Карина

 – Та щоб тебе... – вигукнула я спересердя і відразу прикусила язика.

Але було вже пізно – колесо машини стрільнуло, розриваючись, запищали колодки, запахли паленою гумою шини, стираючись об асфальт…

Водій вивернув кермо білосніжного джипа, але все одно не втримався на мокрій від дощу дорозі й вписався в бетонний роздільник.

Спрацювала сигналка, розриваючи вечірню тишу. Двері відчинилися і я полегшено видихнула: цього разу, здається, обійшлось.

– Тобі що повилазило? Не бачиш червоний? – накинулась на мене довгонога блондинка в короткій шубці й високих чоботях на шпильках. І не спекотно їй в березні в такому одязі?

– Жовтий, – виправила я. – Ви повинні були дочекатися, поки пішохід завершить перехід.

– Пішохід має стояти та чекати!

– Поки пані проїдуть… – не втримавшись від сарказму, протягнула я ледь чутно.

– Ти щось сказала? – скривившись та вмить перетворившись на фурію, прошипіла дамочка. Кобра. Точно. Лишилось тільки мені межи очі отрутою плюнути.

– Яка чудова погода, – погляд впав на авто, що саме сходило парою, ніби паротяг, і усмішка мимоволі наповзла на обличчя.

– Знущаєшся?

– Та ні, що ви? Просто додому йду, - спокійно обійшла я блондинку.

– Стій, а за ремонт, хто платити буде? – зойкнула “потерпіла”.

– Який ремонт? Ви ледь мене не збили! 

– Я?! Та я просто їхала! А тут ти з кущів! – аргумент, звичайно. І дарма, що єдиний кущ на всю вулицю: додихаюча троянда, котру ще, за щасливим збігом долі, не затоптали безпритульні собаки. – Я тебе не помітила.

– Ось бачите – не помітили. Отже, претензій у вас нема? – поцікавилась вкрадливо. 

Давно вже звикла, що або ти тримаєш себе в руках, або все завершиться ще гірше. Мені не можна нервувати! Досить того, що я вже через калюжу й плащ визвірилась. 

– Як це нема? – абсолютно не усвідомлюючи власної провини, щиро здивувалась блонда. – А платити хто буде? Ти знаєш скільки ремонт коштує?

– Не знаю і знати не хочу, – зітхнула приречено. Не відчепиться! Так просто вона від мене не відчепиться. Дійде до того, що я знов їй щось побажаю, а там і до раю недалеко. Хоча таких, певно, в рай не беруть. – Це не мої проблеми. Якщо маєте якісь претензії, викликаємо поліцію!

– Поліцію? Я тобі покажу поліцію! – прошипіла вона та вже за мить заголосила в трубку. І коли набрати встигла? – Котику! Я тут таке пережила! Тут одна навіжена вискочила прямо переді мною і всю машину мені побила. Каже, що я її ледь не збила. Так, так, – схлипнула, ковтаючи сльози. – Вщент. І я… Я, – вона повертіла рукою перед очима, зраділа, побачивши кров: – Я забилася. Тепер… живіт… болить, – зітхнула театрально. Актриса з неї ще та. Можна подумати й справді вся така хвора, понівечена, краще в труну кладуть. – Їдеш? Так, так. Чекаю, котику.

Я, звісно, дослуховувати не стала. Розвернулася і тишком-нишком попрямувала додому. Хай сама зі своїм котиком розбирається. А з мене досить! Ванна, вечеря, сон. В будь-якій послідовності.

Вже майже біля самісінького під'їзду в мій рідний дім мене засліпило світлом фар. Навіть не обернулася. А треба було. Бо наступної миті мене буквально обігнав невідомий, ледь не збивши з ніг. На двері під’їзду лягла рука, перешкоджаючи їх відкриттю.

Та що за день такий? Зранку хлопець кинув. Сказав, що втомився чекати і, взагалі, я приношу йому нещастя. А я лише два рази в його присутності сказала: "Щоб тебе!" і то не до нього. 

Я взагалі, через ці дурнуваті збіги, намагаюсь людям бажати тільки добра. Але виходить не дуже. Прокляття на мені, чи що?

 Після обіду звільнили – знайшли когось більш розторопного. Хоча Сергій Власович вже давно натякав, що або я погоджуюсь на його пропозицію, або можу шукати собі іншу роботу. Я виляла та ухилялася, аж доки сьогодні на нього акваріум з шафи не впав. І я тут абсолютно ні до чого! Я тільки побажала йому самому на море їхати! Прям так і сказала: "Щоб ви, Сергій Власович, на море поїхали! Самі!"

А зараз це. А я лишень на джип, що щедро обдарував мене брудом, розсердилася. Навіть не на водія!

– Вона? – буркнув до когось здоровань.

– Так, котику. Це вона в усьому винна! Ой, болить! – зігнулася пополам білявка.

– Грим, відвези Олесю в лікарню, – скомандував незнайомець.

– А як же…

– Розберусь, – кивнув невимушено, а другий здоровань посміхнувся. І дивиться, мов кіт на сметану.

І звідки вони взялися тут? Волохаті у шкіряних куртках. Байкери? Чи просто якісь ностальгувальники за лихими дев’яностими? Один, цілком ймовірно, той самий котик, а ще двоє… навіть не знаю, як їх і назвати. Загалом, компанійка ще та. І нічого хорошого мені така зустріч не обіцяла.

– Що ж будемо знайомитися?!

Щось мені все це зовсім не подобається! Ще й втікати нікуди. Навіть якщо в під'їзд заскочу, вдома нікого нема, а з сусідів – три бабусі, які тільки й можуть, що про моє вбрання пліткувати. А тут, як навмисно, роз'їхались усі. Одну мене на дачу з роботи не відпустили. А я ще думала,  щастя привалило – жодних грядок.

– Не будемо! – буркнула категорично, поспіхом смикнувши ручку. 

Ноги від жаху ледь не тримають. Ще й фантазію маю досить гарну, аби вже змоделювати в уяві  кілька сценаріїв розвитку подій. І жоден з них не подобається. А шанси виплутатися мізерні. 

Нічого впораюсь! Таємна зброя завжди при мені. Допечуть, так побажаю чогось… чогось такого… щоб мало не здалося. Ой!

Мені все ж таки вдалося прочинити двері. І так вдало, як раз по лобі здорованеві. Чорт! Ну що ж коїться? 

– А от це ти даремно, дівко. Ми ж люди добрі, хотіли по хорошому. А ти що? Платити не збираєшся. Ще й тяжкі тілесні наносиш?

– Все з мене досить! – вибухнула я, хапаючи смартфон. Добре, що не маю звички ховати далеко. Один дзвінок і копи вже тут. Краще ніч у відділку, ніж з оцима.

– Здається, ти чогось не зрозуміла, мала? – здоровань вихопив з моїх рук телефон і жбурнув його дружку. – Поліція? Як нерозумно, – хитаючи головою, поцокав язиком велетень. – Вони тобі не допоможуть. Або віддаєш гроші, або… - оцінюючи поглянув на мене.

 Знаю я цей погляд!

– В мене краща альтернатива. Або ви відпускаєте мене, або… – промовила рішуче, а у самої серце від страху криється. 

– І що “або”, крихітко? – липкі від поту пальці зажали моє підборіддя, повернули на світ моє обличчя. Бридко! – Як тобі, Кочете?

– Гарнюня! Бро вдвічі більше за неї відвалить. Ще й смілива. Люблю таких!

– Смілива. Що правда, то правда. Подивимось, якою сміливою вона у Вина буде.

Втомившись слухати маячню, яка, зрозуміло, нічим хорошим для мене не закінчиться. Я вивернулась і різко скинула коліно, мітячи у те саме місце, куди кожна жінка в критичній ситуації б'є в мить переляку. 

Але цей випад очікуваного ефекту не мав. Здоровань не зігнувся вдвічі, не застогнав від болю, випускаючи мене з лещат власних обіймів. А як якусь іграшку штовхнув в обійми Кочета.

– Норовлива, – задоволено пробурмотів той. – Заводить. Таких ламати одне задоволення. 

І вдихнув повітря біля мого волосся. Фу! І що в цьому приємного? У романах завжди пишуть, як в героїні від цього сироти вискакують. Ось і по мені побігли. Тільки не від захоплення, а від огиди. 

Все ж таки сама не впораюсь. Даремно, я стільки не хотіла привертати зайвої уваги. 

– Пожеж… – тільки й встигла заволати, перш ніж широка смердюча долоня затисла мені рота.

Вкусила! Ще й ногою по гомілці дала, шкодуючи про м'яку підошву кросівок. Мені б зараз підбори не завадили…

– Та щоб тобі прилетіло! – буркнула, відчувши як у розпалі бійки мене притиснули спиною до грудей і те, що притискалося нижче,  мені не сподобалось… 

Не збрехав. Дійсно завела. І нічим хорошим для мене це не обернеться. Ще й ґудзик від плаща відірвався, завалився десь. Та й одяг по швах тріщить.

І я б запанікувала, але далі сталося одразу кілька подій. Мене нарешті втиснули в авто. На Кочета впала бурулька, що забарилась, як і вчорашній снігопад, а здоровань, перелетівши через увесь двір, відлетів від мене на найближчу лавочку. Це що ж таке коїться?

– Панно, ви так і збираєтесь там сидіти та очікувати, поки ваші кавалери отямляться? – пролунав поряд абсолютно байдужий, але доволі гарний голос. – Чи, можливо, облишимо їх тут? Я маю до вас важливу розмову.

Я навіть розгубилася, дивлячись на чоловіка і галантно протягнуту мені долоню. Ще один "котик"? Чи доля вирішила мені посміхнутись і я врятована?

Руки тремтіли. Серце вистрибувало з грудей. Здається тільки зараз я повною мірою усвідомила, що мене ледь не спіткало. Мене трусило. До нестями хотілося випити глінтвейну, загорнутись в теплий плед та пожаліти себе. Але я стояла поряд з джипом, котрий мене мав везти на розправу, і спантеличено дивилась на незнайомця. 

Чоловік був дивний. Гаразд, не сам чоловік, а скоріше його одяг та манера триматись. Зібрано, велично. Наче його взагалі до нас сюди закинуло з іншої епохи. І одяг був такий, наче він пограбував костюмерну театру. Грав у якійсь п’єсі про двір часів Тюдорів? Чи може просто міський божевільний? Проникливі яскраві очі дивилися з нечитаною гамою почуттів, ніби він знайшов мене у брудній калюжі і виховання не дозволило пройти повз. І попри всю ту неповагу, яка просто таки читалась у його погляді, мусив врятувати дівчину в біді.

Ну і нехай. Мені з ним весілля не грати.

Придивилась пильніше. У світлі перших вечірніх ліхтарів обличчя здалось туманно знайомим. Я його точно десь вже бачила. На що-що, а на обличчя в мене пам'ять відмінна. 

Точно! Згадала!

Це ж той самий волоцюга, що став свідком нашої з Дімчиком розмови. Ще й дивився так, що я себе тарганом відчула – дрібним і надокучливим, того й гляди розчавить. Можна подумати, я йому грошей винна. Та я його вранці перший раз бачила! Чесслово! Хоча краще б не бачила. Може б тоді Дімчик ще почекав? І наступного разу у нас би все вийшло? А так задивилася, а Дімчик приревнував, а далі понесло-поїхало й усе пішло шкереберть. Дімчик послизнувся на рівному місці, визвірився на мене та кинув, прям посеред вулиці. А все через кого? 

Ось саме через нього. 

Відвела погляд, потупившись. Дарма, що виглядав він дикувато, але ж привабливий. Наче дівоча мрія зійшла зі сторінок любовного роману та тепер стояла поруч. Хапай та милуйся. Високий, чорнявий, пронизливий погляд синіх очей заглядає, здається, прямо в душу. Отак і починається романтична історія кохання у кіно: він рятує дівчину в біді, а вона дарує йому серце. На жаль, в житті все зазвичай закінчується колонкою в кримінальній хроніці, а в кращому випадку розлученням і ти одна з дітьми та боргами…

Тож, краще не втрачати пильності. Бо ще розум загублю і попливу рожевеньким желе. В романах саме так і буває. І хай раніше зі мною такого не траплялося. Але колись все буває вперше. 

– Розмова, панно, – нагадав рятівник, нетерпляче. – Не так багато у нас часу.

– А в мене й зовсім немає, – фиркнула я і попрямувала до рідного під'їзду. Врятував і годі, мене ванна чекає. Холодна. Я здригнулася, згадавши, що вранці потік бойлер і гаряча вода тепер недозволена розкіш.

– Отже, в цьому ми з вами зійшлись, – по-своєму трактував мої слова незнайомець, опинившись дивним чином просто переді мною та протягнувши конверт запечатаний червоною восковою печаткою. Це такий розіграш, цікаво? – Це повідомлення про зарахування вас до Ільстрейської академії магії на факультет проклятійників. Вітаю! 

Здається, хтось несповна розуму.

І ткнув мені цей конверт прямо в руки. Папір коловся дрібними розрядами. По спині потягло холодом.

Це що жарт? Якийсь не смішний. Все ж чоловік точно якийсь божевільний. 

Так, що мені відомо про те, як потрібно поводитись при зустрічі з божевільними? Головне жодної агресії. Спокійно, Карино. Обійти його обережно, по великій дузі, і додому. 

– Я, звісно, вам вдячна. Ви мені так допомогли. Майже врятували, – тихо розпочала я.

Буду поводитись спокійно і не провокувати. А головне, не заперечувати його безглузді ідеї, а то мало що, розлютиться, оскаженіє. Мені пригод на сьогодні й без цього з головою. 

– Але хіба не знаєте, що всі академії уже давно цифронізовані й розсилають листи електронною поштою? А ще бойовими комарами. А ось кур'єрською, ще й з доставкою до самого під'їзду, ніхто вже не користується.

Його важкий погляд ніби пришпилив мене до місця. Час для паніки? Хоча ні, ліміт паніки на сьогодні вичерпано. І емоції всі скінчилися, заморозились. Втомилась.

– Ви знущаєтесь, панно? – глухо поцікавився незнайомець. І як тільки здогадався? – Ви не відреагували на два попередні листи. Змусили явитись за вами особисто. А тепер прикидаєтесь дурненькою?

– Чому ви вирішили, що прикидаюся? Може, я і є дурненька. Стою тут і розмовляю з вами замість того, щоб вдома сидіти. Чи хоча б швидку цим понівеченим викликати?

– Знаєте, панно Карино, з вашими здібностями вже цілителі академії хай розбираються, – процідив крізь зуби божевільний, і втеребив мені той клятий конверт.

Різким рухом прямо в моїх руках зламав печатку на конверті. Мій звичний двір затягло сірим серпанком туману. Густим настільки, що навіть дихати стало важко. 

– От, халепа! Якого біса?!

Сильні руки незнайомця зімкнулись на моїх плечах, а я була міцно притиснута до широких грудей. Здається, я навіть чула, як б’ється його серце. Чи це вже викрутаси моєї уяви? Вуха заклало, ніби я стрибнула з неймовірної висоти. І вже наступної миті все зникло. Включно з моїм двором, домом і взагалі з усім містом. Ми опинились під яскравим сонцем, а з неба посміхалося два місяці: червоний та синій, як очі цього бовдура.

Якесь взагалі невідоме, чуже та дивне місце, що виглядало ніби декорації до п’єси про часи Тюдорів. 

Що в дідька відбувається? 

Розіграш? Та хто міг мене так розіграти?

Я вивільнилась, похитнулась і ледь не впала. Утримали мене все ті ж руки. 

А в пустій, від шоку, голові ніяк не знаходилось якогось логічного пояснення тому, що діється довкола! 

Лише нелогічне: я – потраплянка. І винен у цьому цей красунчик. 

– Та щоб тебе…

– Мовчи, жінко! – грубо заткнув мені рота незнайомець. 

Сексист бісів!

Ну капець. Божевільною тепер, чомусь почувалась я! Потайки вщипнула себе за руку… не допомогло. Окей. Може це препарат якийсь? Накачали мене непомітно. Поглянула прямо на незнайомця. Дідько, судячи з його виразу обличчя, він ледь стримувався, аби не засміятись.

Дуже смішно! Обрегочешся! 

От і як тут думати позитивно і шукати в усьому плюси? Подивилася я б на Машку з її порадами! 

– І не подумаю, – психанула я. – Чого це я маю мовчати?

– Серйозно? – скинувши брову, запитав чомусь здивований незнайомець. Потім, мабуть, усвідомив, що я дійсно нічогісінько не розумію і зітхнувши поставив наступне запитання: – Що ви знаєте про проклятійників, панно Карино?

– Пробачте, про кого? – геть розгубилась я.

Повз по бруківці прогримів колесами екіпаж, запряжений парою коней. 

Проводила його стривоженим поглядом. Очі сльозилися від яскравого світла, і я кліпнула кілька разів, проганяючи марення. Не допомогло. Екіпаж все ще був там, доки не скрився за поворотом. 

– Екіпаж? Ви теж бачили екіпаж?

– І що тут такого? Звичайнісінький екіпаж. Можна подумати ваші зловонні залізні брички краще.

Отже, з'їхати з глузду я не могла. Ні, я, звісно, про колективні галюцинації чула, але… Навіть їх довелося відкинути і прийняти першу версію, яка й виявилась правильною. Ой, не дарма я чотири роки в інституті навчалася. Тільки кому в цьому світі потрібні бізнес-аналітики? Тут комп'ютерів точно нема. Навіть Едісон з його лампочкою ще не народився. Інакше б вздовж дороги стирчали ліхтарі, а не якісь кущі на три облізлі гілочки. І взагалі, я ніби у вікторіанську Англію потрапила. Архітектура і одяг перехожих з натяжкою можна було вписати саме в цей період. І тільки я вибивалась із загальної картини у своєму брудному плащу та джинсах. Чим заробила кілька здивовано-зацікавлених поглядів аборигенів. Ну й біс з ними, я тут взагалі не з власної волі опинилась.

Зате повітря свіже і це безсумнівний плюс. Буду вважати, що це незапланована відпустка у санаторій…

– … на факультеті проклятійників. 

Та до біса це позитивне мислення!

– Що ви сказали? – отямившись та усвідомивши, що все прослухала, перепитала я. 

– Ви взагалі мене не слухаєте? – роздратовано запитав незнайомець. Але перевів подих і все ж опустився до відповіді нерозумній мені. – Вас зараховано на факультет проклятійників. Будете навчатися… 

– Навчатися? – повторила за ним, відчуваючи себе папугою. 

– Так, навчатися. Зрештою, вам все пояснять в деканаті. Маєте питання? – вже підхопивши мене під лікоть, дивний типчик потягнув мене до велетенських кованих воріт.

Звісно маю. А хто не має? Я тільки-но позбулася власної альма-матер, отримала диплом, влаштувалася на першу у своєму житті роботу, стала незалежною від батьків… Ну майже. І для чого? Щоб потрапити в інший світ і знов вчитися? Перейматися за екзамени, стипендію, однолітків? Терпіти викладачів, що вважають себе найрозумнішими. І він, напевно, один з таких…

– А ви, взагалі, хто?

– Магістр бойової магії Крістіан Ренфолд, – відрекомендувався викрадач, навіть не сповільнивши кроку.

Ніби мені це мало щось сказати.

– А… – ледь розтулила я рота, аби поставити чергове, життєво-важливе запитання.

– А решту вам роз’яснять в деканаті, – вмить відрізав магістр… як його там?

Зрозуміло, на довгі розмови він не налаштований, але мене це не влаштовувало жодним чином.

– Знаєте, ваші сексистські звички краще тримайте при собі. Врешті-решт, це не я вас викрала! – уперлась і зрештою змусила його зупинитись у кроці від воріт. По той бік ту ж мить з'явився невисокий чоловічок та, не приховуючи цікавості, втупився просто на нашу пару. Скандали люблять у всіх світах, здається. – Жодного бажання навчатись я не маю. Як і знаходитись тут. І взагалі… я вимагаю, аби ви зараз же повернули мене додому.

Хотілось ще й ногою тупнути. Для переконливості. Але певно, це вже був би перебір, тому я просто вперто схрестила руки на грудях, поглянувши на магістра з усією суворістю, на яку була здатна.

Я взагалі не конфліктна. Трохи може запальна. Але вже майже навчилася тримати себе в руках. Та тут явний форс-мажор. У будь-кого нерви здали б.

– Ви мене дратуєте… – зізнався сексист місцевого розливу.

– А ви мене як… навіть уявити важко! – не залишилась і я в боргу.

– А якщо я скажу, що ваш дар вкорочує вам віку? І якщо ви його не опануєте… Боюсь, що з вашим язиком, то й двадцяти років не протягнете, – скривившись все ж пояснив чоловік. 

– Не переконливо. Я може й не хочу жити вічно.

– Дійсно? Ще скажіть, що у вас не знайшлось вже кількох сивих волосин, пари зморшок, які вашим одноліткам навіть не відомі… ви старішаєте, від кожного накладеного прокляття. Тож, подякуйте мені за турботу, та ходімо в деканат. В мене купа справ, крім вошкання з вами.

– Сивина – це спадковість! Нестача мелатоніну. А зморшки… Я просто емоційна. Дуже, – насупилась я.

– Спадковість? У вас це так називають? Продовжуйте себе переконувати й далі. Але ж ви й самі здогадувались, що щось тут не так. Правда? Ви ж не дурненька. Певно, намагались зіставити факти.

Це що комплімент? Якійсь сумнівний.

– В мене й тато, й бабуся сиві. Так що це, справді, спадковість.

– І що? Довго вони прожили?

Холодок поповз вздовж хребта. Варто було згадати, що бабуся покинула нас зовсім молодою і дід не інакше як відьмою її не називав. Ще й потайки додавав: "конотопська", бо народилась бабуся у тих славнозвісних місцях. 

Тому, в глибині душі, я й раніше відчувала, що з цим моїм прокляттям щось не так.

– А якщо позбутись цього дару? Тоді ви мене повернете додому? – глухо запитала я.

Чим заслужила повний здивування погляд від магістра.

– Якщо вам це вдасться, то ніхто силоміць вас тримати тут не стане, – хвильку подумавши, все ж вирішив магістр.

От і чудово. Тоді не все так паскудно, як виглядає. 

– Гаразд, ведіть мене тоді у ваш деканат.

О, боже. Як же не хочеться знову вчитись… Але доведеться, все одно нічого в мене самостійно не виходить. І контролювати це не вдається. А так, хоч зможу з’ясувати як позбутись цього прокляття.