Худорлява жінка куталась в пухнасту квітчасту шаль, її руки тремтіли. Надворі панувала ніч. Настільки темна та моторошна, що ніхто б не став залишати свою домівку у таку пору. Але хтось таки наважився, бо зараз ця жінка тримала в тремтячих руках скруток ковдр, з якого долинало тихе хникання.

— І що нам тепер робити? — вона озирнулась і зустрілась поглядом з чоловіком, який теж прокинувся від гучного стуку у двері. І теж вийшов надвір, щоб подивитися, кого принесло у такий час. Та нічний гість зник, залишивши на ґанку дитину.

Зараз Канкенстім стояв трохи позаду, обіймаючи дружину за плечі, і дивився на те диво, яке тримала Філарейн в руках. Малеча була закутана у стару поїдену міллю ковдру і тихенько спала, незважаючи на зміни навколо неї. Дитині мало бути не більше тижня.

— Здається, доля щойно запропонувала нам другий шанс, — посміхнувся він, не в змозі відвести погляд від дитини. — Може, залишимо його?

— Здається, її, —  насупилась жінка, не знаючи, що робити далі.

Вона тільки вчора склала речі, збираючись через кілька днів повертатися на батьківщину. Бо вони не змогли виправдати надії свого народу. А тепер на порозі їхнього будинку якась жінка залишила своє немовля. І Філарейн гадки не мала, що робити. 

Дитина здригнулася і розплющила очі. Поглянула на ту, хто її тримає. І заплакала.

— Т-ш-ш, — прошепотіла жінка, посміхаючись малечі. — Все добре, дитинко, все добре. Ніхто тебе тут не скривдить. Здається, ти щойно знайшла собі новий дім.

Канкенстім відступив на крок, усмішка розквітла на його блідому довгому обличчі. Він милувався тим, як його дружина заколисує на руках чужу дитину. Чужу, але тепер вже їхню.

Саме у той момент він зрозумів, що нічого робити не буде. Не піде шукати горе-матір, яка підкинула їм своє дитя. Не стане йти до бургомістра, не стане нікому повідомляти. Він згоден залишити дитину. Нехай, це і людина.

Філарейн озирнулася, на її губах грала легка посмішка. Вона подивилася на чоловіка і підняла брова у німому запитанні. А він лише кивнув. Просто кивнув.

— Тоді розбери речі, — прошепотіла вона, не припиняючи колисати дитину. — І завтра треба повідомити про це Ah harasai.

— Зроблю, люба. Ця дитина наш khisar.

— Ні, — вона похитала головою. — Не khisar, а Хісарія. Це дівчинка. В нас щойно з’явилася дочка, Канкенстім. Наша довгоочікувана дитина.

Наступного ранку Канкенстім вирушив туди, де була батьківщина таких, як він. 

Він пішов з дому рано вранці, коли все невелике містечко ще спало. Вийшов за його кордони і опинився на узліссі. Озирнувся, прошепотів щось собі під ніс і… розчинився у повітрі.

Попереду на нього чекала важка розмова. І чоловік це знав.

Пройшовши знайомими стежками, він опинився там, де панувала магія. Там, де жили інші ельфи. У гаю, який забутою майже усіма мовою, називався Dra’ed Widior. 

Він йшов поміж дерев зі смарагдовими кронами, вітався з ельфами, які траплялися йому на шляху і намагався заспокоїтися. Канкенстім нервував. Він знав, що головний друїд не зрадіє новині, яку зараз почує. Може бути проти. 

Має бути проти.

Передчуття не обдурило Канкенстіма. 

— Пробач, що? — пирхнув старий і за віком, і за виглядом ельф, почувши прохання.

Вони знаходилися у нутрі великого дерева. Не такого, звісно, великого, як легендарний дуб, але все ж таки! Помешкання головного друїда нагадувало собою дерев’яну печеру. З дерев’яних балок звисали довгі ліани з жовтими квітами, які світилися у напівтемряві. Землю укривали килими з живого листя. Останні, здається, навіть не знали, що вже давно не прикріплені до гілок дерев. Тому і зберігали колір й пружність.

З меблів у домі головного друїда було тільки вузьке ліжко і кілька невисоких столів. Останні прогиналися від важкості сувоїв, книг та пляшечок із зіллям, які займали увесь простір.

Канкенстіма завжди дивувало, що Рафан не поставив тут жодної скрині. Але питати про це не наважувався.

— Ви мали сьогодні повернутися з дружиною! — головний друїд не зрадів новині, як і очікував ельф, який ухопив вдачу за хвіст.

Адже так і було! Йому пощастило. Спочатку тоді, коли йому випала нагода потрапити на двадцять п’ять років у світ людей, жити там з дружиною й отримати шанс народити дитину. Бо тільки у світі людей ельфійські жінки могли завагітніти. Тепер тільки там, і ніде більше.

Їхній термін перебування у світі людей добіг кінця. Вони мали повернутися і поступитися місцем іншій парі, якій могло пощастити більше, ніж їм з Філарейн. Але тут…

— Так, у нас з’явилася донька. І ми її не покинемо.

Голос прийдешнього ельфа пролунав впевнено і твердо. Не дивлячись на те, що самого його трясло. Бо слово головного друїда було законом. Проти нього ніхто не наважився б піти. Ніхто. І ніколи.

— Хм-м-м, — видихнув Рафан, примружившись.

Головний друїд був на голову вище свого гостя. Мав м’язисту статуру, був обдарований сірим довгим волоссям, у якому не було помітно сивини. Хоча вона в нього вже мала з'явитися, бо обличчя ельфа прикрашала тонка павутина зморшок. А це вказувало на те, що Рафан майже крокнув за першу тисячу років.

Канкенстім почував себе не дуже комфортно у присутності Рафана, відчував важкий погляд сіро-голубих очей. Вони пропалювали у ньому дірку.

— Так, це людина, — кашлянувши, додав чоловік, намагаючись сховати руки у кишенях просторих лляних штанів, які одягав лише у світі ельфів.  — Та як ми можемо покинути дитину?..

— Якщо вона не була потрібна навіть власній матері…

— Ти хочеш, щоб ми теж її комусь віддали?! — видихнув Канкенстім, відступивши на крок. — А як же баланс природи, Рафан?! Ця дівчинка не просто так опинилась саме на нашому порозі! Невже ти вважаєш, що таке могло статися випадково?

Головний друїд підняв підборіддя. Нічого не сказав, але одного його погляду було достатньо для того, щоб гість замовк. Здригнувся.

— Вона людина, — сухо промовив Рафан. 

Це був вирок. Вирок, з яким новоявлений батько не був згоден.

Головний друїд бачив, що Канкенстім не може прийняти його рішення. Що саме зараз він бореться сам із собою.

— Я не пропоную вам передати її комусь, — додав старійший ельф, поступаючись власним поглядам. — Та вам треба звільнити місце для інших. Якщо волієте залишити цю дитину — добре. Але ростіть її тут.

— Людину? Тут? — здивуванню Канкенстіма не було меж. — І що вона тут буде робити? Їй треба зростати у світі людей. У її світі! Ми її виростимо, дамо любов та освіту. Але вона, як ти правильно сказав, просто людина. Їй не місце у цьому світі.

Головний друїд не міг не погодитися з давнім другом. 

— Дай нам двадцять років, — попросив він. — Цього вистачить, щоб відпустити її у власне життя…

— Ти просиш двадцять років, Канкенстім, — головний перервав гостя. — За ці роки інша пара могла б народити дитину. Ельфа. А може, навіть, і не одна пара. Ти пропонуєш мені пожертвувати іншими заради… людини?!

Новоявлений батько не знав, що відповісти на це. Адже Рафан мав рацію. Як і завжди. 

— Так.

Його відповідь пролунала невпевнено. Голос здригнувся, підвів господаря у саму важливу мить.

— Може, тоді сам виступиш перед нашим народом? Скажеш їм, що всім нам варто почекати, поки виросте одна людська дитина? Скажеш, чому їм варто чекати цього, га? 

Канкенстім стиснув щелепи, намагаючись не вилаятися вголос. Це б виказало, що він надто тісно спілкувався з людьми, коли мав жити усамітнено з дружиною. Просто приглядати за домом на краю невеликого містечка і виконувати накази голови. А ще намагатися подарувати світу нового ельфа.

— Якщо це твоя умова, — повільно промовив чоловік, піднімаючи на Рафана погляд сірих очей, — то я згоден. 

— І що ти їм скажеш? — поцікавився у нього друг.

— Не знаю, — чесно відповів ельф. — Але я згоден на це, якщо це подарує бодай якийсь шанс дати цій дитині майбутнє.

— Ти хочеш боротися за людину! — Рафан не витримав, змахнув руками, відступив на крок. Його світлі з зеленими орнаментом шати зашелестіли. — Людину! Ти сам себе чуєш, друже?!

— Чую, — кивнув той. — Дай мені змогу звернутися до ельфів, які чекають своєї черги. В нас не вийшло народити дитину, але доля дала нам її. І я не відмовлюся від неї. Нізащо!

Рафан мовчав, дивився на друга, а потім вказав на вихід. 

— Йди. Звертайся. Я послухаю з усіма твої слова, друже. Та не сподівайся, що вони зможуть зворушити тих, хто вже триста років мріє про рідну дитину.

Канкенстім прикрив очі, розуміючи, що шанси в нього мізерні. Але був вдячний за змогу звернутися. 

Незабаром Ah harasai зібрав усіх тих, хто мав почути Канкенстіма. Вони стояли біля високого дерева, яке ховало від усіх блакитне небо і дарувало прохолодну тінь. Канкенстім нервував, він ніяк не міг скласти слова у речення навіть у голові. Його трясло. Але він знав, що там — вдома, — на нього чекає дружина. І донька.

— Дякую, що приділили свій час, — голос лунав тихо. Зібрані головним друїдом ельфи не відразу зрозуміли, хто говорить. — Я хочу звернутися до всіх вас з проханням. З дуже важливим проханням.

Нарешті вони побачили того, хто говорив.

Це був високий ельф зі світлим волоссям, яке чоловік зібрав у короткий хвіст на потилиці. Одягнений він був у сірі штани і світлу сорочку без орнаментів. Замість шнурівки, вона застібалася на кілька ґудзиків, починаючи з середини грудей. То була одежина, яку зазвичай носили люди, а не ельфи.

Перед ними стояв той, хто от-от мав повернутися і звільнити одне з трьох місць у світі людей.

— В мене з’явилася дочка, — промовив Канкенстім, заглядаючи в очі ельфам, які стояли ближче до нього. — Чарівна маленька дівчинка. Тільки… це не наша с Філарейн дитина. Цю дівчинку покинула мати, залишила на нашому порозі. Вона людина.

Хтось у натовпі зойкнув.

— Так, я знаю, — похитав головою Канкенстім. — Та ми вирішили залишити її. Дали їй ім’я. Її звуть Хісарія. І вона чудова. Але… наш час сплив, ми з дружиною маємо повернутися сюди і звільнити місце двом з вас. Та я не знаю, що робити, брати та сестри? Ми не можемо полишити Хісарію! Від неї вже відмовилися рідні батьки… Невже, — його голос здригнувся, — невже ми нічим не краще за людей?! Невже можемо покинути немовля напризволяще?! 

— Я запропонував вам забрати дитину сюди, — пролунав гучний голос головного друїда, від якого декілька ельфів здригнулися. — Але ти відмовився, друже.

— Я відмовився, — підтвердив Канкенстім. — Бо це не її світ. Вона людина. І має зростати у рідному світі. І тому… тому я прошу усіх вас подарувати моїй маленькій дочці двадцять років. Дозволити нам із дружиною залишитися у світі людей на цей час. Вкрасти у вас його. Так, я прошу дозволу на злочин! Я прошу вас дозволити нам виростити цю дитину. Я благаю.

Натовп загомонів. 

Канкенстім бачив, як ельфійка зі сріблястим волоссям дивилася на свого супутника. І таким промовистим був її погляд, він майже кричав «Ні! Нізащо! Він не може з нами так вчинити!»

Хтось незадоволено пирхнув:

— Це неприпустимо! 

— Згодна, — заговорила ельфійка з жовтогарячим волоссям, яке заплела у дві довжелезні коси. — Ми чекаємо можливості вже понад сто вісімдесят років! Та за ці двадцять ми двох вам народимо! А то й трьох!

— Так! Ви згаяли багато часу!

— Але що робити з дитиною?

Останнє питання пролунало з натовпу не надто впевненим голосом. Ельфи заозиралися у пошуку того, хто поставив його. І знайшли.

З три десятки поглядів зупинилися на невисокій, за мірками ельфів, дівчині з коротким попелястим волоссям. Вона обіймала себе тонкими, як прутики, руками і невпевнено посміхалася.

— Що ти маєш на увазі, Танхаїл? — спитав головний друїд, поки інші лише мовчали і невдоволено поглядали на інакодумця.

— Дитина ж вже в них, — прошепотіла дівчина, опускаючи очі кольору молодої трави. — Вони опікуються нею. І я згодна з тим, що людині тут не місце. Вона не зможе пристосуватися. Її краще залишити у світі людей, але… ми ж не можемо її покинути. Якщо наш брат прийняв рішення опікуватися цією дитиною, як ми можемо відмовити?

— Ми не відмовляємо йому у цьому! — пирхнула статна блондинка. Вона прибрала волосся назад, показуючи світу великі гострі вушка, в яких блищали невеличкі зелені камінці. — Ми відмовляємо лише у тому, щоб вони забирали наш час. Нашу можливість на власних дітей!

Танхаїл насупилась, закусила губу…

— Рафан, ти казав, що жереб обрав нас з чоловіком. П’ять років тому, пам’ятаєш?

Натовп затих. Вони всі згадали ті збори, влаштовані для пар, які хотіли мати дітей. Хотіли отримати шанс на подорож у брудний і гидкий світ людей лише задля цього.

— Так, — головний друїд усміхнувся. У куточках його очей поглибилися зморшки. Він вже розумів, до чого хилить ельфійка.

— Я… ми з чоловіком згодні почекати ще. Задля цієї дитини…

— Танхаїл! Ти несповна розуму! — жахнувся ельф, що стояв поблизу. Навіть на крок від неї відступив.

А та лише подивилася на Канкенстіма і кивнула:

— Може і так. Але я хочу, щоб усі з нас колись стали батьками. І в них є такий шанс. Він щойно з’явився з маленькою дівчинкою, яку вони назвали подарунком долі.

— Танхаїл, — головний друїд кашлянув, — ти ж розумієш, що тоді я маю прибрати вас з чоловіком зі списку? Ви зможете знову додати свої імена і знову чекати поки жереб обере вас. Вони заберуть ваш час. Ви не зможете почекати. Жеребкування обере іншу пару після них.

Канкенстім застиг, не в змозі навіть вдихнути. Він просив у свого народу надто багато. Це було нахабством з його боку. І він чекав на відмову. Та…

— Так, я розумію, — Танхаїл посміхалась. Так щиро і широко, що у Канкестіма перехопило подих. — Кожен має мати змогу стати батьками. Нехай цього разу це будемо і не ми.