнути у відповідь. Голосом у вигляді звіра я, на жаль, не вміла.

– Можеш не напружувати себе відповіддю, – відмахнувся Даррел Стрейтен, піднявши з землі мій плащ, струсивши, оглянув мене уважним поглядом і, здається, передумав мені його віддавати. – Не обертайся назад. Ти саме вчасно потрапила до мене – у тебе важливе перше завдання. Ану, мила, принюхайся, де собачкою смердить?

Він що, серйозно зараз? Я ж фамільяр, а не хорт. Але, судячи з примруженого погляду, він був серйозний як ніколи.

– Обіцяю, що хоча б вислухаю твої побажання, якщо допоможеш, а не викину тебе з відмовою, як решту всіх, – вишкірився в “доброзичливій” посмішці магістр темної магії.

Диво, а не наставник. Шантажувати почав, а ще навіть розподілу не підписав! Втім, я сама цього хотіла. І ця обіцянка вислухати дорогого варта.

Піднялася над травою і знову втягла повітря. Точніше навіть не повітря, а жижу, що смерділа псиною! Явно пахло перевертнем... типовим вовком із нотками людського житла.

– Бачу, унюхала. Тепер ходімо шукати цього негідника, – так само добродушно посміхаючись, підбивав мене на роботу поліцейського собаки мій наставник. Як це в'язалося з моїми обов'язками фамільяра – гадки не маю. Та й з перевертнем зустрічатись бажання не було – вагова категорія не та. – Полювала колись на перевертня в повний місяць? Уперше це завжди незабутньо!

Та він ще й жартівник. Що ж, раз він обіцяв хоча б вислухати мене, то доведеться йти слідом цього чортового перевертня. В академії дізнаються – засміють. Яка ганьба!

Вервольф, отже. Цікаво, яке відношення мав некромант до перевертня? Вони ж живі, хоч і змінені. Може, не по роботі? Так, для душі вештається цвинтарем серед ночі? Божечки, і про цього наставника я мріяла з того самого моменту, як уперше про нього почула. Чим я взагалі думала?

Обережно повела носом, намагаючись зрозуміти напрямок запаху. Хоча здавалося, що він усюди! Але... звіра не обдуриш.

І ось я вже скачу як ужалений кролик у пащу удава. Вірніше, вервольфа, хоча, яка різниця? Але сподіваюся, у некроманта все ж таки є якийсь план і він не вирішив згодувати набридливого фамільяра своєму дружку.

Некромант не відставав. Швидкі чавкаючі кроки позаду підганяли мене, як нещодавно увага вмертвіння.

І в один момент запах став просто нестерпним. Я завмерла. І мій супутник теж зупинився біля вказаної мною могили, постукав по надгробній плиті і з якоюсь шаленою веселістю поцікавився:

– Є хто вдома? – нормальна людина від такого наставника бігла б, виблискуючи п'ятами, але мене нормальною можна назвати з великою натяжкою. – Ківен, давай ти не псуватимеш мені настрій. Він й так не найкращий.

Усередині гробниці щось загарчало, забурчало, наче величезний кам'яний монстр переварював вечерю. Це саме ті звуки, якими зазвичай озвучують фільми жахів, де потім хтось обов'язково їсть. І кришка від'їхала з неприємним скреготом. А слідом на повний зріст став справжнісінький перевертень, яких я раніше бачила тільки в підручниках і фільмах ще вдома. Втім, у фільмах цих тварин сильно прикрашали. Ох... балдіти!

Два метри на зріст, вкритий шерстю чи то вовк, чи взагалі незрозуміло що, в місячному світлі здавався просто величезним. А з висоти мого зросту – так взагалі... Несло від нього, звичайно... людині звичайній задихнутися можна запросто. Що вже мені в подобі звіра говорити?

Вовк шумно видихнув, набрав у груди повітря і загарчав – голосно, з душею. Уява жваво намалювала картину, як мертв'яки в могилах перехрестилися і про всяк випадок поправили могильні плити.

– Не кричи, не доріс ще, – строго, як старший маленькому, велів незворушний Стрейтен.

А потім у повітря злетів сріблястий порошок, огортаючи вервольфа. І чудовисько почало змінюватися, пішло брижами, огорнулося туманом, і ось у кам'яній гробниці стоїть хлопець трохи молодший за мене, щуплий і абсолютно голий. О Боже! Я відвела погляд. Але некроманта це, здається, анітрохи не збентежило. Він продовжував, навіть не змінивши тону розмови:

– Мати реве, дитя у вікно виглядає. Батько підняв всю околицю на вуха, а ти тиняєшся по цвинтарях, немов тебе це взагалі ніяким боком не стосується. Я тобі що казав робити?

Ага. Значить, цей хлопець старий знайомий, а некромант у няньки найнявся. Чого б це?

– Приймати настоянку перед повнею, – винувато прогудів хлопчина ще не зламаним голосом, прикриваючи руками головний інструмент для продовження славного роду.

Чорт, куди я взагалі дивлюсь?!

– А ти? – некромант продовжив.

– Забув!

– Забув! А ти повідривати козам голови на пасовищі за містом не забув? Шерсть у зубах не застрягла? Чи носитися вулицями міста? Твоєму батькові доведеться розщедритися, щоб прикрити всі твої промахи. А мати? Вона краплі склянками вже ковтає. А ти забув! – некромант перевів подих і продовжив уже куди спокійніше. – Гаразд! Додому прийдеш, випий настоянку. Геть звідси.

– Як "геть"? У такому вигляді?

Як я розуміла цього юнака!

– Хутра обмаль для прогулянок містом? – уїдливо поцікавився некромант. – Так і бути, у мене тут плащик випадково завалявся, – і розправив він мій плащ.

Прокляття! Це, між іншим, найзручніший спосіб назад обертатися – заліз під плащ, і одразу ж укутався. А тепер як обертатись?

– Зшитий на замовлення найкращими майстрами, які прислуговують королівській родині, на ньому заклинання, накладені найсильнішими магами континенту…

Казенний він. Студентам видають по дві штуки на рік.

– Та мені тільки додому добігти і пришлю його відразу назад, – перебив пафосну промову перевертень.

– Цінність речі усвідомив?

– Угу!

– Вартість оренди сам порахуєш. Геть, сказав. Чого стоїш?

І хлопчину, як вітром здуло. З моєї небесної вартості плащем – стареньким, але там рідним. Ще не наставник, а мої речі вже роздає. Може, це добрий знак?

– Тепер ти. Зважаючи на те, що не втекла відразу ж, плануєш у мене практикуватися, – зробив закономірні висновки Стрейтен. Але я про всяк випадок ствердно кивнула. – Сподіваюся, що ти розумієш усю серйозність. Фамільярам у некромантів несолодко. А я пацифіст – за мир та гармонію. Тож ідемо вирішувати твою подальшу долю, ніаро Сандро.

І за крок від мага відкрився отруйно-зелений портал.