Їх розбудило виття. Жахливе виття, яке пробуджувало не тільки тіла, а й тваринні інстинкти. Вугілля в багатті ще червоніло, але світла від нього майже не було. До світанку залишалося кілька годин. Але темрява не була їм на заваді.

Тишу лісу порушило вухання сови, а потім з’явились вони.

Величезні чорні вовки з сяючими у темряві жовтими очима оточили людей. Під масивними лапами не хруснула жодна гілка.

— Це ж не звичайні вовки, я вгадав? — хлопець із двома вигнутими мечами в руках усміхався.

— Вовки та вовки. Щоб їх, — сплюнув лисий чоловік. У руках він стискав товстий спис.

— Ліліїт, що скажеш? — слова належали високому воїну з коротко обрізаним світлим волоссям.

Дівчина зробила глибокий вдих і заплющила очі. Вона довіряла супутникам, знала, що вони захистять у разі чого.

— Близько двадцяти, — мелодійним голосом повідомила вона. — Ватажок у лісі. Він вичікує.

— Може, боїться? — розсміявся хлопець із зав'язаним у хвіст чорним волоссям.

Мисливиця розплющила фіолетові очі і витягла меч:

— Ні. Він вичікує.

Першими напали звірі. Тихо, без гарчання і вию вони кинулися на людей. Злагоджено, як єдиний організм.

Просвистіла перша стріла і встромилася в бік звіра. Загарчав вовк і вчепився в держак зубами, вириваючи стрілу разом із м'ясом.

Гіліам із силою опустив дворучний меч на хребет одному зі звірів. Почувся хрускіт кісток, що ламаються, і скуліж. Вовки поспішили на допомогу побратимові і накинулися на воїна.

— Мартон, вліво! — закричала мисливиця.

Її наставник послухався, а поруч із брязкотом зімкнулась величезна паща.

— Дякую, — посміхнувся чоловік і з розмаху опустив спис звірові між вух. Тварина загарчала і кинулась на кривдника, мітячи в шию.

— Назад! — почувся рик із лісу, і вовки відскочили від людей.

Осванд затискав рвану рану на передпліччя і з цікавістю крутив головою.

Затріщали гілки під вагою туші ватажка, з криком злетіли птахи. А на рівні крон з'явилася величезна вовча морда. Світанок, що тільки народжувався, косими променями грав на чорної, як смола, шкурі.

— Чужаки, — загарчав хижак, дивлячись на людей зверху. — Ви сильні й спритні, як колись були мисливці. За що я відпущу вас, не дозволивши дітям моїм зжерти ваші тельбухи та ваших коней. Ідіть зараз же!

— Собачка, яка вміє розмовляти, — захопився Драдер, не звертаючи уваги на те, що «собачка» могла спокійно перекусити його одним іклом.

Коні, що паслися неподалік, невдоволено заржали і повернулися до висмикування із землі соковитої зеленої трави. Молабу пряли вухами, чули хижаків, але не били копитами по землі. Не боялися.

— Мій терпець не вічний, — додав ватажок і риком покликав до себе зграю.

— Хто ти? — Мисливиця зробила крок вперед. Незважаючи на величезні розміри, вовк не вселяв страху. Ліліїт подумки сварила себе за це, адже не може звір більший з будинок, бути безпечним, але не могла знехтувати інтуїцією. Це була інтуїція істинного мисливця.

Вовк сумно глянув на дівчину і махнув хвостом.

— Я захисник цього лісу.

— Від кого захищаєш його? — Гіліам опинився поруч з дівчиною. Але дворучний меч із рук він не випустив.

— Від людей, — заклекотів сміх у вовчій пащі. — Ідіть. Я не буду довго стримувати їх. Адже голод важливіший за дану колись клятву.

— І кому ти клявся, Захисник? — Ліліїт відчувала ватажка. 

Його біль, смуток та нудьга передавалися мисливиці, яка стежила за вовками за допомогою доступного їй вміння. Вміння, яке відкривалося істинним мисливцям на першому рівні сили.

— Тому, кого вигнали і зрадили, — відповів звір, сам не розуміючи, чому відкликав свою зграю і наказав не чіпати чужинців.

— Нашому покровителю? — нахилила голову вбік Ліл, продовжуючи вдивлятися в жовті очі, у яких вона бачила біль.

Емоції, які захопили ватажка, змінилися, і дівчина відчула цікавість, що спалахнула у вовці, і ще одну хвилю болю.

— Не жартуй так, людино.

— Я відчуваю твою скорботу та розпач, — пішла на крайні заходи мисливиця. — Ми ті, хто раніше звалися істинними. Чи ти не відчуваєш того зв'язку, що зараз між тобою та мною?

Вовк підняв морду до неба і завив.

— Що за клятву ти приніс нашому богу, Захисник?

— Зберігати його тіло, — заклекотів сміхом ватажок, не в змозі повірити у те, що відбувається. — І не пускати людей туди, де небезпечно. Як ви знайшли це місце, мисливці?

Звір більше не випромінював недовіру. Тільки дружелюбність та цікавість. Він відчув ту нитку, що простяглась від нього до Ліліїт і дозволив собі прийняти цю новину з честю.

— Нас привела сюди доля, — усміхнувся Томас, мовчачи про те, що йшли вони два тижні стежкою, яку було видно тільки йому.

— Селіс, — загарчав звір. — Знову щось вигадала!

— Хто знає цю богиню, — засміялася Ліліїт, повністю розслабляючись і розриваючи нитку, що пов'язувала її та вовка.

Ватажок втягнув повітря ніздрями і невдоволено гаркнув:

— Істинні. Слабкі. Не пропущу вас. Ще рано.

І завила зграя, розриваючи серпанок.

 ***

Мисливці прокинулися на світанку. Цей сон переслідував їх із моменту проходження випробування.

— Може, це так наша сила заявляє про себе? — На черговому привалі припустив Осванд.

Щоночі вони бачили одну й ту саму історію: галявина в лісі та вовка, що розмовляє з ними.

— Сенс у цьому є, — підтримав його Гіліам, давлячись сухим хлібом. — Він стверджує, що ми слабкі.

— Силу істинних у нас використовує лише Томас і Ліліїт. І уві сні, і в житті, — Леоф ходив галявою, заклавши руки за спину. — Якщо цей сон продовжить дошкуляти нам після того, як ми розвинемо наші здібності, буде дивно.

— А як ти збираєшся в собі ці самі здібности розвивати? — Запитав Драдер. — Томас з Ліліїт так і не навчилися до кінця користуватися тим, що зійшло саме собою. Так, це лише перший рівень сили. А як її далі розвивати? Що там за сили? Адже нам нічого про це не відомо.

— Дух молодшого сина написав лише про перший ступінь не просто так, — заговорив Гіліам. — Я гадаю, це чергове випробування. Поки нам треба розбудити у собі цю силу. Тому поки що давайте відштовхуватись від того, що в нас вже є. А у нас є два мисливці першого рівня. І обидва вміння з неї в нас також є. Нехай Ліліїт і Томас навчать нас. Нехай пояснять, як роблять те, що роблять. Це може і бути те саме випробовування, яке нам треба зараз подолати.

— Звучить, як вирок, — усміхнулася мисливиця, підводячись із землі та підходячи до свого коня. — Я сама не впевнена, що наступного разу зможу відчути присутність ворога, а ти хочеш, щоб я знайшла звіра, подивилася на світ його очима і вас цьому навчила.

— Чому ні? Нам треба знати, що ти відчуваєш і як це в собі викликаєш.

Але в найближчі два дні їм не судилося зайнятися навчанням. Шлях привів їх у Кеймор — південне місто Айворії. Леоф заплющив очі і з насолодою підставляв обличчя сухому теплому вітру. Томас з усмішкою спостерігав за цим і з сумом кидав погляди у бік півдня. Він сумував за своєю родиною.

Кочовий народ аларі був десь там — у землях Кантавани. Ближче до зими вони зайдуть на територію Айворії. Так було завжди.

Всю дорогу їхали мовчки. Леоф не говорив про те, де зараз живе його сестра, а супутники не поспішали питати. Зупинили коней біля таверни з вивіскою, що покосилася, на якій значилося «Дорога прянощів». Мисливець спішився і почав нервово погладжувати свого білого коня з чорною гривою по шиї.

— Хочеш зупинитися тут? — поцікавився Гіліам, його хвилював стан Леофа.

Хлопець зі шрамом на правій щоці кивнув і, пересиливши себе, заговорив:

— Коли батьків убили, я залишився з сестрою, яка старша за мене на кілька років. Нас забрав до себе дядько. Збирався видати Фіциллу заміж, вона втекла. Я шукав її кілька років. Кров Дехасті завжди закликала до пригод. Моя сестра блукала світом, шукала щастя. Але знайшла його у цій таверні. Вона вже кілька років тримає «прянощі» і мріє зібрати гроші. Хоче викупити наш маєток і повернутися до того життя, яке в нас забрали.

— То вона повернулася до рідного міста, з якого втекла? — здивувався Гіліам.

— Так. Каже, що тут повітря інше. Дихати їй простіше.

— Навіщо ти це нам зараз розповідаєш? — пирхнув Драдер.

Леоф посміхнувся:

— Щоб ви були готові. Баронеса Дехасті норовлива жінка і якщо ви їй не сподобаєтеся з першого погляду, то доведеться шукати інший заїжджий двір.

Мисливці переглянулись і пішли за Леофом усередину.

— Хазяйко! Їжі та кімнат мандрівникам! — крикнув хлопець зі шрамом на щоці і хитро примружився.

— Це хто тут вказувати мені зібрався? — пролунав обурений голос із глибини шинка, а потім з’явилася і його господиня.

Висока жінка йшла вперед, гордо задерши носа і рівно тримаючи спину. Ні дати, ні взяти — королева. Світло-сірі, такі ж, як і в брата, очі метали блискавки в нахабних відвідувачів. Товста світла коса змією лежала на плечі.

— Фіцилло, — вперше за всю подорож розсміявся Леоф, — ти не змінилась.

— Ніяк не очікувала побачити тебе з…друзями, — голос потеплішав рівно настільки, щоб відвідувачі не грюкнули дверима.

— Нагодуєш нас?

Колишня баронеса Дехасті, повільно зазирнула в очі кожному із супутників молодшого брата, а потім кивнула і попрямувала у бік кухні. Леоф тим часом першим пройшов до великого стола біля вікна і зашепотів, коли інші його наздогнали:

— Мовчіть. Говорити буду я.

Драдер ображено випнув нижню губу, всім своїм виглядом, не погоджуючись з «баронятком».

За кілька хвилин пишногруда рознощиця принесла відвідувачам два глеки з елем та глиняні цурбаті кружки. Дівчина посміхнулася чоловікам і пропалила Ліліїт поглядом.

— Гарна, — посміхнувся Томас, коли рознощиця пішла, виляючи стегнами.

— Не раджу, — надто доброзичливо озвався Леоф. — Під будь-кого ляже, щоб зайвий мідяк заробити.

Томас знизав плечима, але очі від спокусливої дівчини не відвів.

Фіцилла підійшла до гостей, варто було їм випити вміст своїх кухлів. Хазяйка переклала товсту косу пшеничного кольору з одного плеча на інше і опустилася на лаву поруч із братом.

— Слухаю.

— Ти якась налякана, Фіц, — Леоф штовхнув сестру ліктем убік. — Розслабся, ми ж не на війні.

— Батьки розслабились. І де вони тепер? Говори, навіщо завітали і що від мене хочете?

— Давайте обговоримо це не за їжею, — відкрив рота Гіліам, порушуючи прохання супутника. — Ми кілька днів були у дорозі.

— Я вже наказала почистити ваших молабу, — Фіцилла зробила акцент на породі скакунів. — І підготувати кілька кімнат. Дівчину поселю окремо. Нема чого їй з вами тіснитися.

Ліліїт вдячно кивнула, викликаючи посмішку у господині закладу.

— Тоді поговоримо вночі, як тільки шинок покине останній відвідувач, я чекатиму на вас тут, на першому поверсі, за цим столом.

Не чекаючи відповіді, Фіцилла встала з-за столу і, не глянувши на брата, вийшла із зали з великим каміном.

Світило хилилося на захід, таверна наповнювалась людьми. Були це і завсідники, які любили випити кілька кухлів елю, і мандрівники, які весь день тряслися в сідлі або йшли пішки, збиваючи ноги. Коли зовсім стемніло до закладу зайшов низький чоловік із рідкісною борідкою, стискав він у руці невелику лютню.

Вдарив бард по струнах і заспівав:

— Історія ця про ті часи,

Коли брати по небу разом йшли.

Світилам невідомі був лють та страх.

Не зналися заздрощах, гніві та лестощах.

— Гіліаме, я ж просив тебе не втручатися в розмову, — привернув увагу воїна Леоф.

Мисливці давно відставили від себе спорожнілі тарілки і під неміцний ель вели розмови. Поява барда ненадовго привернула їхню увагу, але тепер молодший з виживших Дехасті знову повернувся до розмови.

— Твоя сестра відмовила б нам. А зараз ми п'яніємо, за чим вона спостерігає. Наші язики розв'язуються, і це їй на руку.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Розслабся, ти привертаєш її увагу, — воїн голосно розсміявся, а потім тихіше продовжив. — Вона не довіряє нам, і це очікуванно. Хто знає в яку компанію занесло її молодшого недолугого братика.

Леоф згодом кивнув і награно розтягнув рота в широкій усмішці.

Мисливці давно грали на публіку, а Драдер навіть почав підспівувати барду.

— Земля Аліарна на частки розпалась.

Так боги вирішили її поділити.

Хотіли вони зізнання та влади,

Та тільки ім'я своє вдалося очорнити.

Фіцилла Дехасті й справді сиділа в темному кутку зали і потягала з чаші терпке вино. Сьогодні вона дозволила своїй таверні працювати без неї. За стійкою був син її сусідки. Хлопець жартував і розливав відвідувачам пиво, не переборщуючи з піною. Дівчата розносили гарячу їжу, приковуючи погляди захмелілих чоловіків до пишних форм, які не приховувалися вирізами коричневих суконь.

А біля вікна сидів її молодший брат у досить підозрілій компанії. Якби не було з цими людьми Леофа, вона б їх і на поріг не пустила. Але вибору у господині «Дороги прянощів» не було.

Та не лише її погляд був прикутий до дивних відвідувачів. Завсідники теж іноді оберталися у бік гучної компанії.

Чоловік зі світлим обрізаним волоссям і хитрими карими очима сміявся найголосніше. Але око баронеси Дехасті йому обдурити не вдалося. Жінка визнала у ньому високородного, незважаючи на похідний одяг та потертий плащ, який він не захотів знімати. Це читалося по очах та рухах.

Поруч сидів лисий чоловік із розірваною ніздрею та шрамами на обличчі. Такі зазвичай йдуть на велику дорогу з ножем та рвуть горлянки тим, хто не ділиться з ними чесно нажитим. Але в яскравих зелених очах танцювали смішки, миттю зганяючи весь образ і дозволяючи бачити в цій людині добру душу.

Навпроти розбійника розташувалася єдина дівчина в компанії. Вона сміялася і багато пила, практично не п'яніючи. Гостя поправляла каштанове волосся, що розсипалося по плечах, і кидала погляди на барда, який співав про богиню Селіс і тих нещасних, яким вона дарувала жахливу долю. У фіолетових очах читалось у ці моменти щось таке, що Фіцилле навіть стало її шкода. 

Відмахнувшись від цього почуття, жінка продовжила свердлити поглядом братову компанію.

Біля Леофа сидів юнак із пронизливо блакитними очима. Її дівчата постійно зупинялися біля нього і посміхалися, як останні ідіотки. Невже не бачать, що він не тутешній? Колір шкіри набагато темніший, та й очі розкоси. Ні він не аларі, але їхня кров, все ж біжить у його венах. Він весь час поправляв темне каштанове волосся, яке здалеку здавалося чорним, і посміхався, як бовдур.

Підспівуючи барду, за столом сидів худий хлопець із замусоленим чорним волоссям, зібраним у хвіст і обгорнутим навколо шиї. Він заплющував темно-сірі очі і хитав головою в такт мелодії.

Навпроти нього розташувався рудоволосий юнак і невпинно пив. Темні, майже чорні очі перестрибували з друга, що співає, на барда і назад. Товсті губи розтягувалися в посмішці. Але він мовчав.

Фіцилла ще раз окинула братову компанію поглядом і пообіцяла сама собі, що відмовить їм у будь-якому їх проханні і, якщо буде потрібно, застосує силу, щоб забрати брата.

Леоф ніколи не розумів, що насправді у людей у головах.