– Народи мені сина!

Від владної вимогливості, що лунає в чоловічому голосі, на плечах неприкритих тканиною виступили сироти. Чи то спекотне дихання обпалило чутливу шкіру?

– Народи мені сина і можеш бути вільна – вибереш собі будинок і житимеш у своє задоволення.

– А син? – перепитую, хоча абсурд почутої мною фрази зашкалює. 

– Син? 

Невидимий співрозмовник за спиною розгубився, пригальмував. На хвильку, мить. Але я помітила. Після того, як трохи сильніше стиснули мою руку напружені пальці.

Він йшов поряд зі мною. Високий. Суворий. Холодний. Відсторонений. І говорив так, ніби ми вели світську бесіду, а не обговорювали питання життя. Мого. І його. Незнайомця, що я щойно вперше побачила. 

– Син, – повторюю впевненіше. – Що буде з ним?

Чоловік на мить зупиняється. Повертається до мене, і я заворожено дивлюся в сріблясті, як ртуть, що переливається на сонці, очі. Нелюдські. З чорною зіницею літерою "w". Це відкриття лякає настільки, що я здригаюся. Спішно відвожу погляд. 

Хвиля жаху пробігає тілом, викликаючи неконтрольоване тремтіння. Що він таке? 

– Я не заподію тобі шкоди, – невдоволено кривиться чоловік, помічаючи мій страх.

– Навіть так? – чомусь від цієї заяви стає смішно. – А як же син?

– Якщо ти відмовишся, нічого не буде, – поблажливо розтлумачує незнайомець, як дбайливий вчитель незугарному учню. 

І я раптом чітко розумію, що він втомився. Втомився раз за разом повторювати одне й теж. Скільки таких розмов він вже провів? А скільки ще проведе? 

– Я ж не перша?

Він мовчки хитає головою.

– Скільки їх було? – Зривається раніше, ніж я встигаю себе осадити за зайву цікавість.

– Кого?

– Тих, з ким ви вели таку саму розмову?

– Багато.

– А тих, хто погодився?

Він зволікає з відповіддю. Не поспішає, наче розмірковує, чи варто мені знати цей факт. Киває своїм думкам, щось вирішивши про себе. 

– Теж багато, – усміхається. Криво. На ліву сторону. Наче ця сторона його обличчя, що я бачу лише мигцем, протестує, не бажаючи бути неживою застиглою маскою.

Гаразд, чого там. Я в цьому світі лише годину, а мене вже двічі намагалися вбити. Тож можливі стосунки з цим красенем мене не лякають. А син… За кілька місяців усе може змінитись. І я точно зможу придумати як залишити сина поруч із собою. І як вижити… 

– А що як буде донька? – уточнюю злякано, згадавши сімох сусідських дівчаток і їх вічно вагітну маму. Здається, восьмим у них нарешті вийшов десантник.

– Виключено, – категорично відрізає чоловік. Зітхає, спантеличено потираючи високий лоб: – Тебе зовсім нічому не вчили?

Мовчу, відводячи очі убік. З вуст роздратовано рветься обурення. Вчили. Тільки кому потрібний бізнес-аналітик у місці, де немає жодного комп'ютера? Чи є? Очі жадібно ковзають по стінах, вишукуючи деталі, але сірі стіни зберігають таємниці не гірше за нетерплячих чоловіків.

– Гаразд. Це не важливо…

– Ну так, – знизую плечима. – Я ж не для цього потрібна, – і стільки образи звучить у моєму голосі, що мені самій стає себе шкода.

На мить замислююсь, для чого взагалі можу бути потрібна? І пропускаю все те, що сказав чоловік. Перепитувати не хочеться. А судячи з мовчання, що згустилося, мені щойно, щось старанно втовкмачували – он як уважно дивиться і морщиться недобре.

– Більш вдалої кандидатури не знайшлося? – цікавлюсь зі співчуттям, ловлячи себе на думці, що мені  і його шкода. 

Шкода чоловіка, змушеного йти на такий крок. Чому змушеного? Не знаю. Але те, що він знаходиться тут не з власної волі, відчуваю нутром. І йому все це не подобається. 

Втім, як і мені.

– Лорд Ельріон, ви йдете? – верескливий жіночий голос порушує повислу зловісну тишу.

– Так, – грубо відгукується чоловік і обдаровує злу жінку таким поглядом, що та відступає, голосно грюкнувши дверима. – Що ви вирішили, Шаріз?

Я підняла свої очі й втупилася в ясні сірі, які спостерігали за мною уважно, пильно, з легкою цікавістю. 

Що я хотіла там побачити? Запевнення, що все буде гаразд? Що краще він, аніж той невідомий, що намагається зжити мене з цього світу?

Але натомість в очах чоловіка відбилася порожнеча та полум'я магічних свічок. А потім все зникло, і я потонула в безодні.

– Агра! Тебе точно нічого не вчили! Не можна дивитись у вічі дракону! – визвірився він, підхоплюючи мене на руки.

Дракону? Напевно, настав час прокидатися, Єво!

***

– Що ти твориш, негідне дівчисько? – прискіпливо лунає над моїм вухом злісне шипіння.

Обличчя обпалює крижаною водою. Кігтисті пальці впиваються в тендітні плечі. Стискають, добре струшуючи. 

З губ зривається хворобливий стогін. Запізно прикушую язика.

– Що тут відбувається?

Розгублено кліпаю віями, спостерігаючи за тим, як злякано відсахнулася жінка. Як безневинно потяглися її руки до мого одягу, поправляючи... Як же.

– Шаріз вже отямилась, лорд Ельріон, – догідливо посміхається вона. – Правда ж, дорогенька?

Перевожу погляд на чоловіка, що крижаною статуєю самому собі застиг на порозі. Зітхаю розгублено. Ні. Не сон. Як би мені не хотілося вірити у протилежне.

Чоловік окидає швидким поглядом усміхнену жінку. Відвертається, ніби не помітивши її присутності. Вона роздратовано прикушує губу, кривить красиве обличчя – це її показне ігнорування збиває з пантелику. Злить.

– Готові? – запитує лорд, звертаючись до мене.

Сміюся подумки: «А хіба є інші варіанти? Оголосіть усі!». 

– Майже, – кидаю, намагаючись не видати душевні терзання й сумніви.

Що ж робити? Озираюся безпорадно у пошуках виходу, але і так знаю – втекти не вдасться. Хіба що вперед ногами.

– Мені потрібна хвилька, – вимовляю впевненіше, змиряючись з тим, що відбувається. Раз виходу немає, доведеться плисти за течією, доки не з'явиться можливість вибратися. А поки що... Поки що спробую вичавити з того, що відбувається, максимум можливостей. – З вами. Наодинці.

Погляд віч-на-віч. Прямий. Відкритий. Мені справді треба поговорити із ним. Моїм єдиним можливим союзником. Чи ворогом? 

Придивляюсь прискіпливо. Ні, він мені не ворог. Єдиний, з ким можна домовлятися. Щось є в ньому таке, що, привертає до нього, закликає довіритися. 

– Добре, – зітхає, наче я його хрест на Голгофу тягти змушую. 

І це його небажання перебувати тут і зараз зі мною, вимушено коритися обставинам, формує відчуття зв'язку. Наче ми альпіністи, змушені разом подолати прірву, й від кожного твого кроку, залежить життя іншого.

– Наодинці! – повторюю різко, помічаючи, як зволікає жінка, не поспішаючи забратися з кімнати. 

– Залиште нас!

Короткий кивок головою і вона, невдоволено пирхнувши, забирається геть. Нарешті! Я не помічала як гнітить мене її присутність, а тут мить – і дихати в рази легше. 

Ельріон наближається до мене. Завмирає на відстані витягнутої руки.

– Що ви хотіли? – нетерпляче перекочується з п’яти на носок.

– Чому мені здається, що ви не бажаєте бути тут? – бурмочу, змінюючи положення – лежати на дивані й дивитися на нього знизу вгору – незручно. Вставати ж у присутності чоловіка, невиправданий ризик – а що як знову знепритомнію і втрачу останню можливість дізнатися хоч щось?

Сідаю і завмираю, впіймавши погляд, – зосереджений, уважний, допитливий. Немов я  невідоме звірятко на столі вівісектора.

– Я вже казав, що не ображу вас, – повторює, морщачись. Напевно моє здивування чітко відображається в очах, тому що чоловік пускається в пояснення: – Ви тремтите зі страху. Наче химеру побачили. 

Мовчу. А що я можу сказати?

 – Маю нахабність вам нагадати, Шаріз, – дракони не їдять дів, – посміхається ледь помітно, одними губами. Тією кривою посмішкою, що я вже бачила раніше.

Зітхаю. З цим я могла б посперечатися. У наших казках – їдять. Охоче, аж за вухами лящить.

– Що ви хотіли дізнатися? – повторює, втомлено потираючи лоба, так і не дочекавшись відповіді.

– Все, – і помітивши його погляд, пускаюсь у швидкі плутані пояснення: – Хоча б головне і у скороченій версії. Самі бачите, мене нічому не вчили.

– На все в нас замало часу. Що вас найбільше непокоїть?

– Як це відбуватиметься?

– Вас цікавлять подробиці? – посміхається, так немов я сказала щось кумедне. 

– Залиште, – махаю рукою, відчуваючи як червоніють від сорому щоки і серце спантеличено пропускає удар. – Мене цікавить, що буде далі? Де ми будемо жити?

– Ми? – він так дивується цьому «ми», що я насторожуюсь.

– А хіба я не стану вашою дружиною?

– Дружиною? – перепитує, впиваючись пронизливим поглядом. – Ви й цього не знаєте?

– Та поясніть нарешті! – психую, остаточно заплутавшись у тому, що відбувається.

Дивиться на мене, як на пришелепкувату. На мить навіть прикро стає. Заспокоюю себе тим, що скоро вислизну з цього сну-марення і все минеться, забудеться. І мені зовсім начхати на судження якогось вигаданого персонажа – може думати, що завгодно. 

Але чомусь думка цього чоловіка важлива і поблажливе глузування в його очах чіпляє до болю.

– Дракони не мають права на дружин, – неохоче пояснює він.

Ковтаю в’язку слину.

– А обряд?

– Обряд допомагає зачати.

І знову вся моя логіка розбивається об стіну нерозуміння. З побоюванням дивлюся на двері, за якими сховалися всілякі родичі-гості. Ми що при них..? 

Качаю головою, відганяючи картинку, що майнула перед очима. На таке я точно не підписувалася. І не підпишусь. Плювати, що це тіло не моє. Головне – у ньому тепер я.

– Не бійся, – знову повторює чоловік, наче злякане кошеня вмовляє.

Зітхаю. Виходу, схоже, все одно немає. Щоб не сталося далі, мені доведеться пройти через це. Інакше мене вб'є один з тих, хто так прагне цього обряду. Або один із тих, хто не хоче. І нащо їм це здалося? Зрозуміти б мотиви…

– Дайте слово, що захистите мене, – проти волі вимагаю я хоч якихось гарантій.

Сірі очі темніють:

– Зроблю все, що у моїй владі.

– Ні. Не так. Присягніться магією, що не заподієте мені шкоди, та встанете на захист, якщо знадобиться, – випалюю, доки не передумала. 

На мить на його обличчя набігає тінь. Втупився поглядом, пильно вдивляючись в моє обличчя, ніби щось вишукуючи. Так проникливо, наче заглянув у душу. 

Моторошно…

Відводжу погляд – у безодні я вже побувала, більше не хочеться. А чоловік тим часом задоволено хмикає.

– Клянусь, що ні словом, ні ділом не заподію шкоди своїй альрі й захищатиму її, поки кров тече по моїх жилах і серце б’ється в грудях, – промовляє твердо і впевнено, нехай і ледве чутно. Майже пошепки. 

Прикриваю очі, відчуваючи дивне задоволення від цього його «своєї». Усередині щось озивається, рветься йому назустріч. Вимагає відповіді…

– Хто така альрі?

– Обранка. Єдина, – пояснює, вдивляючись у моє обличчя.

Ані тіні посмішки – сама серйозність. Мені б почути ці слова в іншій ситуації. А в цій… Чується в них якийсь підтекст і так і хочеться вимогливо зажадати пояснень: 

«Єдина хто? Рабиня, забавка, мати спадкоємця, жінка?». 

Ох, скільки ж тих «єдиних» знаходить моя стривожена свідомість. І всі не про те, про що я мрію.

– А це точно я? – зривається з вуст безглузде.

Киває.

– Але це краще зберегти в таємниці.

Коротка відповідь породжує ще більше питань. Якби ми були на Землі, вже давно влаштувала б незнайомцю допит. А тут… 

Я не впевнена, що за сказане мною слово не опинюся у в'язниці. Хоч захисник у мене тепер і є.

– Ти маєш сказати «приймаю», – нагадує, потираючи перенісся.

– Що? – вигукую і тут же, збентежившись під прозорливим поглядом, виправляюся: – Приймаю.

Все ж таки, я впевнена, він про щось здогадується. Не може не помічати всі мої застереження. Але чому тоді мовчить? Не поспішає викрити злочинницю, що зайняла чуже тіло? Цікаво, а де попередня господиня цієї краси? Чи не вбила я її, вселившись? І як взагалі сталося так, що я витіснила її?

– Нам треба поспішати. Час минає.

Мовчки киваю, приймаючи простягнуту руку. Ось тільки цей простий дотик обпалює, і сотня мурашок розбігається по тілу. Він же у пальчатках! Чому ж я так явно і гостро відчуваю його тепло? І чому мені так нестерпно хочеться торкнутися його шкіри? 

– Готова?

Мовчазно киваю. Рота навіть відкрити боюся – надто багато запитань та сумнівів.  Голос може підвести. Та й язика не втримаю – звикла спершу щось бовкнути, а потім думати.

Чоловік вмощує мою руку на згин свого ліктя, пробігається пальцями по прихованій пальчаткою кисті. Так чарівно ніжно, наче я дорогоцінна квітка, до якої йому дозволили доторкнутися.

Залишивши кімнату, наближаємося до дверей, біля яких на нас вже чекають галасливі гості. Ловлю переможний погляд жінки, сповнений нудьги чоловіка і презирливий того, чий статус мені визначити досі не вдалося, але з ким я вже встигла посваритися.

Потилицю свербить, ніби хтось уп'явся в неї поглядом. Хочеться обернутися, але інтуїція шепоче, що краще цього не робити.

Двері відчиняються, як тільки відстань, що відділяє нас, скорочується до кроку. І відразу ж очі вдаряє світлом, таким яскравим, що я заплющую очі, відсуваюся і…

Прокидаюсь.