– Ти могла постраждати, – трохи м'якше вимовляє командор.
– Вам є до цього справа? – з цікавістю підкидаю брову.
– Звичайно, ти ж моя наречена.
– Це ми ще подивимося, – посміхаюся я.
– Нічого дивитися, – він подається вперед одним різким рухом, сильні пальці стискають моє підборіддя: – Якщо ти не зрозуміла, у тебе немає виходу.
Подумки рахую до десяти. Все я зрозуміла і те, що мені краще тікати якнайдалі від цього муд... чоловіка в першу чергу. Що там дід казав? Придивитися? Придивилася.

Мої очі впивалися в його, темно-сірі, як те небо, що нависло над нами.
– Як ти міг? Це, правда, варто було того? – розвела рукою, вказуючи на випалену пустелю навколо нас.
– Міг, – вперто сказав він. – І не тобі мене судити.
Зітхнула стомлено.
– Я й не суджу. Я лише намагаюся зрозуміти.
– А нічого тут розуміти! Та й що можеш ти зрозуміти! Ти – принцеса, – він буквально виплюнув останні слова, таким презирством вони були наповнені.
– Нічого, – усміхнулася я і додала: – А я ж майже закохалась.