Таяна

 – Бачу-у-у!  Я все бачу-у-у!  – тужливим голосом, копіюючи стародавнього привида нашого родового маєтку, протягнула я, прикривши очі і спостерігаючи з-під вій за надміру збудженою террою Воткер.

 – Що?!  Що ви бачите?!  – підстрибувала від нетерплячки сама терра, кидаючи погляди то на мене, то на розкладені на столі старі, ще пра-пра-прабабусині карти.

Хотілося сказати, бачу, що цей фасон і колір сукні робить її схожою на порося в рюшах, але витримала драматичну паузу і відповіла тим же тужливим голосом:

 – Бачу, що скоро ваша любов прийде до вас.

 – Я так і знала!  – вигукнула терра Воткер, сплеснувши в долоні і підстрибнувши на місці.  – Він мене любить!  Точно любить!

В ту ж мить по кімнаті рознеслася чергова хвиля виїдаючого очі аромату її парфуму, мабуть, призначеного для того, щоб привернути до себе увагу ерра Копера.  Але на ділі, принаджував він виключно мух, іноді ще й ос.

 – Ми ж будемо з ним разом?  – Не вгамовувалася клієнтка, втупившись на карти так, немов вони зараз самі з нею заговорять.

 «Якщо викинеш цей парфум і вб'єш свого модиста!»  – просилося на язик.  А ще перукаря, так споганити шикарні золоті коси безглуздими локонами і засобом, що склеїв їх навічно.

 – Так!  – велично кивнула я, але не встигла терра завищати від захоплення, що переповнювало її – спустила з небес на землю: – Але я бачу суперницю.  Темноволосу жінку в чорних сукнях!

Про любовний трикутник Воткер-Копер-Шульц знало все місто.  Річ у тому, що терра Воткер була безнадійно закохана в Ерра Копера, всіляко намагалася привернути його увагу до себе: підливала приворотне зілля, часто свого ж виробництва, від чого бідний ерр страждав не з любові, а від нетравлення, викидала шалені гроші на парфуми з  таємним інгредієнтом, і довела до нервового тику всіх ворожок, астрологів і нумерологів міста.  Але фортеця під назвою «ерр Копер» не здавалася.  В першу чергу тому, що через паркан від нього жила молода вдова тарра Шульц.  І у неї були більш приземлені і дієві способи утримати чоловіка біля себе.  Суспільство страшне як засуджувало її.  Шепотілося за її спиною.  Нагороджувало повними презирства поглядами.  А, як на мене, чоловіча половина суспільства її просто хотіла, а жіноча – їй заздрила.  Тому як тарра могла собі дозволити все те, що пристойній заміжній жінці або незаміжній террі було категорично неприпустимо.

І якщо чесно, в цій ситуації мені дійсно було шкода терру Воткер.  Тому як таррі Шульц вона програвала по всіх фронтах.

 – Ш-ш-швабра!  – прошипіла терра, явно бажаючи нагородити суперницю більш містким і характеризуючим епітетом, але вчасно згадала, що знаходиться аж ніяк не одна у себе в кімнатах і повинна пам'ятати про виховання.  Тому безсило схлипнула, повісивши носа.  – Це ніколи не скінчиться!  Він буде вічно волочитися за її спідницею.  А я... а я...

Терра Воткер знову голосно схлипнула і витерла сльози, що виступили, мереживною хусткою того ж цукерково-рожевого кольору.

Мда... Вона і правда ніколи так не приверне увагу ні Копера, ні будь-кого іншого.

 – Все можна змінити!  Я бачу вас в... – відкрила одне око.  Точно глибокий синій колір прекрасно підкреслить колір очей.  – в синьому строгому платті, з акуратно укладеним волоссям... Це... це маєток тарри Сейвон.  Так!  Саме тоді все зміниться.

Якщо терру Воткер переодягнути і причесати, то на щотижневому прийомі у тарри Сейвон вона однозначно викличе фурор.

 – І ще... – я піднялася з місця і шмигнула в підсобку, витрусила все зі своєї дамської сумочки і відшукала невеликий флакончик зі звичайним цитрусовим парфумом власного виготовлення.  Ну, була у мене маленька пристрасть до парфюмерства і впевнена, нічого подібного вона точно не знайде в усьому місті.  – Це зілля потрібно наносити на себе замість духів.  Воно привертає увагу чоловіків, – пояснила я і вручила їй пляшечку.  – Голоси предків кажуть мені, що все налагодиться.

Терра Воткер вихопила у мене з рук флакончик, немов хвилювалася, як би я не передумала.

 – Дуже сподіваюся, що вони не помиляються!  Спасибі вам!  – з палаючим поглядом заторохтіла дівчина.  – Величезне спасибі!

Після порилася в сумці і виклала на стіл п'ять золотих повновагових монет.  Це було в два рази більше, ніж я беру за звичайний сеанс, про що я і поспішила їй повідомити.

 – Це доплата за зілля, – притискаючи до грудей флакончик, повідомила мені терра.

І вискочила геть, поки я не почала їй заперечувати.

 – Непоган-но, – зауважив розмовляючий ворон моєї бабусі, сидячи на карнизі і стійко зберігаючи мовчання весь цей час.

 – Не можу з тобою не погодитися, – кивнула я, змахнувши плату в ящик столу.  – Правду казала бабуся: «Найдорожчий в світі товар – надія!».  Правда, мені трохи страшнувато, як вона відреагує, якщо я помилилася.

 – Вали все на неї!  – зі знанням справи велів птах.  – Мовляв, не виконала умови.  Р-радая завжди так робила.

Радая – моя бабуся, дійсно мала славу кращої ясновидиці в столиці.  І хоч на відміну від мене, диплома не мала – клієнтура до неї займала чергу за прогнозом або просто порадою.  Зараз я розумію, що вона просто мала чималий життєвий досвід і часто просто знала, як вчинити в тій чи іншій ситуації.  Незамінні якості для ясновидиці.

Ну, здається, на сьогодні робочий день закінчився.  І я навіть нашкрябала повну суму оренди за минулий місяць.  А за цей...

Прокляття!  Знову доведеться позичати у ерра Кодрека.  А у нього такі відсотки, що іноді виникає відчуття, що я працюю тільки на його гаманець.

Ех... Але що поробиш?!  Залишається тільки вірити, що все рано чи пізно налагодиться, і я все ж зможу заробляти своїм ремеслом і не втратити бабусину лавку пророкувань.

Я накинула темну тканину на кришталеву кулю, зібрала карти в колоду і вже збиралася задути свічку на столі, як дверний дзвоник сповістив про прибуття нового відвідувача.

 – Ми закриті!  – не дивлячись, відмітила я.  – Приходьте завтра.

 – Завтра буде пізно!  – відрізала відвідувачка красивим грудним голосом.  – Плачу в п'ять разів більше, ніж звичайно.  Якщо бажаєте затриматися.

Ось так... ого!

 – Що ви хотіли б дізнатися?!  – насторожено поцікавилася я, змірявши високу темноволосу терру в темному дорожньому костюмі уважним поглядом.

 – Коли помре король?  – через кілька ударів серця відповіла жінка.

А у мене по спині поповз мороз.

 – Я прошу провидіння... – почала я повільно, абсолютно не розуміючи до чого ця розмова.  – Але ми не беремося за подібні замовлення.

Кинула погляд на велике вікно, що виходило на жваву вулицю.  Просто біля входу в мою крамницю "Гадаю на судженого" завмерли двоє чоловіків в темних костюмах і з виправкою військових.  Може, вони й не гадати прийшли, може, взагалі, просто вирішили постояти і поговорити, зустрівшись по дорозі додому зі служби.  Але все ж їх присутність спокою мені не додавала зовсім.

Ще не вистачало бути замішаною в державній зраді або перевороті.  За таке якось не дуже шанують і навіть невинне ворожіння може обернутися звинуваченням і вироком.  Королівський суд теж не довго розбирається в таких справах: немає голови – немає проблеми.

 – Невдалий жарт!  Вибачте!  – помітивши замішання на моєму обличчі, посміхнулася дамочка.  – Просто цікаво стало, як ви відреагуєте на подібне питання.  – тарра посміхнулася, але тут же посерйознішала.  – Мені вас рекомендували як гарного фахівця.

Дуже сподіваюся, що не ерр Таупо, який так і не дочекався передбаченої мною спадщини.  Хоч досить дивно, все вказувало на те, що саме він успадкує всі багатства тарра Симпер, а не храмовий хор.  Але хто ж знав?

 – Справа дуже делікатна і вимагає повної конфіденційності.  Ви готові піти на подібні умови?  – продовжувала дивна тарра, поглядаючи в віконце, немов побоювалася стеження.  А може, і побоювалася.  Занадто вже вигляд у неї був напружений.

 – Я можу вам обіцяти, щоб ви не сказали в цих стінах – воно залишиться тут, – кивнула я.

 – А ворон?  – кинула швидкий погляд на карниз жінка, від чого птах стрепенувся і настовбурчився.

 – Я не дуже люблю р-р-розмовляти!  – образився Корд.  – І не такі таємниці бер-режу, ваша величносте!

У мене випала колода з рук.  Карти безладно розсипалися по підлозі.  Величність?  Королева?  Я запізніло присіла в реверансі, правда заплуталася в спідницях і мало не розтяглася на підлозі.  Добре вчасно встигла вчепитися в край столу.

 – Зате дуже зрячий!  – стиснувши губи, невдоволено зауважила королева воронові.  – Магія, вважаю, на тебе не діє.  Що ж.  Я так розумію, маскарад тепер дійсно зайвий.  Підніміться терра Соулей.  Я не офіційно тут і не варто наголошувати на моєму статусі.  Ви не проти якщо личину я скидати все ж не буду?  Хіба мало хто заглядає в ваші вікна.  І так.  Ризикувати я теж не маю наміру, і в разі вашої відмови змушена буду застосувати заклинання і стерти нашу зустріч з вашої пам'яті.  – принаймні, чесно попередила.  – А ось як бути з вороном?

 – У мене проблеми з пам'яттю і без заклинань!  – запевнив мій помічник.

Брехун.  Він поіменно пам'ятає всіх клієнтів і винагороди, залишені в цій крамниці, кожне пророцтво.  Так що на пам'ять ця давнина точно не скаржиться.

 – Якщо це буде так необхідно, ваша величносте, – пробурмотіла я, не піднімаючи погляд і гарячково міркуючи, що могло знадобитися королеві від простої ворожки.

Може, і правда на долю сина поворожити прийшла?  Заміж їй вже не можна.  Королева-мати не має права поєднуватися другим шлюбом після смерті чоловіка і так і залишається одна до кінця днів своїх.  Сумна доля, як на мене.  Але зазвичай королеви її не вибирають.  Скоріше навпаки!

Клацнув дверний замок.  Стало і зовсім незатишно і страшно, немов ми тут планували щось протизаконне.

 – Вас мені рекомендувала ваш викладач.  Описувала вас, як дуже здібну і подаючу чималі надії віщунку.  Саме тому я тут.

Королева явно нервувала, відчувала себе не у своїй тарілці, хоч і намагалася всіляко це приховати.  Ще б.  Не віриться мені, що вона щодня приходить до невідомої ворожки, в здібності якої, здається, навіть не дуже вірить.  І щось мені підказувало, що ні на моду наступного сезону вона прийшла гадати.

 – Мені дуже приємно це чути!  – обережно посміхнулася я, все ще не розуміючи до чого вона взагалі веде.

 – Мій син влаштовує відбір наречених!  – коротко просвітила мене королева Торрія.  – І мені важливо знати, хто саме переможе.  Або скоріше... хто більше підходить на роль майбутньої королеви.

Ну, нормальне бажання нормальної матері.  Ось тільки я їй в цьому навряд чи могла якось допомогти.

На жаль, мої здібності дрімають, як ведмідь взимку.  Тобто буває так, що мене відвідують дивні передчуття, сняться віщі сни або навіть нечіткі обривки видінь.  Але все це настільки сумбурне і стихійне, що його потрібно ще навчитися тлумачити.  Та й трапляються вони виключно за власним бажанням.  Те що мене рекомендувала мій викладач стало для самої мене несподіванкою.  І вплутуватися в такі інтриги не маючи зовсім нічого...

До того ж внутрішнє чуття підказувало мені, що її величність тут абсолютно не з цього приводу.  І то що вона так і не зважилася озвучити справжню причину візиту мене лякало жахливо.

 – Я не можу... Мені потрібно хоча б бачити учасниць.  Бажано контактувати з ними.  І з його величністю, – ухильно почала я.  – Та й розумієте...

 – Зрозуміло!  – гидливо фиркнула королева, мабуть, зробивши свої висновки.  – Виходить, що правий був мій син і ці ярмаркові ворожіння – чистої води шарлатанство.  Прошу вибачення, що потурбувала вас.  Але здається, вже не потребую вашої допомоги.  І чим я тільки думала?

І вона різко розвернулася, смикнула за ручку, спробувала провернути ключ.  Я навіть вже встигла порадіти, що відбулася від такої почесної посади, як ворожка королівського двору, і полегшено зітхнути.

Але не тут-то було.  Мій старий замок був категорично проти відходу королеви.

 – Хвилину!  Там трохи замок заїдає!  – підбігла я до її величності.  Вона посторонилася, але спіткнулася, не помітивши невеликий ящик, який я все не зберуся розпакувати і, щоб не впасти, вчепилася мені в плече.  – Зараз...

Але кінець фрази застряг у мене в горлі.

Такі рідкісні і несвоєчасні видіння знову нахлинули, подібно до морської хвилі.

Нечіткі контури предметів.  Сплячий темноволосий чоловік... Я його бачила – це наш монарх.  Дівчина в зеленому плащі... жовта змія з червоними очима, встромляє зуби в його груди... і все пурпурне...

 – Ох!  – видихнула я похитнулась і тепер уже королева притримала мене, допомагаючи встояти на ногах.  Ніяково вийшло.

 – З вами все в порядку, терра Соулей?  – невдоволено запитала королева, явно жаліючи про витрачений час і бажаючи позбутися від мого товариства негайно.

Я кивнула.  І напевно, варто було б промовчати, але якась частина мене просто вимагала застерегти її величність.

 – Передайте синові, що йому слід побоюватися жовтих змій з червоними очима, – зронила я, борючись з нудотою.

Прокляття!  Краще б мені щось хороше ввижалось.  Вічно якась погань.

Пальці її величності Торрії вп'ялися мені в плече так, що я скрикнула.

 – Вибачте!  – ошелешено прошепотіла вона, відпустивши моє плече, а після кинулася ритися в сумочці.  Щоб через мить витягнути невеликий довгастий футляр.  – Цим намагалися вбити мого сина.  Я як раз прямувала до артефактора.  Такі речі не роблять аби-де.  Можливо, він чимось допоміг би мені.  Син все списує на жіночі ревнощі, але мені здається, що за цим стоїть щось більше.

 «Ні!  У це не варто лізти! »  – підказував мій здоровий глузд, а чисто жіноча цікавість змусило відкинути кришку.

У футлярі лежав жіночий кинджал із золотою рукояткою у вигляді змії з двома невеликими рубінами замість очей.

 – Жовта змія з червоними очима... – сама здивувавшись точності свого прогнозу, прошепотіла я.

– Саме так!  – кивнула королева.  – Ну, так як ви дивитеся на те, щоб зайняти посаду особистої фрейліни королеви?  І... – драматична пауза, від якої мені стало погано.  – розпорядниці відбору наречених для мого сина?!