Ештус стояв, схиливши голову. На цей раз Енне з’явилося перед ним. Деміург змінював свою форму та зовнішність щомиті. Це була лють. Справжня лють у її справжній формі.

— Ти не впорався! — голос гримів, знищуючи все на своєму шляху. — Вони пробили те, що було створено природою. Ти хоч знаєш, чим це загрожує?

— Я навіть не знаю, що за бар'єр був між материками, — промовив Випадок, змовчавши про те, що не знав навіть про існування сусіда.

Деміург завив на такій високій ноті, що з вух бога потекла блідо-червона кров. Ештус стиснув кулаки і зчепив зуби, не личить богу показувати емоції, що доступні людям.

— Твій артефакт містить лише малу дещицю тієї сили! Тієї, що була прихована навіть від богів з часів імперії Аліарна! Саме туди прагнули дістатися Лінила з Ірилою! До тієї сили, що могла дати повне безсмертя та владу! — Енне нарешті заспокоїлось і заговорило тихіше. — У горах, назву яких я тобі не скажу, є поклади мінералів, доступ до них був лише у Долі. Вона мала з них силу, насичувала свій артефакт. Селіс була єдиною, хто мав змогу туди потрапити за моїм рішенням. Але вона не перевищувала своїх повноважень, брала лише стільки, скільки їй було необхідно. А тепер доступ до сили відкрито! Якщо те божество, що зрадило нас дістанеться Джерела — світ зникне!

— Чи це означає, що хтось вирішив викрасти світ у деміурга?

— Так, — тихо відповіла Енне. — І тому якщо ти не зможеш зупинити порушника, то першим відчуєш мій гнів. Я можу стерти тебе лише думкою. Не забувай про це. І знайди свою сестру! Якщо вона дозволила тобі перебувати у світі Молодшого Світила, то й знайти її ти можеш.

— Ти знаєш, де її шукати?

— Знову перекладаєш все не чужі плечі? — Деміург зітхнув. — З богом-Мисливцем вона, хіба це не очевидно? Обидва бога зараз сил набираються. Селіс знала, що рано чи пізно хтось пронюхає, звідки вона черпає міць і постарається цей резерв присвоїти. Тільки якщо…

— Якщо?

Деміург проігнорував питання, поринаючи у думки.

— Для цього вона і привела душу з мого світу?

Енне знову не відповіло. Але все стало на свої місця. Дівчина, що була народжена при двох світилах, була сильнішою, ніж могла припустити Доля. Хто знає, з якою метою можна використовувати носія сили напівбога?

***

Ліліїт ще не знала про те, що звалиться на неї найближчим часом. Вона насолоджувалася літнім теплом, легким вітром та вільним часом. Цей день мав стати особливим для дівчини, адже вона йшла на зустріч із тим, кого досі кохала.

«Живий, — думала вона. — Це життя дивовижне».

Верхнє місто кипіло життям. Люди ходили вузькими вуличками, кричали один на одного, але ніщо не могло зіпсувати настрій мисливиці. Вона прокручувала в пам'яті всі яскраві моменти, пов'язані з Рейнером, згадувала його усмішку і яскраво-блакитні очі, які завжди здавались їй глибокими кришталево чистими озерами. Вона знову зазнала легкої неприязні до Гіліама, який відібрав у неї більше року життя із завойовницькою кампанією. Почуття були двоїстими. Особливо після тієї ночі…

Вона намагалась відкинути від себе думки про воїна. Та в останні дні ловила себе на тому, що думає про нього надто часто. А це не має бути так. Бо та ніч була просто ніччю. Нічим таким, що мало мати продовження. Просто спроба схопити щастя за хвіст. 

І це має відійти на другий план. Особливо зараз, коли Рейнер виявився живим. Гіліам був чимось на кшталт розваги. Але не більше. Нічого більше вона не планувала з ним. І ні на що не претендувала.

На південь від головної площі був розбитий невеликий сквер, туди і тримала свій шлях мисливиця. Вона вже бачила високі дерева, що шарудили зеленими кронами. Чула дзюрчання фонтанів та спів невеликих сірих пташок, які не боялися близькості людей та міста.

Ліліїт ступила під високу білу арку і опинилась зовсім в іншому світі. Ніби знову повернулася в Гай Стародавніх. Тут пахло квітами та свіжістю, а не людським потом і помиями. Тут шелест листя заглушував стукіт копит об каміння і свист батогів, які кучера опускали на кінські боки.

Минувши скульптуру Селіс та клумбу з білими квітами, що нагадували їй ромашки, дівчина вийшла на довгу алею, обставлену кованими лавками.

Повз пройшла літня пара. Він притримував її за лікоть, вона посміхалася і обмахувалася яскравим віялом. Ліліїт вкотре переконалася, що цей світ не такий жорстокий, як здавався їй раніше. Прискоривши крок, мисливиця заглибилася в парк, пройшла між кущами з червоними квітами і вийшла до плетеної альтанки, повитої плющем. Вона була повернена глухою стіною до високих дерев, а через плетену стінку добре проглядалася стежка і раптові перехожі, які могли перешкодити парочці, що усамітнилася.

Рейнер зустрів дівчину обіймами та букетом свіжих кієл. Ліліїт посміхалася, не знаючи, що сказати. Хлопець провів їй у альтанку, посадив на різьблену дерев'яну лавку і першим почав розмову.

Вона м'яла в руках квіти і насолоджувалася його голосом.

— Я радий, що ти прийшла. Думав, що більше тебе не побачу.

— З чого такі думки? Я, здається, не казала, що їду.

Ліліїт відігнала від себе збентеження і зустрілася з ним поглядом. З кожною секундою мисливиці здавалося, що так і має бути. З кожною миттю вона все сильніше переконувалась у тому, що ця людина була приписана їй Долею. Але потім щось пішло не так.

— Ти, мабуть, злишся на мене за те, що я не знайшов тебе.

— Ти знав, що я жива?

— А хто не знав? — засміявся Рейнер. — Спочатку були розмови про те, що загін мисливців допоміг армії Айворії завоювати частину Земель Мертвих, потім пліткували про істинних мисливців, які нібито відродилися. А потім по всьому королівству роздавали портери злочинців, за голови яких було призначено нагороду. Думаєш, я не впізнав тебе на малюнку?

— Але ти не шукав мене, — підтвердила його слова Ліліїт.

Їй не подобалася стежка, якою пішла розмова. Але дівчина дозволила випадку та долі вести її зараз. Закинула ногу на ногу і поклала руки на груди. Вітер заривався в її каштанове волосся, яке за столичною модою Ліл вклала на один бік.

— Не шукав, за що прошу пробачити мене.

— Ти навіть говориш по-іншому, — у її голосі прослизнуло розчарування.

— А ти думала, що я все той же хлопчина з Гудраса? — Рейнер знову засміявся.

Мисливиця зіщулилася, як від холодного вітру і постаралася змінити тему:

— Ти знав, що твій батько мав брата?..

Вона не встигла договорити. Не встигла сказати про Ламук, про коваля. 

— Ні. Був і був. Яка різниця? — Рейнер просто знизав плечима.

Ліліїт зчепила зуби, намагаючись стримати слова, які виривалися назовні. Намальований у її уяві день розсипався, як розбите скло. Вона зовсім не на такі розмови очікувала. І не знала як виправити ситуацію.

— Лілі, — тільки він її так називав, — скажи, а ти задоволена тим життям, що обрала?

Дівчина, яка вже жалкувала про сьогоднішню зустріч, відповіла коротко:

— Так.

Обидва мовчали. Слухали, як б'ються їхні серця і як співають птахи. 

— Стрічка, — він показав на її ліву руку, — ти ніколи не обрізала волосся, навіть коли стала мисливцем села Гудрас. Ти підв'язувала їх цією стрічкою, яку тобі я подарував. А зараз вона тобі не потрібна. Може, й мені не варто втручатися у твою долю, мисливице?

Його слова вдарили надто боляче. Ліліїт навіть не підозрювала, що хтось може довести її до сліз. Але вона стримала їх. Скрипнула зубами і вилила весь біль у слова:

— Саме для цього ти покликав мене сюди? Сказати, що не збираєшься втручатися в мою долю? Навіщо ти, Рейнер, син Тейна та Нії, обійняв мене під час зустрічі? Щоб потім вдарити болючіше?

— Ні, — він схопився з місця і опинився поряд з Ліліїт. — Я просто хочу зрозуміти, що нам потрібно. Обом. Чи потрібні ми ще один одному.

Мисливиця злилася. Її трясло від неконтрольованої люті. Сильні руки притягнули її до чоловічого тіла, стиснули в обіймах.

— Лілі, ну не гнівайся, — він уже шепотів, уткнувшись носом у її маківку. — Я не бачив тебе стільки років. Забув, як поводитися. Але я пам'ятав тебе весь час. Вибач, що не шукав. Вибач, що не дав знати про себе. Мені страшно уявити, що ти пережила.

Вона сховала обличчя у нього на грудях, але так і не дозволила собі розплакатися. Його слова мали все виправити, але дівчина чула в них фальш.

— Лілі, пробач мені. Я хочу бути поряд з тобою. Хочу насолоджуватися твоєю посмішкою та твоїм сміхом.

Вона чула його слова. Хотіла йому вірити. Але не вірила. Щось у ньому змінилося. 

Вона видихнула і звільнилася від обіймів:

— Я пробачаю, — її голос звучав глухо. — Але не знаю, чи зможу зрозуміти. Ми виросли та змінилися. Якщо ми хочемо повернути наше спілкування, нашу дружбу, — вона запнулася, бачачи, як змінилося його обличчя, — нам обом доведеться постаратися, щоб наново впізнати одне одного.

— Спілкування? Дружбу? — Рейнер, здавалося, шипів. — Так ось що між нами раніше було?

Ліліїт бачила того звіра, що прокинувся у яскравих блакитних очах і вперше зрозуміла, що їй страшно знаходитися поряд з ним. Він стиснув кулаки, на скронях надулися вени. 

Рейнер підвівся і вийшов з альтанки, не промовивши жодного слова.

Дівчина не зрушила з місця, розуміючи, що вже нічого не буде, як раніше. Світ зрушив зі своєї осі. Вона вчепилася пальцями в лавочку і придушила істерику. Її любов до цієї людини виявилася ілюзією. Вона сперечалася сама з собою, чи можливо щось повернути, чи краще залишити все як є. Але так і не знайшла правильної відповіді.

Небо засяяло зірками, коли мисливиця залишила міський сквер за спиною і відомою їй дорогою рушила у бік будинку маршала Конберта. На півдорозі її спіймала Марія. Подруга обняла за шию, весело про щось розповідаючи, потім відсторонилася і моментально замовкла.

— О, Селіс, ти ж сьогодні ходила до Рейнера! Що за твоїм обличчям? Що трапилось?

І вона розповіла їй все. Марія слухала, не перебиваючи, кілька разів відсмикнула Ліл убік, щоб ту не затоптав кінь чи не збив воз.

— Ти щось вирішила?

— Ні.

— Ти пробач, що лізу не в свою справу, але поговори з Гіліамом.

— А він то тут до чого?

Марія настільки виразно подивилася на Ліліїт, що та зрозуміла — їй все відомо. Від цього знання стало ще гірше і мисливиця переривчасто вдихнула. Тому що вона й сама не розуміла, що зараз відбувається у її житті.

Залишок шляху пройшли мовчки. Спочатку Марія намагалася якось підтримати мисливицю, але побачивши, що всі її спроби марні, махнула рукою. Ліліїт була їй вдячна, але нічим не змогла відповісти. Все ж таки Марія була тією подругою, яка могла зрозуміти її з півслова.

У будинку маршала Конберта було гучно. Драдер про щось сперечався з Леофом, Мартон бурчав собі під ніс про те, які бовдури його оточують, а Томас з цікавістю прислухався до аргументів обох сторін. Гіліама та Осванда вдома не було, вони ще рано-вранці виїхали на завдання, видане «Щитовим мечам», і досі не повернулися.

Іліс зустрів мисливицю кивком голови, а дружину поцілунком у скроню. Після цього чоловік пішов у свій кабінет, у якому проводив більшість ночей.

Ліліїт піднялася на другий поверх і зачинилась у кімнаті. Скинула одяг і впала на ліжко. Вже там вона дала волю сльозам, що змивали невиправдані надії. Зовсім не так вона уявляла собі їхню зустріч, зовсім не про це думала, коли дізналася, що він живий. Все було не так.

Виплакавши біль, вона заснула.

 ***

Гіліам піднявся сходами на другий поверх і, намагаючись не шуміти, відчинив двері в кімнату, яку виділив йому Іліс.

Далі коридором почулися кроки, а потім повз нього, мов привид, пропливла Ліліїт в одній короткій сорочці. Воїн примружився, намагаючись зрозуміти, чи справжня вона. Судячи з ходи, не відображення.

— Ліл!

Вона здригнулася і обернулася. Побачивши Гіліама, зніяковіла і спробувала смикнути сорочку, якомога нижче.

— Ти чого ще не спиш? Завтра рано-вранці загальний збір.

— Я пам'ятаю, — її голос тремтів. — Сам чого затримався?

— Бурхе знову незадоволена була нашою роботою, — махнув рукою Гіліам, відзначаючи, що мисливиця чимось засмучена.

Між ними було негласне правило: "Ніхто ні на що не претендує". Він не претендував на знання, але хвилювався і тому поставив таке запитання:

— Щось трапилося?

Вона мовчала ще мить, а потім кивнула.

— Зайдеш?

Чоловік ні на що не претендував, і мисливиця це знала. Вона прослизнула в його кімнату і завмерла біля шафи. Гіліам зачинив за ними двері, запалив свічку, хоча жодному з них не було необхідне світло і сів на ліжко.

— Розкажеш?

Ліліїт мовчки підійшла до вікна, підбираючи слова. Марія радила їй поговорити з ним. Але про що? Що вони іноді проводять ночі разом? Чи про те, що жоден із них ні на чому не наполягає?

— Колись давно я любила людину. Мені здавалося, що я його любила, — заговорила дівчина. — Кілька років я думала, що він мертвий. Але я помилялася. Він живий і здоровий, чудово почувається, живе в столиці, заробляє ковальською справою. І за всі ці роки він жодного разу про мене не згадав. Добре, може, і згадав, але не зробив нічого. Я зустріла його тут. Думала, що все можна повернути. Я сподівалася, що все буде, як і раніше, — вона повернулася обличчям до Гіліама. — Але нічого не сталося. Він змінився. Здається, я брехала собі весь цей час.

Воїн мовчки підвівся, витягнув із суми шкіряний бурдюк і вклав у жіночі руки. Вона посміхнулася, відкоркувала і зробила ковток. Горло обпалило, мисливиця закашлялася і знову припала до шийки. З кожним ковтком їй ставало все легше, але вона розуміла, що це теж обман.

— Гіліам.

— Так?

— Ні, нічого. Обійми мене.

Він виконав її прохання. Мисливиця уткнулася носом у чоловічі груди і вперше за весь час відчула себе вдома. Ніби саме ця людина змогла замінити їй все і всіх. Ліліїт посміхнулася. При першій зустрічі вона вирішила, що він вискочка і черговий багатенький синок, який все отримує за одним лише словом. Мабуть, помилятися стало її звичкою.

— Дякую.

— За що? — Вона чула, як чоловік усміхається.

— За правду. Ти завжди був зі мною чесним.

Гіліам підняв її обличчя пальцями і, заглянувши у вічі, сказав те, що мисливиця запам'ятає на все своє життя:

— Ніколи нікому не дякуй за правду, бо отримуватимеш від них тільки брехню.

Цієї ночі вона залишилася в нього. Зірки хитро перемигувалися за вікном, свіжий нічний вітер здіймав легкі фіранки і обдував оголені тіла. Заснули коханці під ранок. Але ніхто з них не порушив правил. Вони й досі ні на що не претендували.