Мисливські угіддя. За два дні до прибуття герцога та герцогині до міста Урел.

— Схопити його! Схопити! — кричав один з охоронців короля, затискаючи рану в грудях правителя.

Стріла застрягла настільки глибоко, що чоловік не поспішав її виймати.

— Ваша величність, тримайтеся, — шепотів він, обламуючи оперення і залишаючи вістря усередині. Шипасте, розірвавше плоть, вістря, яке застрягло настільки глибоко, що майже торкнулося серця. Коли лікарі та маги будуть проводити операцію, здивуються цьому і будуть дякувати богам за те, що ті зберегли життя Тейрену Флемуру.

А лучник тим часом біг лісом, розлякуючи живність. З гучними криками в небо злітали птахи, тікали з водопою олені, ламаючи гілки.

За чоловіком велася погоня.

Але він не повинен був потрапити до їхніх рук, щоб ні в якому разі не стало відомо ім'я замовника.

А точніше, замовниці.

Ці угіддя чоловік знав, як свої п'ять пальців. Минувши струмок, він повернув за великого дерева і незабаром опинився біля печери. У ній він і сховався. Шукачі пробігли повз. Але надовго затримуватись у цьому місці лучнику було не можна. Незабаром його слідами пустять псів.

Відштовхнувшись від кам'яної стіни, чоловік визирнув з-за рогу і кинувся назад у ліс. На нього чекатиме кінь. І велика плата золотом. Це йому пообіцяла вона. У слова будь-якої іншої людини лучник би в житті не повірив. Та тільки мова йшла про її величність. А королева Вів'єн ніколи не кидала слів на вітер.

Сама Вів'єн у цей час перебувала у замку. Вона міряла кроками вітальню. Зараз жінка нічого не могла вдіяти, хвилювання не випускало королеву з обіймів, розтоплювало її крижану стійкість.

О ні, вона не передумала. Вона чекала гарних звісток. Гарних для себе та для своїх дітей. Вона чекала, коли людина, яка несе для них загрозу, відправиться до оселі богів.

— Ваша величність, — у двері постукали.

Вів'єн приклала величезне зусилля, щоб опанувати себе, випростатися і відповісти тихим спокійним голосом.

— Увійдіть, — її голос не здригнувся, на відміну від серця.

На порозі з'явився чоловік. Він вклонився своїй королеві. І прошепотів лише два слова, які означали одне — справа зроблена.

— Все готове, ваша величність.

Вона видихнула та кивнула. Все закнчилось. Лучник не схибив і зміг уникнути погоні. А її чоловіка… так, її чоловіка невдовзі доставлять у замок уже мертвим.

Поки Тейрен дістанеться лікарів, отрута, в якій було змочено стрілу, зробить свою справу. Все закінчиться сьогодні. І Вів'єн святкуватиме це, як колись святкувала своє весілля.

Королеві знадобилося кілька миттєвостей, щоби взяти емоції під контроль. Вона повернулася до вишивання та очікування. Тепер її дітям нічого не загрожуватиме. Закінчаться ті змови, в яких опинилася Адель, не доведеться Шарлін виходити заміж на сміфца, і Калет... так, тепер її старший син отримає корону. Все зміниться. В кращу сторону.

Коли тишу розірвало виттям рогу, королева не стримала задоволеної посмішки. Відклала вишивку та випросталась. З високо піднятою головою вона спустилася в парк, щоб зустріти чоловіка з полювання.

Однак усмішка на її обличчі здригнулася. Не штучно, а по-справжньому.

Тому що Тейрен сидiв у сідлі свого скакуна. Живий. А з його грудей стирчав лише уламок стріли.

Вона до останнього сподівалася на отруту. Сподівалася, що все ще може закінчитись так, як вона планувала. Однак усі ці плани були зруйновані якимось неймовірним везінням її чоловіка. Лікарі та маги зустрічали короля з полювання разом з його дружиною. І незабаром стало ясно одне — Тейрен Флемур житиме.

Того ж вечора з королівського палацу було надіслано кілька листів. Одне належало королеві. Використовуючи шифр, вона зверталася до посередника і повідомляла, що завдання не виконане. Інші ж відправив король.

Після невдалого замаху в нього виникла думка, від якої не можна було просто так відмахнутися. Цей замах міг бути не останнім, а отже, йому варто втілити свої плани в життя якнайшвидше. Поки його серце ще б'ється.

***

Аліна Невська/Леді Етьєн

Я нервово ходила від стіни до стіни, заламуючи руки. Відбувалося щось ненормальне. Щось неправильне. Графиня не скиглила і спостерігала за моїми метаннями з далекого кута покоїв, в які мене поселили. Мене одну.

Роналда кудись забрали. Як і Лану з Друвардом. Після короткого привітання від королівського подружжя нічого не сталося. Король не пояснив, чому живий і здоровий. Лорд Монуа не спромігся пояснити, як і для чого опинився в замку. А з Роналдом нам не дали навіть кількома словами перекинутися.

— Ваша світлість? — двері, які з того боку охороняли аж ніяк не мої воїни, відчинила Лана. І зробила крок усередину.

Кілька миттєвостей їй знадобилося, щоб окинути поглядом шикарну і простору вітальню, в якій я знаходилася. І вклонитися.

— Що там? — я кинулася до камеристки. — Що вдалося дізнатися?

— Нічого, ваша світлість, — дівчина закусила губу і кинула ще один захоплений погляд на фрески на стелі.

— Не час насолоджуватися оздобленням, — шикнула я на неї. — Мене звідси не випускають за наказом короля. Потрібно знайти Роналда.

Лана обережно озирнулася на двері і відповіла мені вже пошепки:

— Не зможу, ваша світлість, мене сюди доставили під конвоєм. Наказали підготувати вас до чаювання з вашою матінкою та сестрою. Мені не дозволять вільно гуляти замком, як і вам.

— Дiдько! — у серцях видихнула слово, якого в цьому світі та в цій мові не існувало. 

Лана насупилась, але нічого на це не сказала.

— Гаразд, — я провела крижаними і тремтячими долонями по обличчю, намагаючись заспокоїтися. — Давай підготуємо мене до чаювання. Ти підеш зі мною. Потрібно зрозуміти, що відбувається. Ми сюди прибули як гості, а виглядаємо бранцями.

— Я зроблю все, що ви скажете, — заломила руки камеристка. Моя паніка передалася і їй. — Згодом з мене знімуть нагляд. Тоді можна щось і зробити.

— Головне, щоб у нас був час, — пробурмотіла я, глянувши на нерозібрані речі.

Я чудово пам'ятала, що саме король стоїть за змовою проти герцога і невдалим замахом на моє життя. Розслабитись я в цьому місці могла б тільки в тому випадку, якби чутки підтвердилися, і король був би за крок вiд смерті. А так…

Погляд сам по собі впав на меч. І я сумно посміхнулася.

Так, скористатися ним я тут точно не зможу, але це не означає, що за дверима цих кімнат на мене чекає щось, окрім поля бою.

Лана моментально включилася в роботу, знайшла відповідну для чаювання сукню світло-блакитного кольору з довгими вузькими рукавами, підібрала туфлі, посадила нервову мене в крісло і зайнялася волоссям.

Не знаю, як їй вдавалося так уміло відволікатися від усього. Я б зараз все віддала, щоб зберігати такий самий завидний спокій. Але навіть коли камеристка відступила і повідомила, що я готова, я не підвелася з місця, а схопилася.

— Ваша світлість, ви виглядаєте надто неспокійною, — поділилася спостереженнями дівчина. — Як би це лиха не наробило.

— Ти маєш рацію, Лано. Ти маєш рацію. Але я не знаю, як можу йти спокійно пити чай із… матір'ю, коли…

Дівчина закусила губу, не знаючи, що відповісти. А я не знала, які б слова мене заспокоїли.

Гаразд, Аліно, розберемося. Вдих-видих.

Мені знадобилося ще кілька секунд, щоб остаточно заспокоїтись, підняти підборіддя і випростатися. Лана має рацію, мені треба зараз бути спокійною, щоб розібратися в тому, хто кого обдурив. І чому король живий.

— Я готова.

Камеристка кивнула і попрямувала до дверей.

У коридорі на нас чекали люди короля.

— Де моя охорона? — голос пролунав зарозуміло. Я окинула поглядом незнайомців.

— Не можемо знати, ваша світлість, — чемно відповів один із чоловіків у зеленому одязі і з мечем на поясі. — Нам наказали супроводжувати вас, ходімо.

Я набрала повітря в легені і повільно видихнула:

— Я наказую дізнатися, куди зникли мої охоронці. Їхня пропажа загрожує їм позбавленням голови.

Мені самій ставало гидко від того, що я говорю. Але ці слова дали той ефект, якого я прагнула.

— Звичайно, ваша світлість, — поспішив мене запевнити другий королівський вартовий, — ми спробуємо дізнатися, куди зникли ваші охоронці. Впевнений, вони просто відпочивають після дороги.

Дороги? Вони прийшли сюди порталом.

Але на цю брехню я не відповіла, кивнула і жестом попросила виконати їхню роботу.

Королівський замок я не знала. І не мала жодного уявлення, куди йти.

Коридор виляв, мінявся на холи і переходив у сходи кілька разів, поки ми не дісталися потрібної вітальні. Світлої, круглої, з вікнами пiд саму стелю.

Біля вікон розташувалася біла з позолотою софа на тонких ніжках і два вузькі крісла з вигнутими високими спинками. По обидва боки височіли золоті статуетки, що зображують короля і королеву. А на квадратному низькому столику вже чекала таця з білим чайничком і кількома піалами з солодощами та фруктами.

— Адель, — голос пролунав збоку.

Від вузького каміна зробила крок королева. Жінка випромінювала холодну красу та витонченість. Підігнана по фігурі сукня темно-фіолетового відтінку зашелестіла спідницею під час руху. Каблуки вдарили кілька разів об дерев'яну підлогу. А я опинилася в обіймах Вів'єн Флемур.

— Матінко, — голос здригнувся, а я задумалася, що зараз не завадило б на мить поступитися місцем справжній Адель, щоб вона поговорила з матір'ю. — Рада бачити вас.

— І я тебе, люба, — сухі обійми тривали ще мить, потiм жінка відсторонилася і, притримуючи мене за плечі, окинула поглядом. — Поки не побачила тебе, не могла повірити, що боги справді обдарували тебе, дочко моя.

Я відповіла на це посмішкою.

Поруч із королевою, яка одягла корону навіть на чаювання, було ніяково.

— Сідай, — запропонувала Вів'єн Флемур, жестом пропонуючи мені зайняти місце на софі. — Шарлін запізнюється. А це означає, що ми можемо без докору сумління з'їсти її улюблений лимонний мармелад.

Королева посміхнулася і опустилася в крісло.

Зараз я вже не була б така впевнена в тому, що леді Маргмері займала б перше місце в моєму особистому рейтингу найвитонченіших жінок королівства. Вів'єн її явно затьмарила.

— Бачу, що ти занепокоєна, — простягла жінка, жестом покликавши служницю. За нею поспішила і Лана, яка послухалася і не лишила мене тут одну.

У чотири руки дівчата розставили чашки, наповнили їх чаєм, виклали частування.

— Як твоє ім'я? — королева перехопила Лану за руку. А та від несподiванки здригнулася.

— Лана, ваша величність.

Треба віддати їй належне. Моя камеристка швидко знайшлася, присіла у поклоні та відповіла практично рівним голосом.

— Ти служиш моїй дочці, Лано?

— Так, ваша величність.

— Добре, — королева відпустила руку служниці. — Сподіваюся, моя дочка задоволена тобою.

— Дуже задоволена, ваша величність, — прийшла я на допомогу камеристці. — Лана не тільки віддана та вміла, але ще розумна та чесна.

— Рада це чути, — губи королеви торкнулася тінь посмішки.

Я очима попросила Лану відійти. Вона тихенько зітхнула і поспішила зайняти місце біля дверей.

— Бачу, ти оточуєш себе гiдними людьми, Адель, — погляд Вів'єн повернувся до мене. — Приємно знати, що ти змогла опанувати такі навички.

На таку похвалу я відповіла усмішкою, зробила ковток чаю. І… можу присягнутися, що відчула надто знайомий смак. Настільки знайомий, що зуби занили.

— У чаї є індовір?

— Так, люба, — Вів'єн перехопила свою чашку і з блаженною усмішкою відпила. — Це ж чудово, коли можна простим чаєм підтримувати здоров'я та молодість.

— Дійсно, — погодилася я, роблячи ще один ковток. — Мабуть, саме чай урятував його величність від смерті, про яку нам повідомили у листі.

Я зробила ще один ковток, уважно спостерігаючи за королевою. Але на її обличчі не позначилося жодної емоції, за яку можна було б зачепитися. Тільки спокій та безтурботність.

— Цікава теорія, Адель, — нарешті озвалася королева. — Мені здається, лікарі її не розглядали, а дарма. Інакше просто неможливо пояснити те, що його величність так легко і швидко впорався з отриманою на полюванні раною.

— А що там сталося? — з максимальною байдужістю поцікавилася я.

— Кажуть, що в короля стріляли, — так само відповіла Вів'єн Флемур, а я насупилась.

— Стріляли? Хтось мітив у кроля, а влучив у короля?

— На жаль, подробиць я не знаю, — і знову слова Вів'єн Флемур здалися мені брехнею. — Якщо його величність забажає, то розповість, люба.

Я кивнула, погоджуючись з тим, що цієї інформації мені поки що достатньо. У випадкову стрілу я не вірила. А це означало, що на короля цілком могли організувати замах. Знати б ще, хто за цим стоїть… Можливо, вдалося б поговорити з несподіваним союзником.

— Матінко, перепрошую! — двері відчинилися, і в вiтальню яскраво-червоним вихором увірвалася дівчина з розпущеним світлим волоссям. У ногах старшої принцеси крутилося щось біле пухнасте і тявкающе.

Графиня одразу ж схопилася на лапи і загарчала. А я вкотре пораділа, що залишаюся єдиною, хто може її бачити.

Шарлін нахилилася і підхопила на руки маленького собаку. Чи то болонку, чи білого шит-цу. Та нарешті затихла і підняла на нас із королевою чорні очі-намистинки. На лобі вовну королівської улюблениці зачесали і перехопили яскраво-червоним бантом, у тон кольору сукні господарки.

— Шарлін, я ж просила, — її величність нагородила дочку важким поглядом. — Не випускай цю тварину зі своїх кімнат.

— Маркізi нудно, — пирхнула дівчина, проходячи до столу і опускаючись у крісло. Вона посадила собаку собі на коліна, але у той вистачило терпіння всього на кілька хвилин. Потім собака зістрибнула на підлогу і пронизливо затявкала.

— Маркізi? — Перепитала я з усмішкою.

Собака тієї ж миті знайшла мене поглядом і застрибнула на диван поруч, намагаючись обнюхати руки.

Ну і прізвиська тут!

— О, ти їй сподобалася, сестро, — усміхнулася Шарлін, спостерігаючи за тим, як її улюблениця спочатку обнюхувала мої руки, а потім лизнула пальці і впала поряд на спину, підставляючи пузо.

Я з посмішкою почухала оксамитову шкірку. Графиня тихо загарчала. А Вів'єн закотила очі.

— Леді, що ви тут влаштували? — холодний голос королеви торкнувся нас тієї ж миті. — Шарлін, швидко прибери це пухнасте неподобство! Ми тут їмо!

Сестра Адель важко зітхнула, підвелася з місця і підхопила Маркізу на руки. Передала її служниці і сіла назад.

— Так краще, матінко? — їдко поцікавилася принцеса. — Тепер вам нічого не заважає?

— Нічого, — кивнула королева, відставляючи чашку з блюдцем на стіл. — Тепер ми можемо провести час разом.

— А як тобі Маркіза, люба сестрице? — невдоволення принцеси перекинулось і на мене.

— Дуже мила і кумедна, — знизала я плечима, акуратно підбираючи слова.

— Ось бачиш, матінко! — Шарлін ніби чекала саме на таку вiдповiдь.

А королева закотила очі:

— Адель, люба, вибач за цю сцену. Просто твоя сестра ніяк не може попрощатися з подарунком одного авельського посла.

— Я не маю наміру віддавати Маркізу в псарні. Вона житиме зі мною.

Слухаючи цю сімейну суперечку, я не могла перестати посміхатися. А за мить уже спіймала два погляди.

— Адель, я сподівалася, що ти підтримаєш мене, — зітхнула королева.

— Приходь погратися з Маркізою, — одночасно з матір'ю вимовила Шарлін. — Вона дуже мило ганяється за м'ячиком.

— Дякую за запрошення, — люб'язно озвалася я, а потім обернулася до королеви. — Вибачте, матінко, що не виправдала ваших надій. Але я справді не бачу нічого поганого в собаці.

Вів'єн знизала плечима, але більше нічого на цю тему не сказала. Подальша розмова велася на цілком безглузді теми. Щось про моду, чоловіків і свіжі плітки. Я відверто сумувала, обережно намагалася вийти на питання, що цікавлять мене, але успіху в цьому не досягла.

Незабаром чаювання добiгло кінця. І разом з ним прийшла й нова звістка.

— Адель, ми чекаємо тебе на вечерю. Будемо раді познайомити тебе з людьми, з якими ти ще не знайома.

Погане передчуття стиснулося холодною змією десь під серцем. Вечеря? Незнайомі аристократи?

— Звичайно, ваша величність, — натягнувши посмішку, відповіла я в реверансі. — І ще… може, ви підкажете, де мені знайти герцога Етьєнського? Мені так і не сказали, де його кiмнати.

— На жаль, люба, — Вів'єн Флемур була так само стримана, — тобі це краще спитати у слуг чи варти.

— Звичайно, ваша величність, — подякувала мати Адель кивком. І відступила убік, дозволяючи королеві вийти з вітальні першою.

— Заходь погратися з Маркізою, — шепнула Шарлін, завзято посміхнулася і поспішила за королевою.

Я вийшла останньою. Лана німою тінню вислизнула слідом. У коридорі нас чекали ті самі люди короля, які зголосилися супроводити назад.

Конвой не відставав ні на крок, не дозволяючи перекинутися з камеристкою і двома словами. Благо у виділені покої вони за мною не пішли, залишилися нести варту біля дверей.

— Зізнатись, наші воїни мене не так лякали, — прошипіла я, стягуючи туфлі.

— Що робили, міледі? — перепитала камеристка, підхоплюючи моє взуття.

— Облиш його, Лано, — обсмикнула я дівчину і жестом попросила піти за мною.

Я зайшла в спальню і щільно зачинила за нами обома двері. І тільки після цього прошепотіла слова заклинання. Повітря утворило навколо нас щільний купол. Через нього не проникло б жодного звуку. Не знаю, чи стояло в цій кімнаті якесь магічне прослуховування чи ні, але перестрахуватися варто. І подякувати чаю з індовіром.

— Як далеко твоя кiмната? — Запитала я.

Лана на пальцях пояснила, що від кімнат для слуг до крила, в якому я знаходилася, йти хвилин десять.

— Зараз тобі треба буде повернутися до себе, — сказала я. — До вечері ще є час. Постарайся знайти якщо не Роналда, то хоча б Друварда. Або когось із воїнів. Якщо потрібно, грози тим, що я в гніві і готова рубати голови. Мені байдуже, що про мене подумають. Мені треба терміново поговорити з герцогом. До вечері.

— Я зрозуміла, — дівчина охоче кивнула. — Сукня та зачіска.

— Мене це зараз турбує в останню чергу, — зізналася я. — Король чомусь живий. І Роналду варто знати, що це був замах. Короля хотіли вбити. Потрібно зрозуміти, хто не зміг довести справу до кінця.

Лана зблідла, але знову кивнула.

— Зрозуміла, ваша світлість. Я піду.

— Так. І удачі!

Я не втрималася в рамках пристойності, яких мали дотримуватися місцеві леді, і просто обняла дівчину, яка стала мені як молодша сестра та подруга разом узяті.

Проте виконати мій наказ Лані так і не вдалося. Вона повернулася, коли почало темніти і настав час готуватися до званої вечері. Я ж за час, поки її не було, оглянула виділені приміщення та спробувала вигадати план втечі.

Чомусь усередині оселилося стійке відчуття, що так просто нас ніхто із замку не відпустить. І воно тільки зміцніло, коли прийшла Лана і повідомила, що не змогла знайти нікого зі знайомих. Вона намагалася розпитувати, але всі дивно косилися на неї, або просто ігнорували.

— Я не знаю, що робити, ваша світлість, — ледь не плачучи, пробурмотіла вона.

А я кинула погляд у ростове дзеркало. І побачила у ньому тільки себе. Хоча зараз дуже не завадила б допомога Адель. Можливо, вона змогла б щось підказати. Залишу це на ніч. Якщо нічого не вдасться з'ясувати до півночі… я зможу викликати Адель для розмови.

На вечерю довелося змінити сукню на більш пишну і темну. Спідниця шаруділа золотистою і ліловою парчою, корсет боляче впивався в ребра, вбрання тягло вниз. Але все це зараз не мало ніякого значення.

Стук у двері пролунав, коли за вікном почало темніти.

Серце зрадливо здригнулося.

Роналд.

Я була просто впевнена, що на вечерю мене зобов'язаний супроводити герцог. Герцог Етьєнський має бути присутнім на вечері.

Може, тому я сама й відчинила двері, а не наказала це зробити Лані, яку зупинила помахом руки. Не знаю. Та тільки в коридорі чекав на мене зовсім не Роналд.

— Ваша світлість, — ця посмішка була візитною карткою людини, яка звернулася до мене. — Ви чудово виглядаєте. Дозвольте супроводити вас на вечерю.

— Лорде Монуа, — процідила я крізь зуби, мазнувши поглядом по чоловікові в розшитими срібною ниткою зеленому вбранні. — Що ви тут робите?

— Ну як же, міледі, — ця проклята посмішка не сходила з його обличчя, — я вже сказав, що прийшов супроводити вас на вечерю.

— На вечерю мене супроводить чоловік, — відповіла я. — А від вас я хотіла б почути, що ви тут робите? Не біля моїх кімнат. А у королівському замку.

— Ви так нічого і не зрозуміли? — удавано підняв брови колишній перший радник герцога. — Ну, нічого, можливо, вечеря дасть вам більше відповідей. І, на жаль, Роналд не зможе супроводити вас, леді Етьєн, тож дозвольте це зробити мені. Інакше, боюся, його величність буде незадоволений запізненням дочки.

— Боюся, мене не турбує невдоволення його величності, — процідила я. І одразу зловила кілька поглядів від шокованих вартових.

— Якщо вам так буде завгодно, я передам ваші слова його величності, — як змій, прошипів лорд Монуа. —  Я припускаю, що лорд Етьєн уже в залі і чекає на вас разом з усіма.

— Припускаєте чи знаєте? — скинула я брову.

— Потрібно бути надто сміливим чи дурним, щоб впевнено говорити про те, що не можеш знати, — філософськи протягнув чоловік.

Пирхнув, я переступила поріг і пройшла повз Тамаша. Йому свою руку я не дам. Хоче супроводити на вечерю, нехай іде поряд. Але все ж таки осторонь. Якщо Роналд там, то він розбереться з усім. А якщо ні…

— Ваша світлість, ви робите мені величезну честь, — не замокав Тамаш, крокуючи поряд.

— Правда? І чим же? — Не втрималася я.

— Ви погодились на мій супровід.

— Ви сліпі, лорд Монуа. На ваш супровід я не погоджувалась, ви мені його нав'язали.

— Ох, міледі, — голос колишнього першого радника тік медом, — ви неймовiрно прекрасні, коли злитесь. Але я впевнений, що ваша злість триватиме недовго.

— Ви сміливі чи дурні, лорде Монуа? — скинула я брову.

— Що? — Не зрозумів чоловік.

— Ви самі сказали, що для того, щоб бути у чомусь впевненим, треба бути або сміливим, або дурним, — збила я з нього пиху. І попрямувала за воїнами, які звернули у бік широких сходів.

Тамаш тихо засміявся, але продовжувати цю розмову не став.

До того ж, ми вже прийшли. Слуги відчинили двері, за якими знаходився біло-блакитний із позолотою зал. Зі стелі звисало кілька величезних люстр із сотнями свічок, у центрі розташувався накритий довгий стіл. А людей… людей за ним було стільки, що в мене почало рябити в очах.

Погляд постійно вихоплював знайомі обличчя, а пам'ять спішно підсовувала їхні імена.

Тут був і барон Акіама з дружиною, і граф Дрегет, і леді Маргмері в супроводі дочок. Декілька леді з прийому у барона. А ось лорда Шанта я не побачила. Як і людини, на яку чекала.

— То де, кажете, мій чоловік, лорд Монуа? — холодним тоном поцікавилася я, завмерши на місці.