Кет

Кущі зашурхотіли і я застигла, прислухаючись. Зітхнула з полегшенням, розгледівши малого їжачка.  Справжнісінького, земного. Підійшла, обережно просовуючи під нього долоню. Підняла колючу грудочку. Затримала дихання, чекаючи, доки звірятко розслабиться і покаже носик. А, побачивши знайому мордочку, задоволено видихнула. Запізно, усвідомлюючи всю безрозсудність цього вчинку. А раптом інопланетні їжачки отруйні? Ще й кусаються?

– Що це? – запитав лайор, що виник за моєю спиною, як чорт із табакерки. 

– Їжачок! 

У його погляді на мою долоню читалося здивування та невіра.

– Наш майбутній обід?

– Що? Ні, він не смачний! – опустила їжачка на травичку, шокована пропозицією.

– Пробувала?

– Ні. Це відомий факт, – буркнула і відвернулася від чоловіка, стежачи за маленькими блискучими п'ятами. Лапи в їжачків кумедні, рожевенькі, з п'ятьма пальцями. 

– Це твоя планета, Кет?

– Ні. На жаль. 

– Але ця істота тобі знайома? Як і ці ягоди, – кивнув на кущі ожини лайор. 

Запитання, що сипалися на мене одне за одним, нервували та дратували, відповідати не хотілося. І почувалася я підлеглим, який рапортує про ситуацію...

– Так, сер, – не стримавшись, козирнула я у відповідь. 

Чоловік здригнувся і скривився. З чого б це? У них не заведено руками махати віддавати? Чи як лаявся тато: до пустої голови руку не прикладай. А може мій жест сприймається, як наш середній палець?

– Інші рослини теж знайомі? 

Сріблясте пасмо впало на обличчя, і я сховала руки за спиною, що так і чесалися його прибрати. 

– Так, сер.

Знову скривився, ніби лимон з'їв, хоча козиряти цього разу я не наважилася. Отже, нервує його не жест. А що тоді?

– Не називай мене так!

– Як так?

– Мене звуть Сірейк або лайор, інше звернення неприйнятне, – повідомив категорично, вхопив мене за руку і безцеремонно потягнув за собою, розбуркуючи в моїй душі протест.

– Пусти мене! – смикнула я руку, впираючись ногами у землю. 

– Не пущу!

– Та ким ти себе уявив? Я що, несподівано перейшла під твоє командування і тепер тільки й можу, що казати: "Так, сер!", "Ні, сер!" і "Слухаюся, сер!"?  – захлинулася обуренням.

– Загалом думка правильна, тільки ти маєш казати: "Так, Сірейк!", "Ні, Сірейк!" і "Слухаюся, Сірейк!", – провокаційно посміхнувся цей... лайор.

– Розбіглася! – фиркнула, вириваючи руку, ще й ніжкою ледь не тупнула. 

Краса! Що за дурню я творю?! Зітхнула, намагаючись повернути спокій і умиротворення своїй душі, але ж таку ідилію зруйнував... 

Чи то я зітхнула надто голосно, чи то дістала цим зітханням когось остаточно, але мене різко розвернули до себе і струснули, схопивши за плечі, як якусь ляльку.

– Тут небезпечно! Це невідома планета! А ти поводишся так, немов гуляєш матусиним парком! – кожне своє слово цей нестерпний тип підтверджував струшуванням, напевно, для посилення дохідливості. 

От тільки голова у мене хиталася так, що правильні думки не затримувалися.

Ні, я прекрасно усвідомлювала, що була не права, але не зізнаватися ж у цьому! Ну, як йому пояснити, що в цьому лісі для мене безпечно? Мені б хто самій пояснив, звідки я це взяла. Все ж Льодинкою він мені більше подобався! 

Щось, мабуть, промайнуло на моєму обличчі, відбившись тінню на його. Мить він здивовано дивився на мої плечі у своїх руках, а потім якось різко видихнув, випустив і відвернувся, намилившись злиняти. Так, хто ж тобі дасть!

– Тобі не все одно? – вирвалася, спантеличено потираючи плечі, які вмить стали вільними. 

– Я обіцяв тебе знайти і відвести до твого ільма, – спокійно-байдужий тон трохи протверезив, хоча загальної різкості фраз не зменшив.

– Знайшов? А тепер збирайся і лети назад, а з Рейсом сама розберуся! 

– З Рейсом значить! – золоті іскорки в його очах спалахнули полум'ям.

І що його знов розлютило?

Я вже збиралася уточнити і це питання, як несподівано земля здригнулася і оглушливий вибух струсонув повітря. 

"Грі!" – майнуло в голові злякане і я, зірвавшись, побігла туди, де ще недавно бути не хотілося. У грудях грудкою наростала тривога та занепокоєння.

Неслася я стрімко, не особливо розбираючи дорогу, не дивлячись під ноги. Уже підбігаючи, перечепившись, впала. За мить мене підняли вгору за плечі, притиснули до широких грудей:

– Тихо, – гаркнув лайор просто у вухо.

Кивнула, підтверджуючи почуте, і полегшено видихнула, знайшовши очима дерево – ціле, неушкоджене, прямо в епіцентрі хаосу, що коїться. 

Навколо того, що залишилося від шатла, крутилося чоловік десять незнайомців. Троє з них розглядали купку мотлоху, що валялася на землі. Решта, голосно сперечаючись, стовпилася біля чогось, що валялося в них під ногами. 

– Що там? – запитала, аби якось відволіктися від цих звуків і вгамувати уяву. 

– Здобич не поділили, – після невеликої паузи відповів лайор.

– Ти їх розумієш?

– Насилу. Це якийсь діалект сіарі – мови Предтеч, тієї самої загальногалактичної, якою ми всі спілкуємося. 

– Але чому я не розумію?

– Вимова інша, слів багато застарілих. Але якщо вслухаєшся і ти зрозумієш.

Несподівано один з них підняв із землі оголене жіноче тіло і штовхнув його іншому. Той хмикнув, хапаючи жінку за груди і зриваючи з її вуст пронизливий стогін болю. 

– Що вони роблять? – пошепки запитала я, не розуміючи, що відбувається.

– Не дивись!

Сильні руки відвернули мене, втискаючи в чоловічі груди, аромат кедрових горішків і сандалу, огорнув, даруючи дивовижне відчуття захищеності, змішуючись з роздратуванням, яке ще не згасло, викликаним цим чоловіком...

Низка ударів і криків змінилася стогонами і ляпасами, малюючи в моїй уяві мерзенну картинку. Пронизливий вереск прокотився галявиною, моя голова закрутилася в пошуках загрози, але виявилась тільки сильніше втиснутою у чоловічі груди. Так, що раптом стало нічим дихати. 

Спробувала вирватися – не дали. Сказати хоч щось з затиснутим носом не виходило, а повітря не вистачало. Ноги і руки вже насилу слухалися. 

Ось же ж рятівник! Ага. 

Спробувала ще раз відкрити рота, щоб щось сказати, але з перетиснутої грудної клітки не вилетіло жодного звуку. Рвучко тріпнула головою і зімкнула щелепи, кусаючи чоловіка. Руки розтиснулися, даючи мені можливість зробити вдих. 

– Пробач, – покаянно прошепотів чоловік, ніжно гладячи волосся.

Похитала головою, відчуваючи, як нарешті наповнюються повітрям легені. 

Пробачу, обов'язково пробачу. Кілька разів вб'ю і одразу пробачу!

Не помітила, як за всім цим зникли крики. Повернула голову. Троє аборигенів звернули туди ж, що й учора. Решта разом із жінкою, що ледве перебирала ногами, взяли трохи лівіше.

– Ми повинні їй допомогти, – прошепотіла я, дивлячись як жінка невпевнено перебирає ногами.

– Впевнена? – вдивився мені в очі лайор і, дочекавшись мого кивка, продовжив. – Вони за тобою приходили. Таїрянка запропонувала їм тебе в обмін на себе.

– Звідки ти знаєш, що вона таїрянка?

– А ти хіба не відчуваєш як пахне фрієзом?

– Ні, - похитала головою я. 

Даїра знову за своє? Але навіщо? Вона ж вже була тут та забралася. Чого повертатися?

– Вони сперечалися, і вона вирішила спровокувати їх на бійку. Але чоловіча хіть виявилася сильнішою. 

– А твоя? 

Він лише посміхнувся, випускаючи мене з обіймів, що за ці кілька хвилин встигли стати  звичними та… жаданими. 

– На тебе фрієз діє? 

Чомусь відповідь на це запитання здавалася мені важливою та життєво необхідною.

– Діє, – зізнався нарешті Сірейк та різко змінив тему: – Ти все ще хочеш їй допомогти? 

– Чому б ні? Хоча б спробувати, – знизала плечима. – Даїра, що не розуміє, навіть якщо я потраплю до них у руки, її ніхто не відпустить? – буркнула собі під носа, ні до кого конкретно не звертаючись. Ну не виглядала дівчина настільки дурною і наївною, щоб не розуміти цього. 

– Розуміла, певно, – однак відповів лайор. – Втім, вона потрібна їм для ритуалу, а так би на ритуал пішла ти. 

– Якого ритуалу?

– Не знаю, – відрізав лайор, усім своїм виглядом показуючи, що втомився від цих розмов. 

Ну, і добре. Боляче треба. На душі було обтяжливо й гидко. Запізно прийшло почуття провини, за те, що не допомогла, а стояла і слухала...

– Ходімо, шукати тут більше нічого. Завдяки одному дрібному дівчиську ми запізнилися, – дорікнув мені чоловік, миттєво висмикуючи з гнітючої тиші.

– Угу, а якби не запізнилися, то зараз би хтось був би там же, де й Даїра. Так, що я тобі життя врятувала!

– Я тобі теж, – фиркнув Сірейк, легенько торкнувшись мого плеча. 

– Якби не ти, це не знадобилося б! 

– Якби не ти, мене на цій планеті б не було! 

Перекидалися ми фразами, свердлячи одне одного очима. Сварячись, як чоловік і дружина в дешевій мелодрамі. Ця дріб’язкова жвава суперечка напрочуд легко вибила з моєї голови всі жалі та каяття.

– І взагалі ти мені навіть не подякував. Натомість відлупцював, – продовжила я, потерши плече. Все, що завгодно, аби не повертатися до безрадісних роздумів. 

– Я тебе не бив. Я павука скидав, – сміявся одними очима наді мною лайор. 

– Розкажеш цю казку нареченій, а я якось без цієї локшини обійдусь. Хто взагалі дозволяв тобі мене хапати?

– А мені не потрібен дозвіл, – роздратувавшись на пустому місці, гаркнув Сірейк.

– Не гарчи на мене!

– Я не гарчу!

– Так, а хто тоді гарчить? Чи не те чудовисько, що ховається всередині тебе?

Від цих слів лайора перекосило, на обличчя налетіли тіні. Риси змінилися, склавшись у здивовану рогату мордочку. 

– Ухти, яка файняшка! – захоплено вигукнула я, намагаючись доторкнутися до ріжків.

– Що? Що ти собі дозволяєш? – мордаха зникла, її місце зайняв розсерджений лайор. 

– Нічого. Дуже треба, – пирхнула ображено, прибираючи руки. – Твоє друге Я набагато симпатичніше.

– Яке друге Я? – запитав з таким ошелешенням, що я засумнівалася. 

От тільки галюцинацій мені не вистачало! 

– Поясни! – вимогливо зажадав чоловік, хапаючи мене за руку.

– Може, досить хапати? Ми не настільки близько знайомі! 

– Я чекаю, – перервав мої заперечення Сірейк.

– У моєму світі є таке поняття, як стереокартинка. Це коли за однією картинкою ховається інша, розгледіти яку можна тільки розфокусувавши зір, – почала пояснювати я, але, зіткнувшись із нетямущим поглядом, вирішила зайти з іншого боку, – або... телевізор, – застрягла, зрозумівши, що в їхній мові немає аналога цьому слову і воно для нього незнайоме. – Гаразд… – застогнала. – Припустімо, голограма. Коли сигнал ще слабкий і не дуже чіткий, вона може збитися іншою, і відбувається ніби накладення картинок однієї на іншу. Тобто виринає то та, на яку ти дивишся, то інша, яка не тобі... Якось так, – засмучено підсумувала я свої спроби пояснити.

– І що ти бачила? – нетерпляче запитав лайор.

– Не знаю. Це схоже на звіра. Великого. Темно-сірого. З крилами. Ріжками і бивнями. Чимось схожий на тих, що тебе сторожили. 

– Хайр, – видихнув він. – Неймовірно. Ти бачила хайра. Але як? – подивився на мене так, ніби я зберігаю всі таємниці світобудови.

– Не знаю. Але я його і раніше бачила. Ще на станції. Щоправда, тоді це була просто змазана тінь.

Але він вже не слухав мене. Риси обличчя невловимо змінилися, ставши хижими, м'язи помітно напружилися, горбками перекочуючись під порваною сорочкою, яка незрозуміло навіщо залишалася на його плечах. 

"Сором'язливість твою пожалів", – єхидно прокоментував цей факт внутрішній голос. 

Сильний палець ковзнув до моїх губ у знайомому заборонному жесті, викликавши мимовільне здивування своєю схожістю з невербальними знаками мого світу.

Раптово лайор невловимим рухом перетік мені за спину. Почувся шум, а потім моторошний рик:

– Господиня, Кет... Ері за вами нудьгував, – мить, і  була заграбастана і піднята над землею в міцних обіймах свого Пухнастика.

"Думала втекти, крихітка?" – зловісно веселився голос у голові. 

"Та куди вже мені! Від тебе навіть інша планета не врятує".

"А-то!" –  хвацько розсміявся Нейр.