– Не смій відвертатися, коли я до тебе звертаюся! – Агафтія смикнула мене за рукав, але затримати не зуміла і лише голосніше заволала від люті: – Ніело!

Сукню було шкода, все ж таки вона не у дешевій майстерні замовлена. Для верховної відьми ковену пошита. Я таку приємну тканину і в руках ніколи не тримала. Але нехай краще у тітоньки залишиться рукав, ніж моя воля.

Пропускаючи повз вуха прокляття впереміш з добірною лайкою, я поспішила виконати задумане. Незабаром родичка була повністю знерухомлена. Пов'язана по руках і ногах міцними магічними мотузками, вона виразно нагадувала мені кабанчика. 

Я навіть розсміялася, яке влучне порівняння. У почервонілій жінці з розпатланою зачіскою і несамовитим вищиром майже не вгадувалася верховна відьма альманського ковену. Чисто королівська кобра. Якщо судити за кількістю отрути у її словах.

– Ніело, ти не розумієш, що робиш, – всоте, здається, спробувала звернутися до моєї розсудливості вона.

– О-о-о!

Невже? Та я десять довгих років плекала план з повернення власної сили! Тисячі варіантів встигли програти подумки. Навряд чи за такий солідний термін ще лишилося хоч щось мною незрозуміле. Якщо, звісно, ​​ти не зовсім тупа курка.

Я ж на таку відверту дурість не скаржилася. Останніх років десять так точно. Зрада коханого і втрата чарів, знаєте, прекрасні вчителі.

– Це небезпечно!

– Для кого? – насмішкувато поцікавилася я. Та куди ж вона його засунула? Гидка стара! – Для вас?

Якщо ще раз почую про розбалансування сил у ковені, то, клянусь рідкісним порошком із кореня золотої мандрагори, завию.

– Не можна закликати богиню через такі дрібниці.

Слова боляче вжалили. Наче голкою хтось серце мені вколов. Агафтія чудово знала, куди бити. Ось відьма!

– Значить, добробут племінниці для вас справжня дрібниця, тітонько? – крізь зуби процідила я.

Тримайся, Ніело. Міцніше стисни кулаки, сплюнь, розітри і замаж нову рану брудом. Адже тобі не звикати, правда?

Аметистовий кулон, що служив вмістилищем родової магії, знайшовся під сінником. Безглуздо зберігати таку рідкість без належного захисту. Втім, якби він був тут, мій план з тріскотом провалився б. Так що спасибі Агафтії за безтурботність. Розшморгнулася відьма, зовсім втратила пильність.

А може, просто не очікувала, що сіра мишка, магічка без сил Ніела зважиться на таку відверту зухвалість. Навіть дурість. Все ж таки я серйозно ризикувала, граючи в кішки-мишки з верховною відьмою. Так і голови можна позбутися. Дарма що племінниця.

Стиснула артефакт у кулаку, маленька перемога гріла душу.

Ось вам і слабачка, тітонька! Не очікували?

Її окрик наздогнав мене біля дверей опочивальні, змусивши вдатися до сумнівів: а чи не повернутися, спорудивши кляп?

– Ти ще пошкодуєш! – Пообіцяла Агафтія.

Лише про ближнє коло, що з радістю втоптувало мене в бруд усі ці роки. Хіба покарання за маленьку помилку має бути таким жорстоким?

– Повернися! – гарячкувала тітонька. – Негайно! 

Добре ще, що вона не в тому вже віці, щоб кинутися в гонитву. Ну кому як, звичайно... Мені на руку, а ось їй зовсім не дуже. То спину скрутить, то подагра закатує, то грудна жаба прихопить. Як то кажуть, старість підкралася непомітно. На триста сімдесят п'ятий рік життя. Щоправда, Агафтія виглядала свіжо, як тридцятирічна молодуха. Непогано, правда?

Одне із завдань верховної відьми – правильно розподіляти сили у ковені. В альманському велика частка витікала до тітоньки, іншим перепадали жалюгідні крихти. Тільки хто скаржиться найсильнішій відьмі на її ж несправедливість? У сміливців дуже коротке життя, а дурнів не тримаємо.

– Тітонько, не забувайте: вам шкідливо нервувати!

– Тільки повернися, бридке дівчисько! Я покажу тобі «шкідливо нервувати»!

Ага-ага. Тричі як поспішаю. Прямо спотикаюсь, падаю і від старанності сліди тітки устами заціловую.

Верховна звикла до моєї безпорадності. Впевненість у своїй перевазі її підвела. За десять років я навчилася ледь не зливатись з тінню, бути незамінною помічницею, служкою, дівчинкою для биття. Тією, хто все бачить і чує, але ніколи не промовить зайвого слова. А ще я досконало вивчила всі корисні для відьом зілля, трави та коріння.

Хто б міг подумати, що непримітний сонник стане моїм рятівником? Відвар з нього без запаху та смаку, а ось дія чудова. Менше ніж за чверть години покладе будь-кого.

Поки верховна спала, я хитрістю обійшла її ловчі сіті та пастки, про які чудово знала. Прокинулася Агафтія зв'язана, безпорадна, моторошно зла. Хоч би як відьма старалася, магічні пута витягували всі чари, навіть фамільяра закликати їй було не під силу. Мені ж нічого не загрожувало, окрім, мабуть, образ і прокльонів.

– Ніело-о!

Від чергового вереску навіть у вусі засвербіло. Добре б накласти полог безмовності, але, на жаль, сили закінчуються. Ефект від гіркої настоянки із зульника, що дала мені слабкий магічний потенціал, був не настільки тривалим, як хотілося. А мені ще треба було встигнути зробити головне – зв'язатися із богинею.

Залишається сподіватися, що за пару годин до Самайна всі відьми ковену дуже зайняті останніми приготуваннями до свята. Дивись, у крило до сварливої ​​верховної ніхто й не зазирне до опівночі. А далі якщо пощастить і богиня почує заклик, то гнів тітоньки мені не буде страшний.

У коридорі, на гвинтових сходах і навіть у холі мені ніхто не зустрівся. Маєток ніби вимер. Іншого вечора це могло здатися моторошним, але зараз винятково порадувало.

На ґанку я щільніше запахнула темний вовняний плащ і сміливо зробила крок у темряву. До магічного джерела не менше двох годин колії. Варто поспішити.

Дорога лежала через відьомський ліс. Якщо вірити легендам, саме в цих непроглядних хащах мешкали можливі та неможливі магічні істоти. Самотньому подорожньому шлях під покрив стародавніх дерев міг обіцяти один результат – вірну загибель.

Смерть мене не лякала. Гірше, ніж прокинутись раптом безсилою, для відьми не буває. Хіба що ти ще й відьма із понівеченим серцем.

Словом, проблеми не лякали. Я твердо вирішила: без сили не повернусь! Час взяти своє.

Ліс жахливим, всупереч чуткам і пересудам, не здався. Цілком собі звичайне місце. Хіба що надто добре відчувалася сила, розлита тут усюди. Повітря від неї робилося щільніше, а земля, попри пізню осінь, тепліше, ніж у відьомському поселенні. Кожна гілочка, кожна травинка була огорнута чарами. У скупому світлі місяця, що пробивався крізь густі крони, ліс наповнювався темно-смарагдовим сяйвом з рідкісними вкрапленнями золотого багрянцю. Точно все тут дихало чарами. Недарма відьомську хащу вибрали вмістилищем магічного джерела.

Я стоїчно витримувала швидкий темп, боячись не встигнути до терміну. Другого шансу провести ритуал та озвучити богині заповітне бажання не буде. Потрібно чекати ще десять років. І мучив мене сумнів, що, повернувшись ні з чим до ковену, цей термін просто не проживу. Дбайлива тітонька постарається. Тому зараз я точно не мала й найменшого права на помилку.

Часто поміж кострубатих стародавніх стовбурів миготіли неясні тіні. Серед звичного лісового шереху та ухання пугачів чулося потойбічний стогін та загадкові скрипи. З незвички мене пробрав жах. Все ж таки некромантією ніколи не володіла. Але невдовзі вдалося заспокоїтися.

Ну, подумаєш, мертвяки! Пф-ф! Нежить боятися – відьмою не бути.

Я їх не чіпаю, і вони мене обійдуть. Правда ж?

З такими ось думками, нерідко оглядаючись назад, а чи не причаївся якийсь упир за спиною, я й здолала майже весь шлях. Хоч ноги гули від втоми, а м'язи сковувало напругою на межі болю, зупинятись собі заборонила. Тільки коли до заповітної мети залишилося як палицею докинути, привалилася боком до стовбура яблуні, перевести дух. Під щокою шорстка кора здавалася теплою, як ласкава рука матері, яку я до ладу ніколи й не знала. 

Батьки служили у складі магічної варти кордонів. Під час чергової сутички із тваринами мороку вони загинули. Я ж залишилася під опікою тітки, як єдиної живої рідні. Агафтія ростила мене ще з дитинства, тільки от теплих почуттів ніколи не виявляла, віддаючи перевагу суворим методам виховання. Невтомні магічні різки були найлегшим із покарань тітоньки. Відьма виявилася тією ще вигадницею стосовно болю.

Після повноліття вона підготувала мені місце жриці у столичному храмі богині. Те, що прирікає єдину племінницю на самотність та бездітність, верховну не хвилювало. Головне, честь роду лише виграє від такої пожертви. Її планам, на щастя, чи до горя, не судилося здійснитися.

Дівочої цноти я позбулась в неповних сімнадцять. Для будь-якої іншої відьми цілком відповідний вік, щоб вперше пізнати чоловіка, але для тієї, що має присвятити життя служінню богині чистою... неприпустимо.

Мені ніколи не хотілося прожити кількасот років до смерті під покровом храму. Почесно – так, але як же нудно і нестерпно тужливо! Тому в кожному благанні до богині я, всупереч очікуванням тітки, просила її милості не дати відбутися такій жахливій ​​несправедливості. І була почута.

Звичайно, у покровительки магії, як і в інших богів, виявилося дивне почуття гумору.

Вперше Лукаса я побачила на своєму одинадцятилітті. Не те щоб Агафтія наважилася змінити правила та влаштувати племінниці свято, просто цей день припав із мирними переговорами між кланами. Чорноволосого юнака в традиційному одязі чарівників, жилетці з драконячої шкіри на голе тіло та широких штанях з м'якої тканини, я одразу ж прийняла за одного з найвищих богів. Ну гаразд, напівбогів. На простого смертного він явно не був схожий.

Чи то всьому виною ідеальна шкіра з бронзовим відливом, чи красиві, кольору морської хвилі, очі незнайомця, розбиратися в причині сліпого захоплення ним не стала. Нехай юнак і дивився на всіх зверхньо, ​​а в мій бік так і зовсім голови не повертав, серце тремтіло, як божевільне.

Нічого божественного у Лукасі не було. Єдиний син верховного чарівника дейринського ковену, він того року, пам'ятається, тільки вступив до Магічної Академії Семи Королівств і мало не тріскав від гордості. Як же! Не всім щастить пройти крізь мур богів. Гідних знань він пропускає до академії, стаючи прозорою плівкою. Решту виштовхує, мутніючи й твердіючи, як скеля. Та й скласти іспити не кожному з гідних під силу. На цьому етапі відсіваються слабкі, безталанні та ледачі. Магія не терпить напіввимір, зважився йти цією дорогою – будь ласка, викладайся на повну силу.

МАСК могла по праву нести прапор найкращого навчального закладу об'єднаних королівств, з її стін завжди випускалися найталановитіші маги, стражі, лікарі. Найкращі з найкращих – еліта магічного світу.

Мені про шанс хоча б постояти біля академії годі було й думати. Безглуздо і безнадійно. Може, ще й тому Лукас видався таким прекрасним і недосяжним. Як мрія.

З того часу щороку на мирних перемовинах я чекала цього чаклуна із завмиранням серця, жила від зустрічі до зустрічі й всі вуха продзижчала Флорентії, єдиній подрузі. Для безмежного щастя мені вистачало крихт: швидкоплинного погляду Лукаса або просто його присутності в залі.

Перше розчарування спіткало, коли я зрозуміла причину його щорічних візитів з батьком. Думаєте, він вчився налагоджувати зв'язки, щоб згодом правильно керувати своїми людьми? Як би не так! Лукас просто тягався за дівчатами. 

В альманському ковені дотримувалися вільної вдачі. Шлюб прийнято було укладати в більш зрілому віці, коли жага лише хтивого задоволення затихне. Справжні пари серед відьом теж траплялися, хоч і вважалися тією ще рідкістю. Швидше, навіть черговою нездійсненною мрією.

Трохи подорослішавши, я прекрасно помічала дволикі переглядання дейринського чаклуна з юними відьмочками. Здавалося, вони без слів спілкувалися невідомою мені мовою. Виборчим у коханні Лукаса не назвеш. Жодна відьма поруч із ним довше за ніч не затрималася. І сумніваюся, що через ваду самих дівчат... 

Стрімкий і вільний, як польовий вітер, він не шукав сталості. Чаклун, що здався мені колись богом, з легкістю жонглював почуттями партнерок. Жодній він не обіцяв більше, ніж готовий був дати, але чомусь кожна колишня наполегливо шукала з ним зустрічі.

У чомусь я їх навіть розуміла. Залишаючись у тіні інших дівчат, як не дивно, відчувала біль від його пригод. І все одно не могла відмовитись від згубного бажання бачити Лукаса знову і знову! Точно добровільно погоджувалась падати грудьми на гостру голку – невільниця слабкості. Я страшенно боялася залишитися без цих рідкісних, скупих зустрічей на самоті. Якась невідома міць тягла мене ближче до чаклуна. Так метелик летить на полум'я, несила чинити опір вірній смерті..

Тієї особливої ​​для мене ночі представники дейринського ковену святкували Самайн разом з нашим кланом. Лукас був незвично мовчазний і похмурий, а ще неодноразово проводжав мене пильним поглядом.

Якої миті чаклун раптом виявився поруч і завів розмову – не пам'ятаю. Я верзла дурниці, все більше дивилась на хлопця, неспромога відвести очей: боялася, що він несподівано розчиниться у повітрі. Як ми вийшли в сад, сховалися від зайвих очей у стайні, і зовсім залишилося туманною плямою. А ось повільні ласки Лукаса, милості на вушко і ніжність в'їлися на пам'ять намертво.

Мить плотського єднання ніби подарувала мені невидимі крила. Під місячним світлом заняття любов'ю було схоже на таїнство. В руках чаклуна я, здавалося, літала під нічним світилом, твердо впевнена, що Самайн висвітлив наш зв'язок, об'єднав душі. Адже так добре не завжди буває?

На моє раптово незручно озвучене вголос питання Лукас загадково посміхнувся.

– Не завжди, крихітко.

Інших заохочень, щоб зважитися на ритуал єднання та прохання про благословення богинею-матір'ю нашого союзу, мені й не потрібно було.

Розніжена ласками, я спала на грудях Лукаса, накручуючи на палець темний кінчик його коси. Мирне сопіння коней навіювало сон. Чаклун же довго розлежуватися не став. Не зважаючи на моє тихе бурчання, він встав, швидко одягнувся і попрямував до виходу, кинувши мені на ходу:

– Не сумуй тут. Я скоро.

Поки він пішов, з'ясовувати щось із батьком, я без діла не сиділа. У ніч Самайна сила відьом досягає піку, варто було скористатися цією перевагою вчасно. Так і вчинила. Провела необхідні ритуали прямо у стайні, випросила милості богів, отримала благословення на союз. Серце розривалося від почуттів, що співало. Наш незвичайний зв'язок з Лукасом, мені здавалося, міцнів з кожною хвилиною. А як інакше? Адже я плекала це  кохання  роками...

Так і не дочекавшись повернення милого, вирушила його шукати. І знайшла. На свою голову.

Лукас прохолоджувався в альтанці. Трохи помилувавшись його досконалим профілем, я вирішила вийти на світло і приєднатися, як помітила, що чаклун не один. Компанію йому склали дві відьми: Сибіл і… Флорентія. Обидві зі спущеними до талії сукнями.

Серце пропустило удар. Я потерла очі кулачками: раптом обманюють? Бути такого не може! Що за дурний жарт? Невже чари?

Але що довше вдивлялася в те, що відбувалось, то більше переконувалася: не магія – правда.

– Я бачила, ти пішов з Ніелою… – Флорентія пригорнулася до боку Лукаса, лащачись, наче кішка. – У вас щось...

– З ким?

– Ніелою. Племінницею нашої верховної відьми, – підказала Сібіл.

Лукас вдав, що задумався.

– З цією мишкою? – Вираз презирства на його обличчі вдарив мене болючіше, ніж явний доказ зради. – Та вона ще зовсім мала.

Сибіл закотила очі:

– Коли тобі це заважало?

– Ми однолітки, – хихикнула Флорентія.

– Так? – наче здивувався Лукас. – Ти набагато солодше, ягідко.

На підтвердження власних слів він грайливо куснув її за груди. Відьма верескнула і задоволено засміялася.

– Кажуть, ти готовий тільки насолоду і знімати, – грайливо надула губи Сибіл. Вона з невдоволенням поглядала на Флорентію, що досі терлася об тіло чаклуна.

Лукас відсторонився від дівчат, насупившись.

– І що поганого в тому, щоб спробувати нектар із кількох квіток, вихваляючи кожну? – Патетично висловився він. – Може, я просто шукаю особливу?

Особливу?

Не минуло й трьох годин, як ми були разом, а Лукас уже так легко відмовився від мене. Ох, боги… що я накоїла?

– Добряче пошукай серед нас, Лукасе, – попросила Флорентія.

– Хто знає? Раптом і знайдеш ту, яку шукаєш, – підморгнула Сибіл.

Відьмочки дружно захихикали.

– Все може бути, панянки, – розвів руками він. – Все може бути…

А потім задумливо глянув у темряву, саме на те затишне місце під ялинкою, де я й причаїлася. Наче добре знав: з'явився мимовільний свідок їхньої зустрічі.

Що ж він за чудовисько таке?

Жар у моїх грудях наростав, загрожуючи за кілька хвилин спалити вщент. Зчепивши зуби, я щосили стримувала репет, що рвався назовні. Хотіла потихеньку забратися звідси якомога далі. Досить на сьогодні ганьби.

Тіло розривалося від болю, чи зв'язок, який я помилково прийняла за щось варте, руйнувався, чи боги прогнівалися, і в якийсь момент витримка мене підвела. Впавши на коліна, я несамовито заволала, випускаючи у світ біль та розпач.

Земля під руками приємно холодила пальці. Я зачерпувала її жменями, звивалася, як змія, і корчилася в муках. Перед очима все пливло. А біль не слабшав, наче намірився виїсти мене зсередини, знищити душу. Ритуал єднання пов'язує обранців в одне ціле, неподільне. Зрада Лукаса вдарила по мені, як по прохачці благословення для союзу.

Перед лицем усього клану та представників чужого я билася в агонії. Ось яке – покарання богів… За кохання?

Невиразно пам'ятаю, як похапки Лукас натягував штани. Його зблідле до синяви обличчя і незрозумілий погляд довго ще переслідували мене в страхіттях. До того як важке забуття поглинуло повністю, встигла помітити задоволену усмішку Флорентії. Подруги, яка, як виявилося, ніколи нею і не була.

Далі події промчали наче в дурмані. Наступного ранку, варто було мені хоч трохи прийти до тями, як відвели до загальної зали, де ковен зібрався на судилище.

Ледве сидячи на кам'яній підлозі і лише силою волі тримаючи прямо голову, я байдуже дивилася на всіх, хто тут зібрався. Всередині мене царювала порожнеча.

– Ти – прогнівала богів, Ніело. Ти – накликала безчестя на весь рід, невдячне дівчисько, – кричала Агафтія. – І понесеш покарання.

Хто ж знав, що воно виявиться таким витонченим?

По залі пролунав неясний гул, наче бджолиний вулик потривожили.

Агафтія нетерпляче махнула рукою, вигукнувши:

– Нехай це стане кожному наукою! Наш ковен не прощає хули честі. Послаблень нікому не буде. Навіть моїй племінниці.

Повітря прорізав зелений спалах. Сила тітоньки кинулася до мене і…

Верховна відьма позбавила мене чарів. Їх розділили між кланом, а родова особливість якимсь дивним чином дісталася Флорентії. Зрадниця, щойно відзначила повноліття, поїхала спробувати щастя у столиці. І вступила до Магічної Академії Семи Королівств. Я ж, прокажена серед своїх, юродива серед чужих, стала особистою служницею Агафтії.

З того Самайну десятирічної давності Лукаса я більше не бачила. Втім, мирний договір між альманським та дейринським кланами досі підтримувався. Дурість і наївність зруйнували лише моє життя.

Недарма народ говорить, що відьми не повинні любити. Небезпечно це. Занадто дорогою ціною дається хвалене кохання. Особливий зв'язок в обмін на половину душі та магію… Нерівноцінно.

Почувся шурхіт, і за мить щось відчутно стукнулося об мою маківку. Я скривилася, покрутивши в руках маленьке зимове яблучко. Подумки ж палко подякувала лісовим духам. Задумалася, загрузла у спогадах… Ось і затрималася біля дерева.

Лише кілька десятків кроків – і я опинилася на галявині, залитій місячним світлом. Під ласкою нічної пані моя шкіра випромінювала слабке фіолетове сяйво. Для відьом місячного сяйва – нічого незвичайного. А ось я стримати пекучі сльози не змогла. Так скучила за силою. 

У Самайн поблизу священного джерела моя справжня натура виявилася сильнішою. І жодні покарання не стали на заваді. Нехай відчувала зараз лише жалюгідні крихти магії, але й їм була невимовно рада.

Раз на десять років Самайн збігається з повним місяцем. Ще рідше з кривавим місяцем. Мені пощастило. Ця чаклунська ніч ознаменувалася кривавим повним місяцем, добою небувалої могутності відьом місячного сяйва. Навіть позбавлена ​​чарів, сьогодні я змогла вистояти проти тітоньки. Нехай принаймні власною підступністю...

І думати не хотілося, що все не таке і коротке відьомське життя мені довелося б прожити неповноцінною, не підвернись така удача. Нести тягар відступниці без честі, задовольняючись роллю служки Агафтії.

Праве плече поважчало. Я встигла забути цю характерну вагу фамільяра. Кажан вугільно-чорного забарвлення і вкрай поганого характеру. Постійний партнер, радник і просто вірний друг.

Після покарання Бука безслідно зник. Існувала величезна ймовірність, що тітонька його розвіяла, влаштувавши благодійність із моєї сили. Але, слава богині, зараз я переконалася – він живий. Майже. Навряд чи прозоро-зелене тільце кажана можна так легко зарахувати до реального світу.

– Ну, ось і зустрілись, мій хороший, – усміхнулася крізь сльози. – Я сумувала.

Бука пирхнув. У минулому він неохоче підтримував зі мною бесіди, був не з балакучих, все більше слухав. А зараз, я здогадалася, зовсім не міг і слова вимовити. Надто виснажений резерв у господині.

– А ти не сумував?

Бука красномовно закотив очі до неба.

– Не вірю, – хитнула головою. – Виглядаєш, звичайно, погано, містере кажан.

Бука оголив ікла і подерся на моєму плечі. Якби він був більш матеріальним зараз, точно залишив би кілька кривавих міток гострими кігтиками.

– Ми це виправимо, друже, обіцяю, – твердо запевнила фамільяра і зайнялася приготуванням до ритуалу.

Сім замовлених на удачу світочів у кришталевих ліхтариках я поставила в траву, спорудивши по периметру галявини своєрідний семикутник.

Роздягнувшись до білої полотняної сорочки, нанесла сім крапель лавандової олії по крапках: між очей, на губи, під лівою груддю, на зап'ястя та стопи. По-осінньому охолола земля холодила ноги. Не боячись захворіти, я опустилася на коліна і зосередилася. Атаме поклала праворуч, скоро він спробує відьомської крові.

Коли з основними приготуваннями було покінчено, я заспівала заклинання стародавньою мовою, про себе молячись, щоб усе вимовила правильно. Інакше не тільки не отримаю доступу до джерела, але й накличу нових неприємностей. Боги не полюбляють неточності у цих справах.

Твердим рухом надрізала атаме ліву долоню. Рівна смужка швидко набралася живою рідиною. Кров тонким струмком потекла у важку ритуальну чашу, яку я поставила в середині багатокутника. А ось болю зовсім не відчула. Чи то надто звикла до неї за ці роки, чи то зовсім сп'яніла в передчутті волі.

Повітря заіскрилося бірюзовими світляками. Зі сліпучого світла зіткався гнучкий жіночий стан. Обличчя розгледіти було неможливо, занадто яскраво, в мене сльозилися очі.

Богиня прийшла! Відгукнулася на заклик! Це означає, що я прощена?

«Я ніколи ні в чому не звинувачувала тебе, Ніело, – у голові пролунав приємний жіночий голос. Ласкавий і ніжний, як музика спокійної річки. – Ти йшла за покликом серця. Я опікуюся сміливими, щирими, що бачать не настільки очима – душею».

Сльози полегшення бризнули з очей. Так я звільнялася від почуття провини, втоми, образи.

«Яке твоє прохання? Не зволікай».

– Поверни мені силу.

Як плату за звернення до богині я опустила в чашу родовий кулон, аби пожертвувати силою, накопиченою багатьма поколіннями.